Похорон богів, стр. 119
Заратились угри супроти булгар. Була січа межи ними, й побігли булгари, й почали угри толочити землю по той бік Дунаю-ріки. Зачинився великий князь булгарський Симеон у Преславі й послав до Ольга, кажучи йому так: «Оддав єси свою дщерь за брата мого Владимира, а посагу за нею не даєш». Спитав Ольг у князя Симеона, кажучії до його сла: «Який просиш посаг?» Сказав сол: «Найняв грецький цар проти нас угрів, а ти казав, що відговориш Арпада-феєделема воювати з нами. Пощо ж угри толочать наші ниви й палять села та городи?» Сказав Ольг слам булгарським: «Не послухав мене угорський князь».
І повернув сол булгарський назад до Преслава стольного, й була межи уграми та булгарами друга рать, і побігли булгари, зачинившись у городах. Сказав Арпад Симеонові. «Дай дань мені — й вернуся в свою землю». Симеон же сказав: «Не дам». І вийшов із города стольного Преслава, й була межи ними третя рать. Почав Симеон долати угрів, але вийшов з Плескова-города засадний полк. Вивів своїх воїв старший син Бориса Владимир і вдарив на рідного брата Симеона. Й побіг з малою дружиною Симеон, і прислав до нього князь угорський: «Дай дань тепер!»
Сказав Симеон своїм князям та боярам: «Горе нам! Зрадив мене рідний брат Владимир. Неволя мені!» Й сказали йому князі та бояри булгарські: «Даймо Арпадові дань!»
І дали булгари уграм, і повернув Арпад за Дунай, Симеон же вийшов з Преслава та обстав полком Плесковгород, кажучи до свого брата Владимира так: «Не хоче наша земля вертатися до богів наших древніх, будемо вірні істинному богові Христу. Маю більше полку, виходь з Плескова й поклади меча!»
Сказав старший брат Владимир до молодшого брата: «Я старший од тебе й первіше сидів на отчому столі. Відступись од Плескова — дам тобі новий город Преслав, будеш світлим князем преславським».
Симеон же сказав: «Не відступлюсь од Плескова. Угри повернули за Дунай — нема од кого тобі ждати спомоги. Кидай меча!» Не схотів кидати Владимир меча й знову бився, та почав долати його брат Симеон (вказав Владимир до своєї жони Олени, Ольгової дочки: «Підбили ви мене з твоїм отцем Ольгом супроти брата, шли тепер по спомогу до отця, здамся-бо Симеонові, а він уб'є і тебе, й мене»). Сказала Олена мужеві своєму: «Пошлю».
Й знову билися з города Владимир та його боїли й багаїни, і знову почав брати гору молодший брат, і заволав Владимир до Олени: «Пощо й досі не йде твій отець? Оце вже здамся братові Симеону!»
Сказала до Владимира його молода жона: «Хотіла я бачити тебе князем великим у Преславі, тож і вблагала свого батька Ольга підбити угрів на спомогу тобі, а ти вельми старий і нікчемний!»
І каже Владимир до своєї жони: «Здамся братові своєму Симеонові доброю волею, він-бо мені рідний брат, не звелить потяти, а пожаліє».
І знову не давала йому Олена кидати меча, й знову йшов світлий князь плесковський і ратився, й ніяк не міг вийняти города Симеон. І подався Симеон до старого батька Бориса, й пішов до нього в монастир, так мовлячи батькові: «Не годен збороти Владимира мечем — піди на брата мого Владимира!»
Й покинув Борис монастир удруге й сів на коня. Владимир же впізнав батька з городської стіни й вельми вбоявся. І сказав Владимир до молодої жони: «Оце вже прийшов мій батько. Покаюся йому в своєму гріху, може, обох нас помилує». Сказала йому жона: «Не ходи каятись, Борис-бо звелить потяти обох нас! Пождімо ще трохи — борзо надійде мій отець, уб'є твого брата й отця і посадить нас на столі пресласвському великокняжому!» Владимир же сказав: «Піду».
І забоялась Олена свекра свого Бориса, що, почувши все од Владимира, звелить потяти її першу мечем, і гукнула до свого вірного сторожа Веремуда: «Убий його!» Послухався Веремуд і підняв мужа її мечем під пазуху.
Борис же та Симеон, увійшовши до города і побачивши мертвого, спитали в його молодої жони: «Хто вбив нашого сина й брата?» Олена ж одказала до них: «Сам зняв на себе руки».
Сказав Борис-Михаїл: «Чоловік не може сам себе підняти мечем під пазуху. Це діло твоїх рук!» Одказала Олена: «Слаба рука моя для меча».
Не повірили Борис і Симеон Олені, й сказав Борис: «Візьміть цю недостойну жону й потніть мечами!»
Й схопили Хельгу-Олену й поволокли на городську стіну, але вбоявся Борис-Михаїл Ольга, йшов-бо Ольг на спомогу Хельзі многим полком, і звелів Борис одпустити ковницю Хельгу, кажучи до неї так: «Замолоду я вбив рідного брата, не хотів-бо брат мій прийняти Христа. Тепер мав би вбити й сина свого старшого Владимира, але ти прийняла на себе цей гріх. Я вже старий і не встиг би цього гріха замолити, бо ледве замолив братову кров».
Було-бо святому Борисові-Михаїлу видіння, й з'явився йому ангел Христовий і так сказав: «Прощено тобі Христом смерть братову, вбив-бо брата во славу єдиного бога нашого й сина його Ісуса Христа. Говій — і сидітимеш одесную божого престолу, але іншого гріха не вчини, по чотирьох-бо літах забере тебе господь до себе — не встигнеш замолити нового гріха: кожен-бо смертний гріх п'ять літ замолюється». І, сказавши, одлетів на небеси.
Возрадувався Борис-Михаїл святий і воздарив благо грецькому богові. Й сказав до Хельги-Олени Борис-Михаїл: «Бери, що хочеш, і йди з миром!»
І взяла Хельга многе золото й серебло, й узяла монахи й пресвітери, й пішла за Дунай, так кажучи до Бориса й Симеона: «Начувайтеся, ще прийду до вас! Прийду з сином, і сяде син Владимирів на отчому столі!»
Була-бо Хельга непорожня й сподівалась сина.
Цей же старий князь, прозваний святим Борисом-Михаїлом, присилував-бо до грецької віри булгарський люд, одпустив Хельгу-Олену з миром, не вбоявшись її погроз.
Року 986-го
Грек Мудролюб знову з'явився в Києві. Сольство прибуло напередодні М'ясниць, і Доброчин вельми здивувався, побачивши в сольстві знайомого дідка, який приїздив до Києва перед сімома роками, коли там ще сиділи Свенельд і Ярополк, а він з Володимиром обрилися були в Дорогожицькій пущі.
Архієпископ Димитрій ізсохся на тараню й ще дужче здрібнів, але медок сьорбав, як і раніше. Найдужче дивувало те, що Димитрій був архієпископ, а сольство очолював архімандрит — значно нижчий саном. Був серед греків і корсунський протоієрей Анастас — Муромців зять і син вишгородця Буданка Смоляковича.
Доброчин хотів спочатку перемовитися з ним, а потім роздумав і гукнув старого пресвітера Григорія:
— Хто вищий — архієпископ чи архімандрит?
Григорій одразу все второпав і сказав світлому князеві:
— Найвищий той, іже очолює сольство. Архімандрит Грек Мудролюб. Хоча саном вищий архієпископ Димитрій.
Доброчин сказав:
— Розпитай у Муромцевого зятя, чого ці жерці приїхали вдвох. І чого нижчий став вищим.
— Я вже розпитав, — одповів Григорій. — Архієпископ Димитрій клопочеться токмо про церковні діла, у світських не має чину й голосу, бо він — патріарший сол. Архімандрит же Грек Мудролюб — сол царя Василія. Має високий у царському дворі чин.
— Отже, коли що — питати з нього? — засміявся світлий князь. Він правильно оцінив обох греків, але вирішив перевірити себе. Отже, Василій проковтнув свою царську пиху. — Приходь увечері й ти на пир.
По обіді зібралася Княжа дума — на цьому наполягали Претич і Ждан, але старці не дійшли ніякої згоди. По суті ще ж ніхто нічого не знав. Склад сольства наводив па думку, що Василій так чи так мусив сказати щось нове. Але що саме? Претич неспокійно совався ліктями по столі: