Полтава, стр. 103

— А гетьман?

— Гетьманові ані тут оставатися без шведів, ані зі шведами Дніпро переходити. Залишитися — так хіба до царя повернути, а переходити за Дніпро — то все одно, що гіркого пива наварити, щоб другі пили. І так Москва збиткується над бідним народом, а що ж було би, коли б так гетьман справді з королем Карлом за Дніпро пішов, а тутешні землі москалям на поталу кинув?

— Погано було би, Мотре. А як ти гадаєш, кого послухає король Карло?

— Він не любить слухати нікого. Але тут, мабуть, таки за гетьманом потягне, бо скруту його розуміє, а до того він не любить ані планів зміняти, ані подаватися назад, бо це виглядало би на страх перед Москвою.

Чуйкевич замовк, а по хвилині, знімаючи очі вгору, говорив, ніби молився:

— Дав би це Бог, щоб король гетьмана послухав і остався, бо коли би він за Дніпро пішов, може би, воно для нього й краще було, але для України горе! Лишив би її тепер, а з весною здобував наново. Не хотів би я того бачити, Мотре. Побалакай з Войнаровським, щоб Мручка на Січ післали. Він радо піде.

— Мручко й до пекла піде, коли треба.

XXXIII

По Йордані шведський обоз і військова канцелярія переїхали в 3іньків. Туди подалися і гетьманські частини. Чуйкевичеві полегшало настільки, що міг відбути тую дорогу в санях під будою.

— Не по-козацьки, а по-циганськи живу, — нарікав перед Мотрею. — Не знаєш, як мені остогидла така волокита. Я від дитини не знав, що — безділля, а тут вже не далеко місяць, як нічого не роблю, та ще й тебе гаю.

— На те я і твоя дружина.

Це був перший раз, що вона вимовила слово «дружина».

У Зінькові знов зібралися «свої», тільки тітки Тамарихи не стало. Лишилася в свойому дворі доглядати килима-казки, старих портретів і всього того добра, з котрим зрослося її серце і в котрім бачила своє минуле. Але й про живих не забувала. То остатки збережених харчів добувала для своїх людей, то переховувала в секретній світлиці тих, що боялися соняшного світла. Часи ставали щораз то гірші. Московські під'їзди волочилися, як тічні голодних собак, скрізь нишпорили царські тайні агенти, снувалися шпиги й донощики так, що чесному чоловікові дихати ставало важко.

В Зінькові того не було. Та зате тут з кождою дниною зростав воєнний настрій. Чим ближче до весни, тим ближче й до війни — казали собі, а Чуйкевич тільки зітхав, слухаючи тих слів. Переїзд не вийшов йому на здоровля. Прийшло запалення легенів, і недуга знов затягнулася. Б\вало й так, що хірурги тратили надію. Так і тим разом молодість побідила. Недужий став приходити до сил, а разом із тим цікавився усім. Засипував Мотрю питаннями, де тепер гетьман і король, які їх дальші плани, яка надія на побіду? Радів, коли Мотря могла йому щось доброго сказати, і тішився, як школяр, коли його хтось з товаришів відвідав та приніс зі собою запах пороху і степового вітру.

Раз ускочив у хату Мручко. Було вже рішено, що він поїде на Січ, тільки не знали ще коли і з чим. Але Мручко впевняв, що або з запорожцями верне, або не верне зівсім, бо це сором був би, щоб кілька тисяч січового братства сиділо в своїх куренях, схрестивши руки на грудях, тоді як на Україні рішається таке велике діло. Про те, щоб запорожці могли з царем проти гетьмана піти, він навіть слухати не хотів.

— Не бути тому, не бути! — гукав, відганяючись від тих слів, як від отруйливих комах. — Вам треба було бачити, як мої хлопці з Москвою біля Опошні бились. Ні, ні, не вірте, що наші вже змосковщились дорешти, забувши, що вони українці.

І він став розказувати про опошнянський бій, забувши про свої колишні подвиги і про побут у Єдикулі.

— Снідав я, коли мені сказали, що король з двома тисячами кінниці йде на москалів і що бажав би також якийсь наш відділ взяти з собою. Як іти, то йти, гадаю собі, і гукнув на своїх. Не минула й годинка, як сотня стояла наготові. Бачу, король ані артилерії не везе, ані табору, ну прямо голіруч вибрався. Мабуть, недалека дорога. Незабаром зміркував я, що йому Опошні заманулося. Ов, гадаю собі, недобре воно, бо знаю, що в Опошні генерал Шавмбург стоїть і що в нього не менше як шість драгунських полків, оден гренадієрський і козаків тисяч дві. А до того гармата, муніція і укріплена позиція, — чи не пірвалися ми з мотикою на сонце. Чую, що й мої люди знюхали письмо носом і не дуже-то бадьоро йдуть на тую Опошню. «Хлопці, — кажу, — а яка там вам муха на ніс сіла, струтьте її геть! Москаль такий самий в Опошні. як і скрізь, а чи його одна тисяча більше, чи менше, хіба це хороброму козакові не байдуже? З Мручком ідете, а Мручко під командою короля Карла, покажіть йому, що вмієте битися не гірше від шведів!»

«Покажемо!» — відгукнули мені.

Перед Опошнею ліс, знаєте. Стаємо у самій середині, а король з кількома своїми офіцерами поїхав наперед і мене взяв з собою. Виліз на високе дерево і дивиться крізь скло на Опошню. «Пощо? — питаюся того шведа, що товмачував між нами. — Та ж я вам кожний шинок в Опошні знаю». Розказав я які де брами, вулиці, майдани, де може стояти Шавмбург, а король вислухав мене терпеливо, поділив свою армію на чотири часті, в кождій по 500 чоловіка, а мене з моєю сотнею взяв біля себе.

Мали ми під'їхати під город якомога тихо, а тоді вдарити на його з чотирьох боків та стерти ворога на прах. На наше щастя, метелиця була. Несло снігом і крутило, що на десять кроків батька рідного не побачив би. Під'їхали ми щасливо, а тоді з чотирьох боків, як не напрем, — батьку ти мій! Мос-' каль геть голову стратив. Збирають командири драгунів в одному місці, а тут крик, що з другого ворог пре, збираються гренадирі в другому, а він і там, і там, бігають, скликаються, а шведи перуть, рубають, січуть, нікому не дають пардону. Ще я такої січі не бачив, як живу, ані такого вожда, як король. Та ж то не вожд, а чорт! Сам я бачив, як він з десятьма москалями зударявся, хіба наш Герцик більше їх під Котельнею поклав. І коли б не те його завзяття, то було би ми не лиш Шавмбурга, але й самого Меншикова в полон взяли.

— Меншикова? — крикнув Чуйкевич і присів, аж йойкнув. — Як же це?

— Я вам розкажу як, але перше лягайте, бо не хочу вашого здоровля на свою совість брати.

— Кладися, Іване, кладися і слухай! — уговорювала Чуйкевича Мотря, обтулюючи його своєю шубою, бо зі зворушення ніби трястя ним трясла.

— Розказуй, пане сотнику, — просив. — Боже ти мій, самого Меншикова мали в руках і пустили.

— І не мали й не пустили, — розказував дальше Мручко, — але могли мати, коли б, як кажу, король не палився до бою, як молодик, і коли би я по-шведськи вмів. А то бачу, що Шавмбургова квартира на яких двісті кроків перед нами, а перед квартирою карета його світлості, кажу це королеві, за полу його тягну, а він січе москву, як капусту, виграває конем управо і вліво, крізь трупи перескакує, бо ми їх таки споро поклали, і не слухає мене…

— Бо не розуміє.

— Авжеж, що не розуміє, чорт би їх взяв, чому вони нашої мови не навчилися, як до нас ішли. Врешті якось я його відірвав, потягнув уперед, прискакуємо до квартири, а там лиш Меншикова карета стоїть.

— А він?

— Він і Шавмбург дали ногам знати.

— І ви їх не гонили?

— Не гонили! За кого ви нас маєте, люди! І самі кинулися, і людей розіслали, але город не хата, а поле не подвір'я. І там їх бачили, і там наздоганяли, даром коней згонили. Королівський бігун, мабуть, підпалився тоді, бо я на гетьманчику сидів, а цьому нічо. Доброго пана кінь!

Мручко зітхнув.

— Отак воно і є. Такого звірка в тенети зловили, і чорт його побрав. Вертаємо на Шавмбургову квартиру, а там такий обід заставлений: і серни, і заяці, і начинювані поросята, і питва щонайвибагливіше. Бачите, Шавмбург Меншикова гостити збирався, і драгунам викочено бочки, і гренадирам, ціла Опошня бенкетувати хотіла.

— Тому-то й застукали ви їх так легко.

— Авжеж, тому-то й дякуючи сніговії.