Попіл снів, стр. 7

— Коньяк плюс гірське повітря, — пояснив полкаша. — Тут не те що генерал, а сам генералісимус Сталін примандюриться!

— Та ви що? — закричав Чуйко. — Не вірите? Не бачите генерала Сосина? Ви всі ще в гузні були, а генерал Сосин уже був генералом у самого товариша Сталіна!

— Не я був у товариша Сталіна! — подав голос однорукий з того берега. — Не я, а мій батько, академік, і генерал, і лауреат, і Герой, але я пішов ще далі і вище, ось тепер познаходив і вас усіх, переберуся через цю воду, перестрибну, перескочу…

Він гримів голосом, мов усі мусульманські дияволи, мов див із «Слова о полку Ігоревім», мов голос Москви, і Чуйко ніяк не міг збагнути, чому ж його товариші не чують того гриміння і тільки регочуть, коли він пробує показати їм на генерала Сосина.

А той безрукий і безокий, щоб доскочити до цих дивно байдужих і незалежних офіцерів, чомусь вирішив змаліти на ніщо, мало не на бактерію, мікроба, поринув у гірський потік, поринув і проринув, мокрий, холодний, жалюгідний, змерзлий, як собака, ліліпутом і гномом виникнув біля Чуйка, стрибнув йому до вуха, прохрипів заморожено:

— Орлята учатся летать!.. Держись за мене, старлей, і буде те, що нада! Доктор Аля? Плюнь ти на неї! Вона в мене знаєш де?

— Спокійно! — звелів йому Чуйко. — Не пхайся межи очі. Тут зібралися порядні люди, а хто ти такий? Та ще весь мокрий як хлющ! Ось у мене вірьовочка з синьої вовни, треба тебе повісити на просушку…

Генерал не встиг відповісти, бо Чуйко прокинувся, не спавши. Електричка прогриміла на залізнім мосту через Ірпінь і підходила до станції, яка звалася іменем річки «Ірпінь».

Може, тут його порятунок?

Чуйко кинувся до виходу, молоді картярі галасували вслід:

— Капітане, жми на педаль!

— Дави дрозда!

— Вперед і вище!

— До маршала Шапошникова і далі!

Далі, далі, далі… Ах, яке ж прекрасне українське слово, десь там у багатій Європі була співачка, звана майже нашим загадковим словом — далі — Даліда, був ще й всесвітньо-відомий художник ніби з цим українським іменем, а може, й з наднаціональним і європейським, звався Далі, а ім'я мав Сальвадор, що означає: салют націй, триста тридцять дві гармати палять на честь таланту, на честь генія, на радість життя і краси, і хто там бахкає, хто закладає заряди, кому впокорюється тиша, і хто володарює там, де все німотствує, здригається й конає…

Далі, далі, далі…

Він став на пероні, звів погляд до холодного неба. Електричка, постогнуючи над радіоактивними лісами й болотами, покотила далі, дотримуючись затвердженого графіка руху. А який його графік?

Чуйко не пішов до підземного переходу, а добрався до кінця перону, стрибнув униз, перебрався через рейки, вибрався на коротку, пряму вуличку між меблевою фабрикою і письменницьким будинком творчості. Далі буде широкий луг, річка, ліс і два доти на піщаних горбах над Ірпенем, в одному з них він цілував Галку… Яке це все дивне: війна, смерть, бетонні страховиська і гарячі жіночі поцілунки…

Тоді була гарна волога осінь, щоки в Галки пахли холодним березовим листям, ніч летіла над ними, мов проміння далеких зірок, і вони не могли ні наздогнати, ні стримати її, а ця холодна новорічна ніч лиш починалася, десь сушився на синій поворозочці генерал Сосин, ще десь творилися неправедні діла, і Чуйко теж міг творити праведне і неправедне, він жахався і страждав од цієї своєї здатності, тому намірився вбити ніч, мандруючи понад річкою, в лісі й на узліссях, аби тільки не заснути, не склепити повік…

Не сотворити зла, поки він не знає, де добро, а де зло…

6.

— Ти як, в порядку? — спитав Оксану Винокур.

Вона знизала плечима.

— Можна подумати, що ти все це влаштував тільки для того, щоб спитати, чи я в порядку.

— Я ж тобі пояснював. Чорнобиль вийшов паралельно і на ваші служби, і на наші. У них там щось як у п'єсі Дюренматта «Візит старої дами». По-моєму, ми з тобою колись дивилися екранізацію цієї п'єси з Інгрід Бергман.

— Те, що ми дивилися, звалося «Візит дами». Інгрід Бергман наполягла, щоб слово «старої» прибрали з назви.

— Значить, забув. Ну, а тут така штукенція. Для слідства бажаний жіночий елемент.

— І ти підказав мою кандидатуру.

— Хто б мене питав! До того ж ти не потребуєш протекцій. Кажуть, ти розкрутила грандіозну справу з національними цінностями?

— Ти б краще ввів мене в курс цієї справи.

Винокур і його водій були в цивільному. Для конспірації. А машина — чорна «Волга» з номерами, що починаються на 05, — кожен київський хлопчак знає, що це — служба національної безпеки.

— Ти пробач, я зараз подзвоню, спробую дещо розвідати, — сказав Винокур.

— Та будь ласка! Коли б у мене була машина з радіотелефоном, я б з неї й не виходила. Щоправда, до моїх послуг усі телефони-автомати Києва, вісімдесят процентів яких з відірваними трубками.

Винокур довго слухав свого далекого співрозмовника, вимкнув рацію, повернувся до Оксани.

— Ситуація ідіотська. Дві години тому на пульт четвертого блоку Чорнобильської атомної вдерлася якась дамочка і заявила, що вмре, а звідти — ні руш ногою!

— Четвертий же блок під саркофагом. До чого тут пульт четвертого?

— Ну, не робочий пульт, а для стеження за цією атомною бамбулою. Чи я там знаю!

— Хто ж її пустив туди? І що це за дамочка?

— Не проста. Генерал!

— Хай і генерал. Уяви собі: всім генералам закортить на Чорнобильську атомну.

— Не такі вони дурні. А в цієї — особлива перепустка. На обкладинці і всередині одне тільки слово: «Везде!» І підпис чоловіка, якого й досі бояться.

— Чий же підпис? Сталіна? Берії?

— Ну, ти вже надто далеко сягнула. Бери ближче. Андропова.

— Гіпноз імені?

— Сила традиції?

— Скажи вже, сила страху.

— Можливо. Коли хочеш, щоб тебе боялися, то треба боятися самому.

— Що? Служба національної безпеки успадкувала від КДБ доктрину страху?

— Ну, прокуратури теж усі бояться.

— Тоді чим же пояснити обвальний зріст злочинності?

— Прилучаємося до світової цивілізації.

— Ми з тобою не бачилися вже скільки? Два роки? А тут зійшлися і гриземося. Ти не одружився?

— Так само, як і ти.

— Стежиш за мною?

— Може, просто люблю?

— Це мені для мемуарів: коли в новорічну ніч ми проїхали Димер, Винокур став освідчуватися в любові.

— А ти зустріла це іронією. У нас немає виходу. Рано чи пізно ми повинні знову зійтися.

— Ти знов став мужчиною? Вітаю!

— Я не переставав ним бути.

— Розкажи комусь іншому! Ти лікувався?

— Це минає само. Коли минає взагалі. Нам треба викроїти трохи часу, щоб спокійно обговорити все..

— Тобі відомо, як можна викроювати вільний час? Коли нам не дають спокою навіть у новорічну ніч, то про що вже тут можна говорити!

— Не знаю, як ти, але я поїхав з охотою. В мене нюх на незвичайні справи. По-моєму, ця справа — щось фантастичне! Ти коли-небудь чула, щоб дами з генеральськими чинами ховалися на атомних станціях? Від чого вона може там ховатися?

— Принаймні не від коханця.

— Згода.

— І не від Політбюро.

— «Вы жертвою пали в борьбе роковой…»

— І не від ГКЧП.

— Само собою. Надворі січень, а не серпень.

— Здаюсь! Арсенал моїх припущень вичерпався. А яка твоя версія?

— По-моєму, тут щось може бути пов'язане зі зброєю?

— Із зброєю?

— До того ж з нетрадиційними видами зброї.

— А чому жінка і зброя? Хіба мало для цього чоловіків?

— Зверни увагу на таку особливість: коли говорять про нові види озброєнь і про вчених, які над ними працюють, то завжди згадують тільки чоловіків. Жінок — ніколи.

— Ну, в нас не згадують ні жінок, ні чоловіків. Про це свого часу подбало ваше всемогутнє КДБ.

— У нас — так. Але про зарубіжних пишуть? Пишуть. І жодної жінки. А хіба жінки не можуть працювати в цій галузі? З їхнім витонченим розумом, з тонкою інтуїцією, з непередбачуваними перескоками думки…