Попіл снів, стр. 41
Оксана, побачивши Галку при світлі, мало не скрикнула: «Доктор Аля!» Така разюча схожість була між цією молодою жінкою і тою, з електронного підземелля… Але ця була вдвічі молодша, і доброта йшла від неї теплою хвилею, а та розпросторювала лиш вбивчий холод. Оксана швидко, непомітно, з фаховою натренованістю озирнула кімнату. Все прибрано, постіль застелена, ніяких слідів од когось стороннього, ні від жінки, ні від чоловіка. На довгі розпитування і засльозені визнання часу не було, Оксана спитала навпростець:
— Навіщо ви його відпустили? Без вас він пропаде! Ви знали про це?
І Галка, піддаючись цьому несподіваному жорсткому натиску, приймаючи правила гри, запропоновані незнайомою, так само без передмов, розпитувань і розпитувань трохи відступила від Оксани і спитала своє, зовсім несподіване навіть зготовленої на все нічної гості:
— Ви… Ви — Тамара?
Про Чуйка вони не говорили, не називали його імені, але обидві мали на увазі тільки його, обидві вже були переконані, що говорять саме про нього, Тамарою звали колишню Чуйкову дружину, це теж було відомо їм обом, тому Оксана обмежилася найпростішою відповіддю:
— Ні, я не Тамара.
— Тоді хто ж ви? Невже… Невже доктор Аля?
Галка знала й це? Тепер між ними не стоятиме більше нічого, ніяких перепон, ніяких зон недовіри… Оксана підійшла до молодої жінки, ласкаво доторкнулася до п волосся, тихо промовила:
— Галко, дорога моя! Мене звуть Оксаною. Я не доктор Аля. Я… Повірте мені: єдине, що я хочу, як і ви, — це помогти Чуйкові, врятувати його… А доктор Аля… її вже немає… Кілька годин тому вона… Її…
— Він добрався до неї? Боже! А я ж так його просила, так же ж просила!.. Не треба було йому, ой не треба!..
— Треба, Галко! Ми ще не все знаємо, але, мабуть, так було треба… Але ви не повинні були його відпускати. Де він? Куди ви його відпустили? Галко, ми не можемо гаяти жодної години! Вже світає, незабаром день, ми нічого не знаємо, нічим не гарантовані… Вночі Чуйко був ще живий… З доктором Алею це сталося дві години тому, отже… Але що буде вранці? Тільки ми зможемо його врятувати, і ви повинні нам допомогти. Де він? Куди поїхав?
— Я не… Я не знаю… Він хотів прийняти присягу…
— Присягу? Яку присягу? Що за безглуздя?
— Ну, він же льотчик… Каже, всі на вірність Україні, а я тут… Ну, і вирвався… Довго хворів, я думала — вмре… А тоді видужав, і я вже його й не вдержала… Він сказав: на день або два вирветься — і назад… Бо в нього ж ні документів, ні…
— Присягу без документів? Куди він поїхав?..
— До тітки на Чернігівщину… Каже, там…
— Де це?
— Десь коло Бахмача… Тітка в селі живе…
— Як зветься село?
— Село?.. Н-не знаю… Наче й казав Василь, а я… Забула… Не можу згадати…
— Згадаєте в машині! У нас немає жодної хвилини. Ми повинні їхати. Тут мій чоловік з машиною, збирайтеся, будь ласка, Галко…
— Отак і їхати?
— А що ж? Треба, треба їхати!
— А санаторій? Там же робота…
— Ми попередили чергову… Як її? Лариса? Їдьмо, Галко, прошу вас, благаю, ради всього святого!
Чи їй треба було казати, що для неї це святіше, ніж для будь-кого!
27.
Старшина Гречаний упіймав попутку, ще «газик» з клятим майором не встиг зникнути в засніженому полі. Величезний самоскид торохкотів до райцентру, звісно ж, порожняком, старшина показав водієві свого синього кулацюру, водій ударив по гальмах.
— Порожняком ганяємо? — залізаючи до кабіни, загримів Гречаний. — Пального на Україні немає, а ти порожняком? Повжик, залазь до кузова!
— Так витрясе ж мене звідти, пане старшина! Ми якось втулимося всі в кабіні.
— Втулимося, втулимося… Ну, залазь… А ти, значить, порожняком?
— А я що? — закричав водій. — Директор радгоспу каже, щоб їхав, я й поїхав. А що ж мені — не їхати?
— Давай їдь та пошвидше, а то розвів тут мітинги та демонстрації! До райвідділу! Знаєш?
— Ще б я не знав, — бурмотів шофер. — Хто б же знав, як уже б і я ото не знав…
Черговим по райвідділу був лейтенант, але Гречаний про субординацію не дуже дбав.
— Лейтенант! — закричав він ще з порогу. — Яка в нас тривога слідующа після атомної?
— А ти що? Так узяв з вечора, що тебе тільки тривогою опохмелиш? — насмішкувато глянув на нього лейтенант.
— Шутки в сторону! — підходячи до чергового і кладучи перед ним свій синій кулак, сказав Гречаний. — Давай бий по селектору тривогу! По станції, по всьому насєльонному пункту, по всіх шосе. Государственний преступник височайшої категорії! Оце бачив? Повжик, поясни лейтенанту!
Повжик стояв і дрібно тремтів, як осичина. Лейтенант перевів погляд з одного на іншого і натиснув клавішу селектора.
28.
Тітка Явдоха не відпускала: побудь та побудь, дід заночував у Києві в сестри, а на ніч приїде, посидите, поговорите, а завтра вихідний, поїдеш уже з неділі, нікуди воно не дінеться…
Він пообіцяв, що повернеться, і таки вирвався… Якась сила гнала його, кликала, вела…
Вночі, вже, мабуть, передсвітом, несподівано приснилася доктор Аля. Ніби знов довбається йому в черепі, але не в понурому мовчанні анестезійного мороку, а в золотому ласкавому сяйві, в розмовах, радощах, захватах. «Чуйко! Що я бачу! Що у вас в голові? Ви бачите — тут саме золото! Золоті трибки, золоті шестерні, яка краса, яке чудо! Невже ви не бачите? Ви дозволите доторкнутися до вашого золота бодай пальчиком? Ледь-ледь, ви й не помітите… Не будете заперечувати, Чуйко? Чом же ви мовчите?» Чи він сказав їй щось чи не сказав, дав згоду чи не дав, хто ж то знає… Не міг бачити, що там у нього в голові, але таке сяйво оточило його і така золотиста музика залунала довкола, що він засміявся від радості.
Прокинувся від того, що сміється крізь сон. Сів на постелі і не міг стриматися від сміху. І до ранку вже не заснув і знав, що не зостанеться в тітки.
Якась сила вела його, й кликала, і сказала йому, що доктор Аля вже нікому не заподіє шкоди, не принесе лиха, і він з радістю підкорився тій силі.
Мабуть, трохи передав куті меду з тим дурним старшиною і з сонними ледарями-шоферами в білих «Волгах», але не міг стриматися.
Водій «газика», не питаючи, віз Чуйка, мабуть, просто до вокзалу, а може, до якоїсь особливої чайної, яку знав тільки він, — хоча хіба не однаково!
Чуйко заплющив очі і плив у золотих хвилях, згадуючи Галку, згадуючи, як він цілував її, як вона цілувала його і стогнала від пристрасті, і…
— Вокзал! — заявив Миколаєнко. — Показати вам бухвет чи ви й самі?
— Тут уже я сам, — заспокоїв його Чуйко. — Спасибі, що підвіз. Тепер коти до свого старшини.
— Ну, ви ж його й!.. І як ви ото так? Весь кулак побуряковів!..
Чуйко помахав йому рукою, ввійшов у вокзал, але одразу й вийшов крізь ті двері, що вели на перон. Біля другої платформи стояла електричка.
— Куди? На Київ? — спитав Чуйко залізничника в червоному кашкеті.
— На Київ, та не їде.
— Що таке?
— Якась аварія, мабуть. Тільки що по селектору скомандували дати «червоний» на всі виїзні і в'їзні світлофори…
Десь завила сирена, тоді ще одна… Черговий по станції глянув на небо.
— Вроді як тривога… При Брежнєві отак дурачилися, а при цих ще й не було…
Він озирнувся: майор десь зник. Ну, ясна річ, воєнний чоловік знає, що треба робити по тривозі. Черговий теж знав…
А Чуйко вже спокійно обходив платформи, електрички, переступав через блискучі рейки, йшов туди, куди вела його золота сила, що народилася в ньому вночі і не зникала, не покидала його, вела, кликала, несла, мов на крилах.
Сирени вили дедалі дужче й тривожніше, десь кричали люди, здається, пролунало навіть кілька вибухів чи пострілів. А може, то гуркали, зіштовхуючись, вагони порожняка…
Чуйко не здивувався, побачивши перед собою високе склепіння депо, поворотний круг, тяжкий електровоз на ньому… Він ніколи не був у депо, не знав, що там, які приміщення, як розташовані, але йшов, ніби ведений невидимим променем, відчинив двері кімнати чергового по депо, привітався і, не чекаючи відповіді, спитав: