Русичі, стр. 11

Правда, Мет лукавий та й всі слабкості воєводи княжого знає, зате надійний і відданий. Нехай і зо страху, що можуть нагадати йому колись справи минулі. Може, тому саме і береже господаря від усяких підступів, себе не шкодуючи, аби самому коло нього жити у спокої та безпеці.

Намет воєводський стояв віддалік від багать. Довкільна напівтемрява скрадала його обриси. Аж підійшовши на кілька кроків до нього, уздрів воєвода коло входу постать охоронця, що задрімав, зіпершись на держак списа. Нестримна хвиля люті запаморочливо хлюпнула у голову: таж при такій охороні небагато й треба, аби спровадили його, Гнєза, на той світ підіслані ворогами убивці. Ступив крок до дрімаючого охоронця, слова не мовивши, гаратнув налитим злобою кулаком по нахиленому обличчі вартівника, аж хруснула кість під отерплими нараз пальцями. Нажахано схлипнувши тонким деренчливим голосом, що його ніхто б не сподівався від цього міцного кремезняка, відлетів на землю охоронець.

— Забрати сю мертвотину, — стусонув ногою незрушне тіло та блимнув на Мета побілілими від люті очима. — Якщо оживе, завтра поперед інших на стіни кріпосні послати. Най доведе, що не тільки до спання годен.

— Слухаю, мій воєводо, — подав голос Мет, що невідступно і нечутно супроводив свого повелителя. — Та не гоже тобі простим ратником думки займати, є у тебе для того вірний слуга, — вкрадливо мовив соцький, аж приплющивши очі від догідливості. — А на тебе, вельможний, щось приємніше чекає, ніж ті спиті брудні свині. Там… у наметі.

Від тих примовлянь гнів воєводи поволі пригасав. Вже більше за звичкою, ніж злобливо, все ж гримнув на соцького:

— Не забувай, що й сам недалеко від них утік, чи давно я тебе з того багна витяг?!

Мет ображено скривив уста, ніби вгриз необачно квасного — аж сльози з очей! — яблука, але, не мовивши й слова, схилився у покірливому поклоні.

Від тої догідливості і зовсім розпогодилося на серці у Гнєза. Поблажливо махнув рукою соцькому і, відхиливши важку оленячу шкуру, що правила запоною, ступив до намету.

Тут було світло і затишно. Від високої постаті, що заступила зблимуючий при вході світильник, метнулася через увесь намет томна хитлива тінь. Заточившись, Гнєз прихилився до стіни, аби втримати рівновагу. Схитуючись, втупився припухлими очицями у срібний хрест, прилаштований на протилежній від входу стіні намету. Відтак перевів погляд на наспіх збите ложе, прикрите рудою шкурою великого ведмедя, на важку дубову скриню, що завше возив за собою, зберігаючи у ній одіж та послані богом у нелегких походах військових набутки.

На невеликому столику обіч ложа стояло кілька полив’яних глеків з вином, лежали житні коржі, шматки смаженого м’яса у великім полумиску.

Але все, на що натикався погляд, було не те. Шукав обіцяну Метом полонянку, яка мала стати йому винагородою за всі незручності та тривоги останніх днів. Нараз повернув голову і побачив її зовсім близько — у кутку при вході. Впилася в нього незмигним поглядом тернових очей. Зблиск їх, холодний та ворожий, ніби припнув Гнєза на мить до місця. Чи то краса полонянки заворожила воєводу, чи й справді чаром володіла — не міг зважитися й на слово. Стояв незрушно, лиш поглядом оцінював свою здобич.

Навіть те, що вбрана була у чоловічу одіж, не могло сховати дівочої граційності. Стрункий стан, перехоплений важким поясом, здавався під того ще тоншим. Темне, з попелястим вилиском волосся, перев’язане на чолі голубою стьожкою, важкою хвилею спадало на плечі.

— А, он ти яка… — мовив протягло, насилу оволодівши собою, воєвода. — Правду казали, що красна єси.

Та й по тих словах похвальних, котрі, як знав із досвіду, повинні були потішити самолюбство полонянки та прихилити до нього, не побачив у глибоких чорних очах її навіть проблиску зичливості чи покори.

— Красна чи ні, а не для тебе, чужинцю.

У тих стиха мовлених словах вчувався не острах, як чекав Гнєз, а лише впертість і навіть неприхована погроза.

Змовчав на те, тільки усміхнувся криво. В думках вже бачив її впокореною та догідливою поруч себе на ложі. Бо й як може бути інакше — за ним право сильнішого.

Гнєз, відчувши звичну певність у собі, підійшов до столу, хлюпнув у келих вина. Тримаючи його в руці, рвучко повернувся до дівчини.

— Випий… зі мною… — важко видавлював із себе слова, обмацуючи масним поглядом стан її, тонкі риси вродливого обличчя, двоє тугих узвиш, що тремтіли схвильовано під розшитою вигадливим узором сорочкою. Відкашлявся — ніби сухим піском горлянку хтось засипав.

— Добрий я… Добрий і щедрий… Не жалкуватимеш. — Рвучко підніс до уст келих, жадібно, наче тамуючи невситиму спрагу, вихилив до краплі вино і брязнув келихом об землю. Поволі, ніби ловець до пораненої вже сарни, підходив. Враз схопив, зім’яв у обіймах, підняв, аби кинути на ложе. І раптом — різкий пекучий біль коло серця змусив відштовхнути від себе трепетну і жадану здобич. Полонянка відскочила від нього, хижо зблискуючи очима, у стиснутій добіла маленькій руці тремтіло тонке, скривавлене на вістрі лезо ножа.

Воєвода отупіло зиркнув на груди, де проступала все чіткіше кривава пляма, з жахом зрозумів, що тільки вічко металевої кольчуги завадило лезу дістатися до серця. Доки приходив до тями, проклинаючи свою необачність, дівчина вивіркою вислизнула з намету.

— Стій! — гарикнув охрипло і вихопився за нею у ніч. — До мене! — репетував не своїм голосом Гнєз. — Уб’ю! Пошматую! На кавалки [27] потну! — лютував повелитель лехітського війська, лупцюючи направо і наліво усіх, хто втрапляв під руку. Та доки зрозуміли дружинники воєводи, в чім річ і хто це викликав таке шаленство ясновельможного, годі було наздогнати втікачку у лісових нетрях…

Від споминів про вчорашнє ще важче стало на серці. Оманний цей край, оманний і підступний. Милує зір та вспокоює чарівливістю своєю, наче та полонянка вчорашня, а приступиш ближче — і вгородить-таки хтось під серце тобі відточене лезо.

Від тих думок, що поволі виборсувалися ліниво крізь сонливість, непогамовне роздратування колихнулося у грудях. Щоб виплеснути його з себе, рвонув зі злобою важку запону, що прикривала вхід до намету, та аж тріснула до половини, ступив надвір.

Ту ж мить соцький, який чатував уже при вході, дав знак. Похмурий воїн у повному бойовому вбранні підвів до воєводи породистого білосніжного жеребця, що раз по раз знервовано стріпував густою вичесаною гривою. Слова не мовивши, злетів Гнєз у сідло і, ледь торкнувши повід, спрямував коня туди, де хіба що по шелесткому гаморі можна було розпізнати наготовлені до приступу шеренги воїнів.

8

— Не супротився, посаднику. Чи тобі йти всупереч волі отця нашого небесного! Не чужинці то, не таті [28] — воїни Христові, яким призначено самим небом донести світло істинної віри в землю цю, що до сих пір схиляється перед ідолами поганськими, — розмашисто хрестився монах Іов, ніби хотів тим надати більшої ваги своїм словам. Хитлива тінь його у тьмяному світлі свіч лягла на всю світлицю і наче уособлювала невідворотність кари, що чекала посадника за непокору божій волі.

— Чи забув уже, боярине, як цілував хрест святий та присягався не визнавати інших богів, окрім істинного отця нашого небесного?! — аж дзвенів від обурення скрипучий голос монаха. — Чому ж вагаєшся нині: чи стати на бік християнського воїнства, а чи й далі тримати ворота затвореними перед своїми братами за вірою.

— Мовчи, святеннику! Чи розумієш хоч сам, на що підбиваєш мене? На підступ! На зраду! — лють спотворила обличчя боярина. — Хіба може бути угодним богові клятвопреступництво? Хіба не гріх то непростимий, не ганьба довічна — віддати свій народ, Русь нашу в лабета чужинські?!

— Народ?! Який народ? Он, чуєш, гуде, рокоче грище поганське, істуканам камінним поклоняються, замість того щоб хоч у сю тяжку годину навернути серця до істинної віри. Церква наша, яку сам звелів спорудити, порожня стоїть. Тупі, нікчемні, погрузлі в гріху та розпусті — ось ті, кого народом зовеш! Кажеш, клятву князеві на вірність давав? А хіба гріх то — переступити клятву володареві, який відцурався бога істинного, посмів поряд із храмом святим, зведеним ще великою княгинею Ольгою, капища поганські понаставляти?! — аж бризкав слиною висохлий та зігнутий, ніби сучкуватий костур, старець. — Ні, доброчестя то, воєводо, і святий обов’язок кожного християнина.