Похорон богів, стр. 71

І послухався велій жупан іскоростенський Житомир, пославши до Києва трьох веліїх панів, а яко прийшли ладдею до Києва, сказав їм Ольг: «Оце ваш іскоростенський жупанич».

І дивувалися пани, бачачи Нискина живо-здорового, й вельми раді були. Сказали пани до Ольга: «Оце шле тобі дари наш велій жупан Житомир і вся Деревня земля, а ще вячші дари пришлемо тобі до різдва води прісної, як позамерзають річки».

Сказав Ольг-варяжин, кажучи до них так: «Удайте мені дань по срібній куні од диму».

Й зрозуміли іскоростенські пани, що Ольг умисне полонив їхнього жупанича Нискина, щоби примучити їх у дань. І пішли назад і сказали Житомирові, той же їх запитав: «Що просить?» Сказав старійшин пан: «По білій од диму». Й рече жупан: «Удайте тому татеві по дві білих».

І дали Ольгові по дві куни сріблом, і відпустив Ольг Нискина-жупанича. Житомир же лежав у судомі рук і ніг, не мігши ратитися з Ольгом, що вбив топіть Оскола Київського й одуром забрав його стіл.

Казали пани до велійого жупана іскоростенського: «Оскол Юрович був недругом нам, а цей варяг став лютим ворогом. Убиймо його».

І сказав до них Житомир, мовлячи так: «Чорні боги наслали корокоту на мене, не годен я утримати меча. Підождім до літа».

І згодилися думні старці та пани, й почали дожидати літа, набираючи собі воїв та многу рать.

Року 981-го

Завтрашній день мав дорівнятись ночі. В Києві готувалися до веселого свята зустрічі весни, на вулицях і по дворах бігло й капало, кияни з учора не давали курям пити й тепер пильно стерегли, чи нап'ються півні з калюжі. Птиця старанно нахилялась до талої води, й це провіщало теплу весну з буйними травами.

Зима видалася вельми холодна й затяжна, ще два дні тому вночі репалась кора на деревах, а в молодих півників од морозів почорніли гребінці. Такої зими давно не було в Києві, й кияни раділи першим провесняним дням.

Але давно не було в Києві й стільки воїв. Ратники десятками й сотнями прибували з низових городів і сіл, користаючись іще не розгрузлими дорогами, й головний воєвода Претич уже не знав, де притулити стільки люду. Ратники ночували по княжих та боярських стайнях і по хатах киян, і все одно місця не вистачало, тому Претича чи не найдужче втішали перші весняні дні. З настанням тепла він збирався вивести ратників з города, посадовити їх у шатра на Копиревому кінці - за колишнім двором скараного на горло Блуда, а також у Хрещатому яру, поки що заметеному глибоким снігом, а якого стирчали тільки дерева та вершки калин. Такого снігу теж давно не було в Києві, рівно тринадцять літ: відколи померла княгиня Ольга.

Але було в Києві й ще одне, чого не пам'ятав жоден нині живий киянин: полянська дружина й полянська рать. І за це кияни мали дякувати Доброчинові. До старшої дружини пішло багато підкиївських і дальших бояр та огнищан, яких досі відтручували варязькі справжні чи самозвані князі та ярли: в дружині тепер були майже всі луччі, вячші, більші, старші та нарочиті мужі, а їхні сини та різнолична челядь пішли під руку Ждана Будимировича, якого Доброчин умовив залишитися тут.

Тепер у Києві важко було стріти варяга, їх лишалося десятків два чи три: переважно купці та княжа челядь, що мала в Києві полянських жон і дітей.

Претич попервах побоювався, чи зможуть кермувати сотнями й десятками полянські мужі, але його побоювання виявились марними. Такої думки був і світлий князь Доброчин. Сьогодні він мовив Претичеві:

— Прокинулась у їхніх жилах полянська кров. Я нині дивився, як зучав отроків Ян Усмошвець. Природжений сотнях!

— Та в мене не тільки Ян, — не без гордості відповів головний воєвода, який зумів зберегти своїх опрічників за найчорніших Свенельдових часів. Тепер Претичева дружина виросла до трьох сотень. Претич знав ставлення Доброчина до друга дитинства Яна Усмошевця, й це викликало в нього постійну підозру, що світлий князь рано чи пізно схоче забрати його собі. Особливо зараз, коли готувалися до витяги на Червенські городи, захоплені позаторік ляським князем Мешком, який скористався межисобними війнами Святославових синів.

Але Доброчин перевів розмову на інше.

— З Полоцька досі нема вістей, — сказав він заклопотано. — Пощо Ратша мовчить?

Він ще після взяття Полоцька пообіцяв був Ратші зробити його тамтешнім посадником. Хоч новгородець був простим рукомисним хитрецем, а показав себе віщим воєводою, Доброчин дотримав слова й вирядив його ще перед новорічним різдвом, але вістей з Полоцька не було вже майже три місяці.

— Ще маємо час, — відповів Претич, але це, видно, не заспокоїло Доброчина, в він додав: — Я в те не вірю, щоб знюхалися Арфаст і Турьд. Хоча про всяк випадок братів Глібовичів належало б розсадити. Дай Турьдові Перемисль або Белз.

— Перемисль та Белз ще треба забрати в Мешка, — з докором нагадав йому Доброчин.

— Візьмемо. Інакше для чого ж рушаємо на Червенські городи?..

Голос Претича прозвучав не дуже певно — головний воєвода знову завагався в навченості воїв та обох дружин. Варяги на Русі жили війною, вони були знавцями війни, бояри ж поляни за останні сто літ призабули ратне діло, відвикли від бойового коня, меча й щита, постававши купцями та землеволодарями.

І все-таки найбільше прагнули до городів Червенських саме київські купці. Скориставшись із великої скрути в Києві, ляський князь Мешко захопив усі західні городи, що досі належали київському князеві, й тепер утримував увесь Соляний шлях, яким ішли до Києва не тільки срібло та добрі бойові коні, а й ще важливіше — сіль. Кияни тепер просто гибіли без солі: в останню зиму сіль продавалася на вагу срібла. Тому до витяги на Червенські городи не було байдужих в усьому Києві.

Саме на це й розраховував Доброчин, хоча Червенські городи так чи так належало відібрати в Мешка: кожен мусив володіти своїм, а ті землі належали Києву ще з часів великого князя Оскола Юровича.

До самих Червенських городів ішли двома загонами. Доброчин повів обидві дружини через Лучеськ та город Волинь, а вої під проводом Претича пішли на Звенигород, щоб з двох боків оточити Червен та Белз, де сиділа засада князя Мешка. Але Мешко розгадав задум Доброчина й полишив йому без бою Червен та Белз, несподівано зайшовши в тил Претичеві. А тилам Доброчина загрожувала вірна Мешкові перемислянська рать.

Не мавши іншого вибору, Доброчин звелів Претичеві пробиратися до верхів'їв Сану та Дністра, щоб захопити ключову для Перемисля твердиню Санок, а свої дружини повів з Червена та Белза прямо на Сан.

Цілий тиждень він чекав звістки від Претича, посилав до нього навіть свого гінця, а коли гонець не повернувся, Доброчин зрозумів, що Мешко перетяв дорогу Претичеві — не пустив його до верхів'їв Сану та Дністра.

А Перемисль був на ціле поприще від Доброчина. Ждан Будимирович запропонував:

— Ударимо просто на Перемисль.

Мешка в Перемислі не було — це Доброчин знав од вивідної сторожі: в Перемислі стояла тільки тамтешня засадна рать.

— Якщо не виймемо Перемисля з ходу, — заперечив Доброчин, — Мешко може й нам зайти з тилу. — Тоді доведеться покинути Претича та бігти назад.

— Що ти надумав чинити? — спитав Ждан, помітивши в очах князя незвичну жорсткість. Він знав уже кожен вираз його очей.

— Кажи рушати до Перемисля! — несподівано звелів світлий князь, хоча це суперечило щойно сказаному ним же.

Ждан Будимирович вийшов із Доброчинового шатра, розташованого між трьома кучерявими берестками. Далі під крутим обривом починався струмок, по той бік якого стояла на узвишші кінна сторожова десятка. Вогнища дружинників курились між деревами аж до другого струмка — теж однієї з приток Сану, а за цією притокою видніло двоє сіл. Хати були криті сірим ґонтом і нагадували полянські клуні, а на вигоні паслося кілька схожих на туриць білястих темноспинних корів.