Не вбивай, стр. 24
— Муж мужем, а батько батьком, мамо. Не хочу, щоб на батькову голову погана слава впала. Від берега пропасті відтягнути його бажаю.
Кочубеїха згірдливо глянула на доньку.
— Ангеле хранителю, ти! — зашипіла. — Краще власної слави пильнувала б була, щоб сорому не наводити на нашу чесну хату. Батькові твому дружина я, не хто другий, я порадниця його: я! я!
Любов Федорівна розходилася. Кочубей встав, боячись, щоб до великого не дійшло. Взяв жінку за руку:
— Любонько, лиши. Бачиш, Мотря не зі злого серця. Почула від людей про наші починання і приїхала, щоб відрадити нам. Може, і її правда.
Любов Федорівна від доньки повернулася до мужа. З затисненими кулаками наступала на нього.
— Віхоть з лівого чобота, — кричала, — ганчірка, помело! Дітей тобі в запічку колисати, на хліб палити в печі, не булаву носить!
Кочубей відступався під стіну. Змалів, згорбився, виглядав, як руїна.
Мотря вхопила маму за руку.
— Не зневажайте батька при доньці. Пошануйте його волос сивий.
— Скора ти сивий волос шанувати, знаю, — відрубала Любов Федорівна. — Біжи до нього, біжи з язиком до гетьмана, на батька-маму донеси, що личину з грішника старого здіймити хочуть, щоб не зводив людей. Їдь до Києва, їдь!
Але Мотрі материні злобні вигуки не чіпалися. Відлітали від неї, як від стіни горох. Про себе не дбала, одно було в неї на тямці — рятувати батька від згуби. За тую ціну готова була до всякої жертви. Хай мати зневажає її кривдить, прожене, щоб тільки Никанор з доносом не від'їхав.
Чекала, аж Любов Федорівна від злості прохолоне. Не скоро воно пройшло. Немало крепких слів почула ще старосвітська світлиця, поки роззвірена Любов Федорівна не сіла маком у кутку.
І знову мовчанка прикра.
Гасне свічка, глуха ніч заглядає у вікна, липи шумлять Не одно чули вони в тій хаті, але такого ні. Мотря принесла зі спальні води і дала напитися батькові й мамі.
Не рухалися з місця. Батько кам'янів у болю, мати в злості.
— Даром ти трудилася, Мотре, — почала Любов Федорівна, — і непотрібно турбуєшся нами, бо ми не діти. Давали собі раду, як тебе на світі не було, дамо й тепер. У тебе своя хата, свій муж і свої турботи. Ти вже не Кочубеївна, а Чуйкевичева. Слави Чуйкевичів пильнуй.
Говорила ніби спокійно, як мати, що добрі ради доньці своїй дає, але крізь її слова пробивалося невгнуте завзяття.
— Це вже останнє ваше слово, мамо?
— Найостанніше!
— Так тоді прощайте!
Батько пригорнув Мотрю до себе. Хвилину тривали так безмовно. Мотря ковтала сльози. Кочубей гладив її рукою по голові.
— Запізно приїхала ти, Мотре, запізно.
— Нині я довідалася, тату.
— Жаль, що аж нині. Бідна!
Вирвалася з батькових обіймів і бігла до дверей.
— Ти куди?
— Не знаю, але під одною кришею з отцем Никанором не буду. Прощайте!
Накинула на себе літник і вибігла прожогом з хати. Розбудила своїх людей і казала готовити коні в повіз.
ГОТОВА ЯМКА
Камінь, пущений згори, котився нестримно вниз. Мотря була останньою запорою, на якій міг спинитися Кочубеєвий донос.
Але й тую запору Любов Федорівна усунула з дороги. Мотря не бентежила батька, він всеціло остався під впливом своєї завзятої дружини. Не перечив їй, сліпо робив, що вона йому веліла. Вірив у її розум і покорився силі її волі.
Перше вона піддобрювалася йому, то слізьми брала, то влесливими словами, переконувала, манила видивом значіння і слави, а тепер і таких заходів не треба було, бо Кочубей збайдужнів до всього, не цікавився ні війною, ні успіхами Карла, ні невдачами царя, на всякі проекти своєї жінки відповідав байдужне: «Добре, Любонько, добре».
Прийшли осінні сльоти, а з ними кашель і ревматичні болі. Кочубей подав прохання, щоб йому деякий час дозволено відпочити, й переїхав з жінкою у свій маєток у Диканьку.
Між тим Чуйкевичі вернулися в Батурин, і Мотря не стрічалася з батьками. Носила в душі своє важке горе і ділила його зі своїм мужем, котрий поступив на службу і працював так пильно, ніби хотів тою працею спокутувати гріх свого тестя.
А тесть, особливо ж теща, тривожилися, що ніякої чутки від отця Никанора не було. Аж довідалися, що він щасливо приїхав до Москви, де його зразу приміщено в монастирському, а пізніше в страшному Преображенському Приказі. Хто туди попав, мало коли виходив живим.
Була це яскиня, в котрій мордували людей найжахливішими способами. Без мук і тортур, без московських питок не можна уявити собі суду, — а все ж таки муки мукам не рівні. В Преображенськім Приказі мучили так, що навіть цар тих мучителів звірями прозивав. Але в прізвищу тім була похвала, не догана. Людей живими вішали за ребро на залізнім гаку, як м'ясо в різницькому склепі, — страшні вістки ходили про цей Преображенський Приказ.
Кочубеєві серце стискалося на гадку, що туди попався отець Никанор. Він не був жорстокий зроду і, грішучи, боявся не так гріха, як Божої кари за нього. Бачив муки на судах людських, і мороз ішов йому по шкурі на згадку про суди Божі.
Але Любов Федорівна заспокоювала його. Видно, цей Никанор недотепа, може, наплутав чого, треба післати другого чоловіка, більш годящого.
Насунувся Петро Яценко, вихрест, добрий знайомий довірениці Любові Федорівни, шинкарки з полтавського шляху.
Яценко теж займався орендарськими промислами в Ахтирському полку, а що був він великий охотник на гроші, так радо згодився стати Кочубеєвим послом. Його заприсягли на вірність і тайну, заосмотрили червінцями і талярами й виправили слідом за Никанором.
— Тільки вважай, — наказував Кочубей, — будь чуйкий, як собака, а хитрий, як змія, щоб не попсував діла, за яке буде тобі така нагорода, що й ніяких промислів не будеш потребувати. В Москві карають остро, але й нагороджують щедро.
— Я на кару не ласий, а нагороди з рук даром не пущу, — відповів Яценко,
— Не забудь, — пригадував Кочубей, — розказувати по пунктам, як я тобі не один раз до голови клав. Той ксьондз, що його Мазепа до Станіслава посилає, називається Заленський. Він ректором Єзуїтської школи у Винниці. Людина умна, хитра і тому дуже небезпечна. Та ще не забудь доложити, що Мазепа не жахається навіть на життя самого його величества наставати. Як рознеслася була чутка, що цар у своїй власній особі приїде до гетьмана в Батурин, то гетьман розставив 300 своїх вибраних і вірних сердюків, щоб вони на даний з гетьманського двора знак до приїжджих стріляли. Але потім довідався Мазепа, що цар до Батурина не приїде і відмінив свій приказ. Ще раз кажу, не забудь язика в роті!
Вирядивши Яценка в Москву, Кочубеїха заспокоїлася.
Та не надовго. Царя не було в столиці. Його головна кватира стояла в Бішенковичах. Заки Яценко доїде до Москви, заки діб'ється, щоб переслухали його, мине чимало часу. Між тим може багато дечого небажаного зайти.
Мазепа, зібравши полки, посувається до правого берега Дніпра. Хто його знає, чи не йде назустріч королеві Станіславові? Получиться з ним, і тоді все пропало. Донос утратить вагу. Останеться свідоцтвом вірності Кочубея цареві, але не принесе йому пожитку.
Кочубеїха настояла на тому, щоб покликати Кочубеєвого свояка і приятеля, полтавського полковника Іскру.
Іскра приїхав у Диканьку.
Він не віднині знав про наміри Кочубея і спочував йому, але не сподівався, що діло зайшло вже так далеко.
— Чому ж ви мені того скорше не сказали? — звернувся до Кочубеїхи. — Я вам відразу порадив би інший і куди ближчий шлях.
— Який? — спитали Кочубеї.
— Не в Москву, а до ахтирського царського полковника Федора Осипова, це людина хитра до біса і метка, у його страва на столі не прохолоне.
— Справді, чого ми посилали наших людей у Москву, — жалувала Кочубеїха, — маючи Осипова під боком.
— І взагалі, пощо ви починали це небезпечне діло? — завважив Іскра. — Бог вість, що тепер з того вийде. Біля гетьмана чимало ще війська, а вірних старшин у його тепер більш, ніж коли. Воєнне щастя не по боці Петра. Дон піниться. У нутрі Росії теж неспокійно. Народ сильно огірчений на царя за те, що воєнні тягарі накладає, віру православну в наругу подає, боярам бороди обтинає, а селян ще більше поневолює і закріпощує, ніж перше. На кого ж тоді опирається цар? Не покладаю я великої надії на його успіх. Якщо Мазепа вспіє получитися зі Станіславом, стягнувши досить війська до себе, то можуть укупі побідити царя, і що тоді станеться з нами?