Дніпрові пороги, стр. 22

Попова скеля вийшла од попа. Кажуть, швидко після того, як проїздила тут цариця Катерина II, приїхав в це місце якийсь піп. Їхав він уночі; не знаючи дороги, він звернув з Донського шляху, наблизився до скелі та несподівано обірвався з страшної кручі і полетів у безодню Дніпра. Не стало попа, лишилася Попова скеля. Кажуть ще й так, що з цієї скелі навмисно кинувся в Дніпро якийсь піп.

Кінську балку прозвано від коней. Колись було тут давно ногайці та запорожці, як переганяли коней на продаж, то заженуть їх у цю балку і пускають уплав. Пливуть, було, вражі коні прудко, тільки прискають. Ногайці гнали коней до Бардичева або до Лисаветграду на ярмарок. Вони плодили коней у диких степах коло моря. Коні завжди добре перепливають через Дніпро; кінь утоне тільки тоді, як набере води у вуха. За ними, було, пливуть каюками і, як замітять, що кінь або лоша тоне, зараз накинуть мотузку на шию та й переводять.

По правому березі од Маркусової до Кичкаського перевозу йдуть Радутка, а за нею урочище Кринички, а у воді Чорна забора. Там, де Радутка, там жили колись запорожці, і хто зробив ту Радутку, чи сами запорожці, чи хто інший — то давня річ. От Криничка — то од запорожців; там у них було багато покопано криниць. Чорна забора, так то Чорний камінь, який висунувся в Дніпро.

Далі у воді камінь Ступка, острівки Крячок та Вербки. Ступка, так то камінь у воді і в ньому ямка, мов ступка — товчея. Може, який сіромаха і пшоно товк. Крячок та Вербки — острівки під правим берегом Дніпра, коло перевозу.

Крячком острівок названо, бо на ньому цілими табунами збираються птиці-крячки, з породи чайок, та підлавлюють тут дрібну рибку; особливо вони те роблять після дощу, в теплу годину, коли риба починає «дрьохати» та вискакувати на поверх води, щоб подихати свіжим повітрям. Тріпочучи без перериву крильцями та повертаючись то вверх, то вниз у повітрі, крячок зірко слідкує за рибкою, і коли яка вискоче на поверх води, він в момент кидається на неї і хапає зразу і кігтями, і дзюбом.

Вербки — острівок під правим берегом Дніпра, коло перевозу. Це те саме, що Зелені острівки у дніпрових лоцманів. На острівку колись росли гарні, кучеряві верби, під якими, кажуть, розкошували колись запорізькі рибалки, і через ті верби прозвали острів Вербками.

Ґудзик — невеликий камінь у воді. За великої води цього каменя зовсім не видко, а спаде вода в Дніпрі, то він вилазить з-під води та й стирчить, як той великий ґудзик. До нього, кажуть лоцмани, треба добре придивлятись, щоб він часом не пристебнув До себе яку барку або й цілого плота. Ґудзиком у нас звуть людину присадкувату, але міцну й дужу, таку, що її і три чоловіка з місця не сковирнуть. Отакий і той камінь Ґудзик у Дніпрі.

Чуприна — камінь, там же, серед Дніпра. Це такий камінь, що ось перед тобою наче голова людська, а на тій голові, на самій на кабушечці, ще й чуприна майорить, як ото колись було в запорізького козака.

Частина 7

Кичкаський перевіз супроти німецької колонії Кичкас-Айнлаге, що розкинулась по правому березі Дніпра.

Кичкаський перевіз був відомий ще візантійському імператорові Костянтинові Багрянородному (905–959), тільки під назвою Крарійського перевозу.

Цю назву відомий дослідувач Чорномор'я, професор Брун, зближає з вірменським словом K'areres, а в назві Кичкас убачає теж ім'я вірменського князя Kiskases, сучасника імператора Костянтина Багрянородного.

Але відомий орієнталіст Д. Нікольський в назві Кичкас убачає турецько-татарський корінь «kor», з удвоєнням «kor-kor», тобто значить «проходь, іди далі»; в переносному значінні Кичкас — це місце перевозу або переходу через річку.

Костянтин Багрянородний про цей перевіз пише так:

У XVI віці про Кичкаський перевіз також пише литовський письменник Михалон Литвин, який називає його Кочкосом.

У XVII віці на Кичкаський перевіз звертає свою увагу також відомий французький інженер Боплан.

«Кичкас, — каже він, — це невелика річка, яка вливається в Дніпро або Борістен з татарської сторони і дає назву одному піскуватому рогові, що врізується в Дніпро і з двох боків обгороджений неприступними кручами. Доступити до нього можна тільки з поля через дуже низький перешийок, завдовжки коло 2000 кроків. Треба б тільки перегородити не місце, щоб мати добре ошанцьоване місце. Певне, поверхня землі тут нерівна, вона має форму пагорків, через що в одному місці татарські береги панують над цими місцями, в іншому ці останні — над татарськими. Взагалі ці місця дуже високі, корито ріки одкрите, вільне од усіх перепон, дуже вузьке, особливо до півдня… Я бачив, як поляки стріляли з луку з одного берега ріки на другий, і стріли попадали більш ніж на сто кроків далі протилежної сторони. Це найголовніший і найкращий татарський перевіз через те, що в цьому місці корито ріки має не більш як 150 кроків завширшки; береги дуже приступні, місцевість одкрита, через що засидів тут не можна боятись. Цей перевіз зветься «Кичкасовой».

В архівних документах того ж XVII віку Кичкас найчастіше зветься Кучкасом. Так, 1672 року запорожці писали в Москву: «Татари перелазять Дніпро понижче Кодака в урочищі Кучкасі».

В «Літописі Самовидця» Кичкас називається Кичетом. Коло Кичету козацька старшина — обозний, осавул і військовий писар написав «челобитную до их царских величеств про свои и людские кривди й зневагу, якую мели от синов гетманских, которих (гетьман Іван Самойлович) постановлял полковниками й подали боярину Василію Василіевичу Галецину, просячи позволеня переменити гетмана».

Літописець Самойло Величко називає Кичкас Кочкасом і каже:

Російський академик Лерберг, кінця XVIII і податку XIX віків, про Кичкас писав так:

На планах Дніпра XVIII віку Кичкаський перевіз зветься «великою переправою».

Нижче Кичкаського перевозу, по середині Дніпра, виступають одна за одною забори Карлова та Бруньова, а за ним іде острів Чорний, або Стріліцький, інакше Хведоришин, який належав колись землевласниці Ганні Хведорівні Марк, інакше Хведорисі, як її звали місцеві селяни.

Далі виступають величезні три скелі Стовпи, праворуч.

Із них той, що ближче до правого берега Дніпра, зветься Диван Цариці.

Кажуть, що на цій скелі сиділа цариця Катерина, як їхала зі Катеринославу до Херсону. Та це так тільки кажуть, а справді цариця тут ніколи не була. Тут, кажуть, був вибитий якийся напис, а який саме, зовсім невідомо. Одно можна сказати, що Диван Цариці — це одно з найкращих місць на Дніпрі нижче порогів його. Коли близько підійдеш до того каменя та вилізеш на середину його, де саме є той Диван Цариці, і скинеш очима на північ, супроти течії Дніпра, то тут побачиш уже іншу картину, зовсім не таку, яка була в порожистій частині Дніпра. Тут Дніпро, вирвавшись з тісних гранітових берегів Кичкасу і опинившись на повній свободі, далеко розливається по широкій, розложистій низині і спокійно плине вперед. Тут не чути ні того шуму та реву й плескоту, немає й того водокруття, які були на порогах Дніпра. Перед очима людини велика, могутня ріка з чистою та прозорою, як той кришталь, водою, в якій одбивається високе, голубе, безоднє небо і вкупі з небом переливається південне, гаряче, ярке сонце. Ця картина не зве рушує нерви людини, не викликає її на боротьбу з грізною стихією навпаки того, вона заспокоює, милує душу її, як милує ніжна, люляча мати дорогу, любу дитину свою. Але докотилась та ріка де величезних каменів Стовпів і тут розлилась — розійшлась на дві великі течії: на так званий Новий Дніпро, який круто поверну! і пішов ліворуч, і на так званий Старий Дніпро, який пішов прямо праворуч.