Мотря, стр. 21
Любов Федорівна не те. Вона йому прихильна; ще як дитиною був, то старі Кочубеї змовлялися з його батьками, що подружать своїх дітей.
Про генерального писаря і не думав. Відома річ, що куди голова, туди й хвіст, а хвостом був Кочубей.
З такими гадками вийшов Чуйкевич подивитися до коней і до людей. Коней приміщено на підсінню. Козаки спали при дверях на свіжій соломі. Двох стояло на варті. Одним із них був сердюк. Чуйкевич прийшов до нього.
— А не кортить тебе стріляти? — спитав.
— Славити Бога, ні. Не приступає до мене.
— От бачиш… Але як ти до кінних попав?
— Просився, бо хочу своїх під Полтавою відвідати, та д пустили. А їздець з мене добрий, хоч у сердюках служу.
— Гаразд.
Над Миргородом світив місяць, вилискувалися, як зі срібла, криші дімків і стріхи хат. Від дерев і тинів клалися тіні. В тінях тих шепотіли закохані пари і, почувши, що хтось надходить, мовкли та притулювалися ще ближче до тинів та до дерев.
Миргород хоч полковий, та не дуже-то пишний був город, ніби велике село. Тільки декілька кращих будинків пишалося на кілька церков. Світла — що з деяких вікон, які не мали віконниць, а дороги — як скрізь на Україні, тільки, може, ще ширші, та зате з більшими, ніколи, мабуть, не просихаючими калюжами, мов озерцями.
Щоб не стрічати варт, Чуйкевич повернув у якусь бічну вулицю, на якій із-за воріт та з-поза високих брам сильно лаяли собаки.
Дійшов до якогось майдану, на котрім, на його диво, стояв табір. Шатра, біля шатер візки, декілька шкапенят лежало, зітхаючи, декілька собак на припоні дерлися, заздрівши чужого чоловіка, аж вили. Табір спав. «Певно, цигани», — подумав собі Чуйкевич. В однім шатрі світилося, і він пустився туди.
— Хто там? — почувся старечий носовий голос, такий, який буває у сліпців: голос «не від природи, а для моди».
— Свій, — відповів Чуйкевич.
— Такий свій, що чуже за своє приймає. Знаємо… Чесні люди сплять тепер, а не тривожать інших, що навіть власного кута не мають.
Чуйкевич хотів завертати, але з шатра вийшов дідуган, високий, як дзвіниця, тільки хромий на ногу.
Побачивши гарно вбраного козака, та ще не з простих, змінив голос.
— Ви, може, за радою до мене? — спитав.
— За радою? Ні. Не спиться, та й вийшов перейтися.
— Мабуть, засухо повечеряли, і шлунок спокою не дає, а може, і щось друге. — Нараз, покрутивши носом, промовив: — Чую кров.
— І добре чуєте, діду.
— Ти гадаєш, рана на твоєму тілі? Ні, не тую кров я чую, а другу, десь напереді.
— Ви ворожбит?
— Нищий я. Оце шатро — то весь мій маєток. В шатрі жінка і внук-поводатор, тільки й челяді в мене. От чого доробився. А колись осілим козаком був. П'ять разів будувався, і п'ять разів вороги мене палили, дітей повбивали. Я Палієвий… Прийшлося утікати. Зібрав біду на візок та й:
«Діду, діду, село горить!» А дід торби та й на друге… Розумієте мене?.. Багато говорити… Нас тут чимало таких. Одні на бандурах грають, другі співають канти, треті й так, за простибі, людям очі деруть. Я долю вгадую, і мене шанують… Хочете? — і взяв Чуйкевича за руку.
Чуйкевич ворожбитам не вірив, але все ж таки цікавий був, що цей скаже. І так не хотів спати. Чому не побалакати з чоловіком божим? Не казав «так», ані «ні».
Пішли у поле, бо табір був на краю містечка. Посідали на межі. Дід довго дивився на зорі, тримаючи руку козака в своїй костистій долоні.
— Болить серденько, та казати стидненько, правда? — . почав. А по хвилині, ніби з погрозою, говорив: — Не кажи нікому, не кажи, не треба! Ти не бідний, та вона багатіша, ти не послідній, та вона знатніша, потерпи! Діб'єшся свого, та не легко… Багато, багато терпіння і тобі, і їй, і усім добрим людям на Україні… Досвідчає нас Господь милосердний, ой, досвідчає… — замовк і від зір перевів свої очі на руку козака. — Але ж гарна вона, краща від своєї долі, ой, краща! Куди там! Гарна, як лелія… На білу лелію кривавий дощ паде, на снігах пишній квітці зимно… — почав ще щось казати, та нараз урвав: — І того досить… Не хочуть нині зорі зі мною розмовляти. Не вдоволив, а може, з другим говорять… Ходім!
Чуйкевич хотів платити. Не прийняв.
— Нема за що, нічого доброго я тобі не сказав і нічого певного. Може, колись другим разом, як зайдеш до мене. Хто любить ревно, той жаліє певно. Їдь до неї, їдь!
Розійшлися.
З розбурханими гадками лягав Чуйкевич спати. Дідова ворожба бриніла в його ушах зловіщо… Кривавий дощ паде на білу лелію, на білих снігах пишній квітці зимно… Що воно таке? Одне другого не тримається, а разом якесь таке сумне.
Але як збудився рано, і побачив ясне сонце у вікнах, та почув веселе іржання коней і жваву розмову своїх людей, як погадав собі, що нині лист гетьмана віддасть і, може, може, й Мотрю побачить, то й про дідову ворожбу забув. «Нехай іде з димом та з чадом на болота, на очерета, на сухий ліс, звідки його лихий приніс!»
Поснідавши та розплатившись з шинкаркою і розпрощавшись з нею і з її гарними доньками, сів на коня.
Випровадили його аж на вулицю і показали коротшу дорогу.
— Їдьте з Богом у добрий час та з поворотом не минайте нас. Зробіть нам ласку.
— Спасибі. Оставайтеся здорові!
— До другого разу, до другого разу, — гукали козаки. На скруті Чуйкевич озирнувся. Бачив, як під повисом коршми стояли гарні шинкарівні та сумно дивилися на Полтавський шлях.
Козаки затягнули пісню. Передні починали:
А тоді з останніх рядів ніби відповідали їм:
А перші знов:
А останні доповідали:
Люди вибігали з хат на ворота. Дивилися на їх однакові свитки й шапки, на коней тої самої породи, того ж росту й масті й на таку саму збрую і казали:
— То не нашого полку козаки, це, мабуть, гетьманські. Гарні які!
Дівчата очі видивлювали за ними. Коні, ніби розуміючи ті похвали, голови задирали вгору, то знов сіпали поводами й ніби кланялися. А пісня гомоніла дальше:
Починали передні ряди, а тоді всі разом кінчали:
«Щоб була розмова тихая між нами», — доповідали поля.
— Хлопці, чвалом! — крикнув Чуйкевич, даючи знак шаблею, як до атаки.
Широким шляхом покотилася курява, як довгий велетенський змій.
— Спішно їм, — казали дядьки, накидаючи снопи на віз.
— Гетьманський хліб ситний, боки розпирає.
— Молоді, та й гарцюють.
— А може, на війну?
— Не викликуйте вовка з лісу… Курява гуляла по виднокрузі.
У НОВОМУ ДВОРІ