Русичі, стр. 37

— Гаразд, сідлайте коней.

Стрепенулася тиша і знову м’яко опала на дрімучі ліси смерекові, на куряву збитого копитами шляху, на дві жіночі постаті, що довго ще незрушно кам’яніли на узбіччі дороги.

Стихло все, а Цвіта й Горислава і далі видивлялися услід вершникам крізь поволі світліючу стомлену ніч, що вже не могла стримати проступаючий впевнено світанок.

«Во ім’я отца, і сина, і святого духа…» — гарячково хрестився монах Іов, втупивши незмигний погляд на ікону, по якій витанцьовували тіні від зблимуючої мерехтливо свічки. А відірвавшись від дум високих, знову повернувся на грішну землю. Тут уже чекали на нього, неспокійно переступаючи з ноги на ногу, прибічники, яких ще й тепер дрожем проймало від згадок про щойно вчинене біля воріт кріпості.

— Звершилося, кажете, боже призначення… — отець Іов вивчав пронизливим поглядом обличчя своїх помічників, здавалося, найпотаємніше ставало йому відоме.

Від того непогамовного відчуття аж зіщулюватися воїни та злічено ховали очі.

Скінчивши ті оглядини, старець лишився вдоволеним. Лиш для годиться ще супив ріденькі, майже невидимі в сутіні брови.

— Чого тремтите, — гидливо опустив кутики вуст. — Возрадуйтеся, діти мої, — скрипів майже пошепки, ніби давно струхлявіла смерека, що хтозна-як і тримається під поривами вітерцю. — Може, у ці от хвилини спостигає нечестивців заслужена покара за гординю їх, святотатство, інші дійства гріховні… Язичники! Прислужники нечистого! — зірвався нараз на писклявий крик, та тут-таки опанував себе, знову зійшов на півшепіт: — Велика то честь, що вашими руками карає господь ворогів своїх. Вслухайтеся! — він рвучко звів руки догори. — Хіба ж не чуєте?! Гримлять небеса, віщуючи настання царства Христового. І спадає полуда із людських очей! І у зловіщих зблисках невгасимих пожарищ кришаться у прах поганські ідоли! Тож вклякніть на коліна і возславте господа нашого!

Та не судилося здійснитися благочестивим намірам перекинчиків. Зачулися квапливі кроки, й у тісну келію увірвався ще один із нечисленної пастви Іова.

— Недобра вість, отче, — кинув з порога. — У, кріпості знають, що ми обрубали шнури ворітні. Син коваля Добромисла звістив про те усім, хто був на стінах. А ще вас назвав зрадником, казав, що не заспокоїться, доки не… задушить вас своїми руками. Я скористався тим, що заходилися всі зараз біля воріт, нашим… — спіткнувся на слові, — своїм допомогти хочуть, метнувся, аби вам сповістити. Хоронитися треба, бо рано чи пізно, а почнуть шукати.

— Не буде в них для того часу. Не такий вже недалекий воєвода лехітський Гнєз, аби дати їм перепочити та наготуватися до оборони. Як тільки дасть собі раду з тими, що за кріпосні стіни вийшли, згадає зразу й про решту, кине військо на приступ. А то вже буде кінець усьому… — розмірковував уголос монах, поскубуючи довгу, хирляву борідку. — Цікаво все ж: звідки могли дізнатися, що ми лехітам помагаємо? Чи, може, поміж вас хтось надумав себе остерегти на два боки? Га? Може, ти, Гадане?! — прикипів до того очима.

Ніби від наглого незаслуженого удару люто зблиснув оком на ті слова неповороткий присадкуватий кремезняк.

— Чи, може, твоїх рук справа?! — перевів погляд на іншого.

— Ні, отче, — заперечливо звів догори руку пришелець. Це був ще зовсім юний воїн. Густо помережане ластовинням обличчя надавало йому по-дитячому задерикуватого виразу. Голос його раз по раз зривався, ніби в молодого когутика, що вперше випробовує міць свого горла. — Поміж нашими годі шукати зрадців. Чув я від Благовіста, сина Добромислового, що підслухано було розмову вашу. Дочка старійшини надтисьменців, Млада, зачула десь про ваші наготування і сповістила своїм.

— Підслухала, кажеш?.. Ну що ж, нехай собі порадіють. Може, для них то остання радість. А дочку Гостомислову на тебе покладаю, Сівере. Чуєш?! — прихилився Іов до одного з воїнів, від чого постать його, висока і кістлява, ніби аж переломилася надвоє. — Затям: це не просто повеління, а випробування міцності віри твоєї, яке посилає сам господь моїми вустами.

— Я зроблю все як слід, отче, — заціпеніло мовив той. Поблід. Непогамовний страх краплями поту проступив на чолі його. Відчував, що не може відірвати погляду від очей монаха, які перетворилися у хворобливій уяві воїна на величезне кострище, що плавило, пожирало думки, чуття, бажання. І коли вже, здавалося, не було рятунку від тих палючих, розжарених лез, що висисали сили, видирали з грудей саме серце, монах відвів очі.

— Великий і непереможний господь наш… — мовив вдоволено. — Ми ж тільки воїни його обрані, аби беззастережно сповняти пожадання божі… — Розкошував кожного разу, коли пересвідчувався у покірливісті та готовності виконати кожне його повеління. От лише мало їх. Але то не біда. Недовго лишилося чекати. Може, вже завтра до кожного слова слуги божого Іова прислухатимуться сотні а чи й тисячі. Не так важливо, ким дана та влада — чи князем київським, чи лехітським воєводою! Бо рідна земля, народ свій, закони прадідівські — все те слова, красиві, гучні і горді. Але тільки невагомі слова, що завше виголошуються заради власної вигоди. Каже князь: «Оборонимо землю руську!», а бачить перед собою скрині зі злотом та камінням самоцвітним. Каже: «Мій народ!», а бачить тисячі люду, який множить статки його. Каже: «Шануймо по-кони прадідівські!», а бачить надійний підмурівок для влади княжої та власного благополуччя.

Народ… Ось він, народ. Ці от воїни, що, не замислюючись, втворили перед ворогом шлях до його перемоги, зачинили браму до порятунку перед сотнями своїх родаків. Може, задля віри своєї пішли на те?! Так ні ж бо, віра та для них — імла, в якій годі бодай щось розгледіти. Зрозуміли, що сила силу ломить, і рано чи пізно, а таки увійдуть чужинці до кріпості, тому й навернулися до слова божого і Сівер, і Гірл, і Гадан. Зрештою, навіть тивун княжий Горазд вперше прийшов тоді за порадою до нього, Іова.

О, саме вчасно згадав про того горопаху. Засидівся тивун у своїй могилі підземній, знудився за світом божим. Порятувати його зараз — вік вдячний буде. Та й треба ж зіпертися на когось, коли віддасть Гнєз, як обіцяв, усе доокілля під його оруду. Бо що то за владар без вірних і надійних служників! Певно, пора вже й перебратися звідси у більш безпечне місце, а де ж може бути безпечніше, як не в підземеллях посадницьких?

Не став чекати старець, доки запалять смолоскипи, знав кожен камінь у цих підземних темницях. Впевнено пройшов до залізом окутих дверей, де вже кілька діб скнів колишній тивун боярина, запідозрений у зраді. Вихопив холодний, ніби з льоду зладнаний, гак із вмурованої у камінь скоби. Повільно, зі скрипом відчинилися двері, дихнула в обличчя пропахла цвіллю темінь. Ступив на поріг. Не встиг і слова мовити, як зненацька охопив хтось його ноги. Лиш по голосу упізнав монах в’язня.

— Прости, боярине… — голосив-схлипував той. — Вірно служив тобі… Усе виповім. Ніколи більше… — жебонів благально Горазд. — Не зо злоби, а з простоти своєї. То все монах Іов! То він одурив мене! Змусив зло вчинити. То все він! Все скажу, боярине. Той святенник до ворога надумав перекинутися, своїх людей слав до їхнього воєводи. Все повім, славний володарю…

— Кажеш, монах Іов, — проскрипів злорадно у темені старець. Від перших звуків того голосу запала гнітюча тиша. — Ну-ну, говори, послухаю…

Смолоскип, який послужливо тицьнув наперед Іова нічого не розуміючий Гадан, що тільки-но підійшов, вихопив з непроглядної темені скам’янілу навколішках постать колишнього тивуна боярського, який з виряченими від несподіванки чи страху очима колінкував перед старцем.

На невимовно довгу хвилю запала напружена мовчанка — тремка і ненадійна, ніби перегнуте ледь не навпіл — от-от хрясне надвоє! — лезо меча. Та не дав зламатися тому лезу голос монаха, що ніби з мертвих воскресив Горазда.

— Вставай! Негоже, аби виділи тебе таким ті, кому скоро ходити під рукою твоєю. — Іов, гидливо скрививши вуста, відступив до дверей. По-своєму зрозумієш той порух, зрадливий прибічник монаха вивіркою вислизнув із камінного мішка і вже звідти розпачливо вимолював милість у нового господаря, від якого щойно так необдумано відступився.