Мотря, стр. 92
І всього за 5 літ така переміна! А ниці? Куди там нині до минулого! Нині Василь Кочубей перзона, перша по гетьмані. По гетьмані!? І доки йому давати себе затемнювати тій гетьманській фігурі. Пора наперед, пора!
Любов Федорівна турбувалася невдалим нападом на Бахмач. Усе було приготоване так гарно, здається, і не мож краще, і не вдалося.
Мотрю мали привезти не додому, а переховати у якомусь певному місці, сповіщаючи Кочубеїв, що вона є і буде віддана за викупом. В такий спосіб мали бути затерті сліди, котрим Любов Федорівна походила. Прямо харцизи на свою руку напад зробили, сподіваючись доброго окупу, і годі. А рівночасно з Мазепи була би зірвана личина. Весь світ довідався б, що він спосібний навіть доньку від родителів пірвати, та ще від яких! Від Кочубеїв!!
Любов Федорівна пригадувала собі цілу історію з Мотрею, від приїзду гетьмана, аж донині, лиха була на себе, що сама не відвезла доньки в монастир, а післала отсі дві мацапури, що навіть такого марного діла не припильнували. За те й посидять собі в монастирі не менше як до
Великодня, нехай попостять трохи, будуть їм краще Кочубеєві хліби смакувати.
«Не треба було, — міркувала собі Любов Федорівна, — робити ніякої тайни, а явно-славно в днину відвести доньку в монастир. Не було б такого припадку. Бо невже ж це сором? Чи одну панночку з найкращих родин у черниці віддавали. І зацні матрони ішли туди. Перша — гетьманова мати. Кажуть про неї, що вона чарівниця, навіть до царя такі вісті доходили, а вже ж таки ігуменя, хоч син гетьман. Могла й Мотря Кочубеївна ігуменею стати. Всьому лиху винен Василь. Він настоював на тому, щоб потаймиру ціле діло робити, а Любов Федорівна притакнула лиш тому, щоб гетьман не довідався, де Мотря, і не добув її. А тепер, гляди, вона таки в нього. «Але, — сказала собі Любов Федорівна, — не дочекає він, щоб я за нього доньку віддала, гори порушу, а на своїм поставлю!».
Її міркування перервав приїзд коршмарки. Кочубеїха кликала її. Вірна дорадниця й помічниця приїхала позиченим берліном в новій шубі, з великим ковніром, щоб її не пізнали, бо й сама те гаразд розуміла, що негарно Кочубеїсі з коршмаркою в потайні діла заходити.
Замкнулися в окремій кімнатці і перешіптувалися.
— Недобре ви діло підготовили, — нарікала Кочубеїха, — а я вас так дуже просила, щоб як-будь не починати, бо діло велике й важне.
— Підготувала я його, як своє власне, та лихий Чуйкевича наслав. Недаром його Чуйком прозивають. Чує, як трава росте. Де ж кому до голови могло прийти, щоби він ні з того ні з сього, такий ліс, куди зимою хіба яка собака за зайцем забіжить, перешукувати взявся.
— Пропало. А тепер уважайте, щоб не викрилося, що я про це знала. Я собі того не бажаю.
— Я про те з ніким не балакала, лиш з отаманом, а то чоловік певний, і він, як чую, втік, і не зловили його.
— То гаразд. Усе можна, але зосторожна! — навчала Любов Федорівна шинкарку.
— Ваша милість не потребують мені того казати, вірнішої і розсудливішої помічниці та довірниці, як я, ваша милість і зі свічкою не знайдуть.
— Не сумніваюся і даром того не хочу.
— Я не для нагороди милості служу, а з великої зичливості і вдячності за все добро, якого я від ясновельможних панів зазнала. Але що ж ти з Мазепою пічнеш, коли, видно, йому сам чорт помагає.
— Гадаєте?
— Хто що проти нього задумав, тільки пальці собі попік.
— Себто,
— Досить пригадати діло Михайла Галицького, Семена Троцького і ченця Соломона. Здавалося, люди недурні, не поривалися з мотикою на сонце, а дивіть, чим скінчилося. Вони винуваті, їх покарали то на смерть, то на Сибір, а гетьман вийшов білий, як серафим. Та ще й Полуботки тоді потерпіли.
— Військовий суд присудив відібрати від обох Полуботків маєтності й держати під доглядом варти. Тямлю, бо мій засідав у тому суді.
— Ох, тяжкі то були часи, милосте ваша, і голод, і морове повітря, і саранча налітала. Аж до самого Стародуба весь хліб у полі з'їла, дохла,і такий сморід розходився від неї, що аж згадувати прикро. Прихильні до гетьмана ченці та попи казали, що це кара Божа за те, що народ свого гетьмана не шанує і що нібито й на крилах сарани написано «кара Божа». До того ще й пожежі пішли, натерпівся народ.
Кочубеїха слухала й притакувала головою.
— Кара Божа. А чому ж Бог перше такими карами нас не карав?
— Не знаю. А пригадаймо собі Петрика. Здавалося, чоловік мудрий, учений. І татарів мав за собою, а гетьмана таки не поборов і ще головою своєю наложив.
— Не політичне брався до діла.
— А які спокусливі листи писав на Україну. Аж любо було читати. То Петрик. А Стародубець Сусла. З добрим виказом на гетьмана до Москви ішов, а вернув у Батурин на тяжке мордування. Ще нібито вийшло таке, що Мазепа дуже милосердний, бо дарував йому життя.
— Фарисей! — мало не крикнула Любов Федорівна, а коршмарка вичислювала дальше.
— Не дуже-то давно, як пан Данило Васильович Забіла, бунчуковий товариш, разом з гетьманським двірським чоловіком Андрієм Солониною та з попом Леонтієм до боярина Шереметєва з доносом на Мазепу дібрався… Пригадує собі, ваша милість?
— Ще би ні; це ж недавно було, літ яких шість чи сім. Здавалося, зловили щуку.
— А щука все-таки вискочила з сітки і плаває собі безкарно й досі. А тамтих, як собі ваша милість пригадують, судили, мордували і на смерть присудили. Але гетьман, як до приказу цей приговір військового суду посилав, то додав до нього милостиву пільгу — помилурав їх. І знову вони чорні, а він білий.
— Лицемір!
— І так воно кождого разу бувало. Тому-то я й говорю, що Мазепі сам чорт помагає.
— Доброму чоловікові не поможе.
— Бо добрий на таку дорогу не піде…
Давали своїм язикам волю.
В Кочубеїсі злість накипала. Помста не давала їй спокою. Безуспішні затії пошкодити гетьманові підштовхували її, додавали охоти доказати цього, що не вдалося дотепер нік ому.
Вона ближче підсунулася до своєї дорадниці і, великим пальцем правої руки показуючи на ліву долоню, заявила рішучо:
— Скорише мені тут волосся виросте, як я своє дарую. Мотрю відберу і віддам за кого схочу, а тоді прийде черга на решту. Я не який там Забіла або Солонина, я Кочубеїха!
РОЗЦВІТАЙТЕСЬ, КВІТКИ!
— Мотре, сонце моє! — бриніло Мотрі в ушах.
Значиться, гетьман не зрадив її, його любов — це не була химера, за котрою вона, як дитина за соняшним кружальцем, по хаті гонила. Гетьман любить її. О, як весело жить!
Минай скорше, зимо, розвивайтесь, луги, розцвітайтесь, квітки, вертайте, птахи, з далеких країв, співайте пісню радості й кохання, — Мотря хоче щасливою бути!
Люди завидували їй дворів, ланів, багатства, а не знали, що до неї щолиш тепер усміхнулося щастя, щолиш тепер, колі вона, ніби з-поза гробу вернула. Як дивно!
Розмова з батьками, їзда в монастир, нічний напад невідомих людей, млин, мельничка й мельник, вовки і — врешті Бахмач, усе те являлося перед нею, як оповідання бабусі в зимовий, довгий вечір про давні-давні часи.
Видно, все те треба було перебути, щоб увійти до святині щастя, видно, щастя — це таке добро, за котре треба заплатити терпінням. Потерпить.
За тою мрію, яка явилася перед нею так несподівано, як веселка після бурі, вона готова терпіти Бог вість які муки, бо без неї нема її життя. Що значать достатки і вигоди, багатства і дорогі вбрання, навіть почесті та значення, коли нема перед тобою намірів великих, сподівань небуденних, мрій неосяжних.
А те все давав їй гетьман, голова держави, начальний вожд козацького війська.
Читала і слухала розмов про середньовічні романи, про лицарів хоробрих і жінок вірних, про непереможне кохання, котре поборює всі ворожі сили, і вірила, що і її життя — це також один з тих романів, а вона одною з героїнь. Серце її переймалося коханням, свобідним від буденних турбот, а душа рвалася в казкову країну лицарських змагань.