Цар і раб, стр. 43

Розділ 15

Од певного часу Архелай змінився, й се сталось по тому, як він віч-на-віч поговорив із Діофантовим махерофором Евґенієм.

Архелай зайшов до сестри, молодої жони повдовілого Дамона, й, шукаючи господиню по всіх екусах її великої оселі, випадково здибав Евґенія. Діофантів мечоносець од несподіванки сіпнувсь, і череп'яний тонкошиїй алабастрик упав на мармурову підлогу й розбився. Евґенієва поведінка здалась Архелаєві підозрілою, й він суворо спитав:

— Що ти тут чиниш?

Евґеній не зразу відповів, і се здалось Архелаєві ще дивнішим.

— Є хтось удома, крім робів?

— Немає, — відповів Евґеній і заходився ногою згортати череп'я до купи. Між скалками дорогого єгипетського алабастрика видніли невеличкі сірі зернятка. Архелай нахилився й підняв одне зерня пальцем, тоді глянув зблизька й нюхнув, але Евґеній застережливо підняв руку: — Може, ще й покуштуєш?

Глузливий посміх його не сподобавсь Архелаєві, він сапнув повітря, щоб одповісти в належний спосіб сьому зарозумілому мечоносцеві з Синопи, тоді йому спало на думку, що в розбитім алабастрику була отрута. Він знову подивився на зернятко й упізнав миш'як, а тоді, як часто трапляється в таких випадках, рух за рухом відтворив у пам'яті всю хвилю їхньої несподіваної зустрічі. Виходило щось геть незрозуміле, проте він суворо виважив очима зятевого гостя й спитав:

— Ти що, хотів отруїтися? Евґеній по хвилі крутнув головою:

— Ні.

— Я сам бачив, як ти ковтав миш'як! Чи, може, вирішив звести зо світу котрогось нашого пантікапейця?

Евґеній перестав згрібати ногою скалки глечичка та розсипане сіре зерня й лише презирливо посміхнувся. Й тут Архелаєві спало на думку щось цілком нове, він обережно приступив до Діофантового махерофора й, коли спинився на крок од нього, раптовим і точним рухом, як навчили його в палестрі, шарпнув Евґенія за груди. Полотно хітона з лунким свистом роздерлось, оголивши юнакові душу, й трохи нижче від чорного соска, напроти серця, Архелай побачив синій крапчатий накол, кумир Сонця, син Ахурамазди Мітра на розчепірених орлиних крилах.

Архелай стояв, не знаючи, що робити й як повестись далі; ся думка сяйнула в його мозкові блискавицею, не давши навіть зважити наслідки подібного вчинку. Евґеній теж стояв із розшарпаними грудьми, в очах його не було й крихти злости чи бодай якогось іншого почуття, й се ще дужче бентежило Архелая.

— Ти се зробив умисне? — рівним голосом поспитав Евґеній. — Чи просто хотів одлупцювати мене? — Пантікапейський декарх і досі мовчав. — Скажи, тоді я знатиму, як повестися.

В його тихому безбарвному голосі Архелай учув загрозу, та відступати не звик. Серце йому шалено закалатало в грудях, і він раптом од чув, що ся хвилина може бути вирішальною в його житті. Тепер усе залежить од того, — майнуло йому, що я відповім і яке слово скажу першим. Закликавши в порадниці Афіну Родоську, Архелай притамував подих, і коли серце відлунило боєм у вухах, видихнув:

— Умисне!

Й посміхнувсь лише очима, несвідомо відчувши, що сказав саме те, потрібне й єдино правильне слово. Евґеній неквапом одійшов, скинув роздертий хітон просто під ноги, переступив через нього, лишившись у самих штанцях понад коліна, кремезний і жилавий, мов з темних мідяних перевесел, і почав одягатися в інший хітон, яких на жердині за ложем було добрий десяток.

— Ну гаразд, — промовив він одягтись і підперезався паском. — Ти сподобався мені. Тепер іди. Коли треба буде, я тебе покличу. — Архелай схвильовано тупцяв на місці, й він зненацька гримнув: — Ну!

Декарх Перісадових махерофорів підстрибнув і зник за дверима, й незабаром його швидкі кроки заскреготіли бруківкою Першої тераси. Він ішов і навіть мугикав пісеньку, та коли звернув од аґори поза вогким ґротом Кібелиного святилища й Головним узвозом побрався вгору, знову відчув холод під ложечкою й по-справжньому злякався. Й се почуття, то слабнучи, то спалахуючи з новою силою, не полишало його всі наступні дні. Раз він бачив себе в золотім обладунку на білому коні з царських стаєнь, удруге ж уява малювала похмурі картини, й на серці починало тихо млоїти, мов перед нещастям.

Тепер Архелай днював і ночував у царському хоромі на Акрополі, охоче виконував будь-які доручення й був чемним навіть із Савмаком, якого доти не міг зносити, навіть попросив молодого лоґофета, свого колишнього фратра по палестрі, сказати за нього слово Перісадові.

— Про що? — спитав Савмак, підтримуючи запропоновану Архелаєм гру в приятельство.

Архелай почав красиво, довго й заплутано тлумачити свою думку, з якої Савмак утямив лише те, що нащадок колишніх династів уже соромиться того чину, яким донедавна пишався.

— Добре, фратре, — відповів Савмак, дозволивши собі навіть звернутися до нього тим словом, яке було в ужитку між ефебами палестри, де всі вважалися братами.

Через три дні великий колісничий, чільник усієї пантікапейської рати, викликав свого юного шуряка й призначив гектархом — сотником важкої кінноти.

Се знову діло його рук, подумав Архелай про свого колишнього фратра Савмака, який, мовби зладнавши йому підвищення, насправді вирядив з царського хорому. Та він і далі знаходив час якнайдовше просиджувати й у чинних світлицях, і в екусах басилевса, блискаючи золотою лиштвою гектаршої хламиди, й щораз опинявся коло клімаксу жіночої половини, тільки-но басиліса Вероніка лаштувалась вийти з ґінекею.

Вона його ненавиділа, він її теж, але се не бентежило нового сотника. В сих багато оздоблених екусах, — сказав Архелай сам собі, всі ненавидять одне одного й усі якось уживаються між собою. То було мовби духом чи душею великого звіра, на котрого люди казали «держава», й він уперше подививсь на досі незрозумілу ворожнечу Перісада й Савмака по-новому. Лише своїх стосунків із колишнім фратром не міг оцінити зосторонь, бо се виходило за всі на світі рамки й не підлягало виважуванню.

Єдине, що бентежило Архелая, — се новий чин сотника важкої царської кінноти. Перісад тримав би до скону нащадка роду Археанактідів у куцій хламиді декарха. За всіма припусками виходило, що сього чину домігся для Архелая навіть не його можновладний зять Дамон, а Савмак, лоґофет і новооголошений деспот. Коли в ньому прокидалося почуття провини, Архелай хмарнів і днями не з'являвся в царському хоромі.

Елена вже добре вивчила його й у такі дні намагалась оточити увагою й спокоєм. Третього дня останньої декади місяця елафеболіона він з'явивсь незвичайно збуджений, однак за тією збудженістю Елена відчула нещирість. Утримавшись од розпитувань, вона почастувала його піррою, улюбним червоним вином, линувши в кратер дві міри перевареної води з льоху.

Архелай сьорбнув, але потім підняв амфору з триноги біля дверей і заходився пити просто з шийки.

— Що з тобою?.. — Елена була вражена його вчинком.

Архелай уставив амфору гострим дном в обруч триноги й підійшов до Елени. Від нього тягло вином, і вона спробувала обережно випручатись, коли Архелай узяв її в обійми. Молодий гектарх просто душив її, Елена піддалася його грубим пестощам, але в сей час до таламуса ввійшли обидві роби, й Архелай пустив Елену.

Від випитого в нього трохи паморочилось у голові й люди та речі в Елениній опочивальні здавалися нечіткими й примарними, але думка, вивільнившись із пут узвичаєних ритмів, запрацювала ясніше. Чорнява кругленька невільниця Елени з гарними очима й кумедним ім'ям глянула на нього так безневинно й щиро, аж Архелаєві тьохнуло всередині. Власне ж, подумав він, ся роба привела мене в сей дім за смугастими мурами. Він же, приголомшений олімпійською красою господині, досі навіть не роздивився на смагляву кругловиденьку німфу.

— Клео, дитино моя, — почув він голос Елени. — Піди вберись у щось пристойніше.