Не вбивай, стр. 50

Білий голуб летить над його головою, високо-високо.

— Потоптал народи во гніві своїм, попрал їх у ярості своїй, і кров їх паде на ризи його, заплямував все одіння своє, — не убий!

Салдати з третьої роти, що стояли в полі, пустилися за ним.

— Не доторкайтеся мене, слуги антихристові, гнівом Господнім поражу вас!

Насилу народ втягнув Божого чоловіка в товпу. Він ще звідтам кричав:

— Не убий!

Але стук сокири заглушив цей крик. Раз і другий. Глухий стук. За кождим разом стон і зойк, короткий, пронизливий, гидкий…

Тихо…

Томляча тишина…

А по ній шум.

Шумить і гуде товпа.

Дивуються, розказують собі, перечаться.

З борщагівської дзвіниці дзвони гудуть — на службу Божу.

Салдати розганяють товпу.

— Чого стоїш? Не бачив трупів? Пашол вон!

Прикладами фузій штовхають людей. Діти плачуть, жінки заспокоюють їх, а самим сльози течуть.

— Е-ей!

Розходяться.

На червоних дошках два трупи лежать. Голови біля них.

Навіть червоною китайкою не покрили.

Лежать на позорище вселюдне.

В борщагівській церкві службу Божу правлять.

Церква світла й кадила повна.

Під церквою Божий чоловік.

Ледви стоїть.

— Тиранство лютує! — говорить до людей. — Вбивають і моляться Богу. Ділами Богу покланяйтеся, не співом і кадилом. Господа не обдурите, лицеміри!.. Не вбивайте!

Його зацитькують і відводять.

Білий голуб на його голові.

Салдати кругом червоного помосту на варті стоять. Покійних стережуть, хоч їх ніхто звідтіля не вкраде. Такий приказ. Стоять і позіхають. Для них це не новина. У Москві карають не так. Там є на що подивитися, ой є!.. Чути дзвони. Службу Божу священики скінчили. Люди вертають в село.

Дехто все ще кругом помосту ходить, хоч знає, що нічого нового не побачить. Хіба ті домовини дві, великі, дубові, що привезли їх на возі. запряженім у чотири чорні коні.

За домовинами священик прийшов, той старий, що сповідав Кочубея і Іскру.

Проказав молитву за усопших, поблагословив, покропив,

і покійників у домовини вложили. Зносять по східцях, східці тріщать,

— Куди їх повезете? — питають візників.

— У Київ.

— Аж у Київ! А там?

— У лаврі Печерській поховають, біля трапезної церкви.

— Хоч голови їм зрубали?

— Вони й без голов важніші, ніж ви зі своїми головами дурними.

— На Боже не щадили грошей.

— Черцям і черницям щедрою рукою давали.

— Кочубей п'ять церков власним коштом поклав.

— Ще й у Батурині муровану церкву покласти обіцяв.

— Обіцяв, та Бог не дозволив.

— Не все Бог дає, чого чоловік хоче.

— Ой не все. Де ж коли покійні такого кінця сподівались!

— Навіть не снилося їм.

Чорна четвірня з місця рушає. Віз котиться Київським шляхом.

— Потихоньку да полегоньку…

14 липня гетьман весь день з відпочивальні своєї не виходив.

Хірург доглядав його. Нікого не впускали.

— Гетьман нездужає, — по таборі пішло. Під вечір гетьман Орлика до себе прикликав. Сидів у постелі, біля нього Євангеліє лежало.

— І так, Пилипе, Кочубея і Іскри вже між живими нема, — промовив сумно.

— Хай з Богом спочивають, — відповів Орлик.

— Про жінок і дітей їхніх треба нам подбати. Не хочу, щоб їм сталася кривда. Хай спокійно й мирно живуть у домівках своїх, хіснуючися маєтностями своїми. Одної копійки не хочу зі спадку по них. Все хай дістануть родини. Сідай і напиши до Головкіна письмо. Кажи, що важко недужий Іван Степанович вставляється за жінками й дітьми покійного Кочубея і Іскри. Зворушливо пиши.

Орлик сів при столі, гетьман Євангеліє читав.

— Готовий? — спитав свого генерального писаря, побачивши, що він відложив перо. Орлик написане подав.

— Гаразд. Гарно ти компонуєш, Пилипе, і швидко. Можна переписати начисто. А тепер у мене є ще друге діло. Що нам робити з отсим приказом царським, щоб я командування над усею його кінницею переняв? Як гадаєш, Пилипе?

— Нема тут що, ваша милосте, багато й гадати. Після того що постановлено між нами, вашій милості до царя ніяк не можна йти.

— І я теж так собі гадаю. Напиши і друге письмо, цареві, що я ніяк до нього прибути тепер не можу. Цар кличе до себе, а Бог до себе, коли б не цей другий приказ, то певно за першим пішов би. Гарно все по пунктам скомпонуй, ти їх стиль знаєш.

Орлик і друге письмо написав і гетьманові до ліжка приніс.

— Опісля прочитаю. Дуже втомився я, не лиш тілом, але і душею. Поклич мені архієрея — болгарина. Кажи, хай зараз іде.

Гетьман довго з розстригою сам на сам балакав. Тої ж ночі розстрига з табору зник. Пропав, як камінь у воду.

Ранком гетьман розіслав людей, щоб шукали його

Не знайшли.

В МОГИЛЕВІ

Від Дорогобужа пливе Дніпро на захід. Ніби центрально-російська плита не хоче пустити його на Україну. Щолиш біля Орші він визволюється з її твердих обіймів і, врадуваний, біжить на полуднє, до Могилева, до Києва, до порогів і Великого Лугу, щоб розплистись, мов душа Гіндуса у Нірвані, в глибинах бурливого Чорного моря. Радується Дніпро, поспішаючи на Україну. Він уже не річка, а ріка, велика й могутня, третя з черги в Європі.

Зелені луги й левади виходять йому назустріч, з шовковими травами і з пахучими квітками.

Товпищами непереглядними вітають його шелестливі шуварі та трепетливі осики. Спиняє свій скорий хід і задумується над долею країни, в котру вплива. Тоді він глибокий, дуже глибокий, люди говорять — бездонний.

То знову ізгибом могутнім скручує, розливається широко, лишаючи броди й мілини, щоб людям легше було передістатися на другий беріг.

— Гарна ріка! — каже молодий шведський офіцер-каролинець до свого товариша.

Вони гріються до сонця і дивляться на шведських вояків, що купаються в Дніпрі. Моряцький народ рад гарній воді. Поринають у хвилі з головою і випливають далеко від того місця, де пірнули, обсмалені, всміхнені, веселі, як тритони. Дехто прібує переплисти ріку.

— Гарна ріка, — притакує другий офіцер, з обличчям, як у дівчини. Молодий, йому ще й двадцять літ не минуло.

— Бачиш, як радо купаютося наші вояки.

— Змивають піт і кров, сліди останньої, головчинської битви.

Мрійливо, великими синіми очима дивляться на лівий беріг, на якому рисуються гори.

— Чи це хмари, чи гори? — питає молодший.

— Гори, товаришу, як у нас.

— Як у нас, — сумним відгомоном повторює другий.

— В багату й урожайну країну входимо, мабуть.

— Збіжжя й худоби чимало. А все ж таки за Швецією скучно.

— За рідною землею, мабуть, чоловікові і в небі скучно.

— Скучно.

— Але тут дивно якось почуваєш себе. Ніби тобі давний, дуже давний сон сниться.

— Наші предки ходили тут, перед вікнами. По слідах предків провадить нас Carolus rex.

Мимохіть, відрухово шапки з голови скидають і кладуть на мураву.

— Який хосен з тих колишніх походів?

— Не будь колишніх, може б, і нинішнього не було.

— Правда. Король Карло знає, що робить. Молодий офіцер, студент Упсальського університету, studiosus upsalensis [33], задумався.

Король філософію любив, його молодші офіцери теж радо філософічні книжки читали. Буває іноді, що король ненадійно офіцера стріне й балакати з ним стане, як з рівним собі, по-товариськи. Про що балакати з ним?

— Над чим задумався, друже?

— Про короля нашого думаю. Дивнішого вожда, мабуть, шд Олександра Великого не було.

— А Ганнібаль, а Цезар?

— Не те. Великі, але другі. Ганнібаль розпучливо рідне місто перед римською загладою обороняв. Цезар будував імперію римську.

— Може, Карло шведську будує…

— Може… Але він не подібний до тих. Король — філософ, фантаст, студент, авантюрист, іноді Арес, то знов Гамлет, імператор, то знову Дон Кіхот… ніяк не розбереш.