Таємниця піратських печер, стр. 6

Дивний чолов’яга видряпався до входу в печеру і на мить зазирнув туди. Потім підвів очі до вершини скелі. Повагавшивсь, спустився скелястим схилом і подався геть.

Тим часом у печері Аліна нетямилась од захвату. Це ж перша справжня печера, до якої вони забрались. Печера, яка, можливо, була притулком піратів. Тут міг бути скарб.

Вона йшла за батьком і уважно оглядала кожен куточок, який освітлював ліхтарик, сподіваючись знайти якусь старовинну монету чи іншу ознаку перебування тут піратів у давні часи.

Раптом Селестіно вигукнув:

— Гей, товариство! Дивіться, яка краса!

Коли діти підійшли, то побачили, що далі вузенький коридор розширювався і утворював немовби велику височенну кімнату. В світлі ліхтарика замерехтіли незліченні крапельки води, що всіяли темне склепіння, справляючи дивовижне враження.

— Це буде Зоряна печера, — виголосив зачарований Пепе, задивившись угору.

Діти вирішили трохи обдивитись. На чолі з Селестіно почали обхід, намагаючись з допомогою лише променя ліхтарика знайти щось цікаве.

Вони видивлялися, наскільки давало змогу слабке світло, наштовхуючись іноді одне на одного, але пошуки були марні.

— Ні, хлопці, без великого ліхтаря тут не обійтись, — сказав Селестіно і провів променем світла по стінах печери. Востаннє поглянувши навкруги, вони рушили назад.

Пако йшов замислений. Як же шукати скарб? Тут украй потрібне добре освітлення, щоб вільно ходити по бугристій поверхні гротів. Тільки в такому разі можна знайти якийсь слід чи прикмету, щоб зорієнтуватись і визначити, де копати. Але ж у них немає ані лопат, ані кайл… Ні, вже в першій печері все виявилось не таким простим, як вони собі міркували в селищі.

Хлопчик усвідомлював труднощі, але не тому він підупав духом. Треба було все добре обміркувати. Бо скарб… треба знайти.

Та щастя їм не усміхнулось. Оглянули ще дві печери: Холодну і Довгу, але без наслідків. Та й вечір надходив. Коли вони вийшли назовні, сонце заходило, ковзаючи з хмари на хмару.,

— Треба б оглянути ще якусь печеру, — сказав Маркос. — Ходімте.

Ватага рушила на пошуки. Тим часом у своїй новій схованці на вершині скелі Корсара чоловік, що підглядав за ними, витяг з потертої кишені сорочки предмет, схожий, на маленьку картонку. Якийсь час він тримав його в руці й роздивлявся. Потім обережно вихилився і далі пильнував за дітьми.

Цього разу першовідкривачем був Пако.

— Я знайшов величезну печеру! — вигукнув він.

Друзі підійшли до нього й на власні очі побачили широкий отвір. Це мала бути велика печера.

Чоловік у криївці занепокоївся. Він ще раз глянув на те, що дістав з кишені, і знову прикипів очима до дітей.

Експедиція у грот почалася: цього разу з Мочітою. Селестіно ліхтарика не вмикав, бо в печеру проникало сонячне світло. Діти порушили вглиб. Вони сподівалися бачити великий склеп, де пірати, можливо, закопали здобич.

Але що далі вони просувалися вперед, то більше розчаровувались. Печера що далі, то більше звужувалась, аж поки Селестіно вже не міг іти на повен зріст. Він увімкнув ліхтарик і впевнився, що стеля знижувалась і йти далі не варто. Але діти хотіли дійти до кінця. Маркос попросив у батька ліхтарика. Вони дісталися до місця, де посуватися можна було хіба що рачки.

— Цю печеру назвемо Лійкою, — сказала Аліна. — Бо саме на неї вона схожа.

— Далі, мабуть, іти не варто, — сказав Маркос і зупинився. — Вона все вужчає. За кілька метрів стеля й долівка зійдуться.

Але Мочіта й не подумала повертати назад. Вона пішла вперед і зникла в темряві.

— Мочіто! — гукнув Пако їй услід.

Цуценя не послухалось, почало люто гавкати, і його гавкіт підсилювався відлунням печери. Маркос спрямував ліхтарик на звук. Там, у глибині, серед мороку, який світло не могло повністю розвіяти, цуценя неспокійно крутилося й гавкало.

— Мабуть, вона зустріла якусь істоту, — висловила здогад Аліна.

— Павука, — припустив Пепе, — а може, кажана.

Гавкання ставало глухішим. Пако, стривожений, як і Селестіно, поведінкою Мочіти, зробив ще одну спробу.

— Мочіто! — крикнув він суворо.

І це подіяло. Мочіта підняла голову і, трохи повагавшись, вернулась назад. Хлопчик узяв її на руки і погладив.

— Чого ти гавкала? — прошепотів їй на вухо.

У відповідь Мочіта сховала голову попід хлопчикову руку. Пако здивувався й поглянув у глиб печери, але нічого не побачив.

«Дуже дивно, — подумав він. — Мочіта ніколи не гавкає без причини. Там щось має бути. Що б то?»

Коли всі вийшли з печери, хлопчик усе ще міркував над цим.

Червоне коло сонця занурювалось у море, ось-ось смеркне. Селестіно та діти рушили до табору.

Тим часом незнайомець залишив схованку на вершині скелі Корсара і поквапливо подався геть.

Розділ VIII

МАНДРІВНИЙ ВОГНИК ТА ІНШЕ

За жартами та оповідками в таборі, при світлі вогнища, де голоси губилися в гомоні сосон та співі цвіркунів, вечір проминув непомітно.

Діти вже відправили голуба з листом до Хосефи, в якому описали їй усю тутешню красу і як тут добре.

Десь опівночі Селестіно зайшов до намету і виніс джутову торбу та ліхтар.

— Хто хоче ловити раків, — сказав він, — гайда зі мною.

Пако взяв ліхтар, Маркос — торбу, і вони рушили через перелісок до берега. Настрій у Пепе був піднесений.

— Будемо ловити раків, як індіанці,— сказав він.

— Як-то? — спитала Аліна.

— Дуже просто. Треба засліпити рака, а потім в торбу його. Саме так робили індіанці-

Біля моря діти не мали ані хвилини спочинку. Було стільки раків, що не встигали вони витягти одного, як з’являвся другий. За годину торба була майже повна. Цього улову мало вистачити на снідання.

— Повертаймося, — запропонував Селестіно. Усі погодились, бо потомилися й хотіли спати.

Назад вони йшли берегом, аж поки дісталися до сосняка, посеред якого був табір. Селестіно з ліхтарем заглибився в перелісок разом з Аліною. Пако, перш ніж увійти в сосняк, поглянув праворуч. Те, що він побачив, змусило його зупинитися і завмерти.

— Що де там?

Маркос і Пепе, кинувши туди погляд, теж зацікавились. Понад землею швидко пересувався якийсь маленький вогник. На думку не спадало жодного логічного пояснення: хто це робив і для чого. Здавалося, вогник існував сам по собі.

Вони покликали Селестіно та Аліну.

— Не схоже на ліхтарик, — сказав Маркос. — Якось дивно воно рухається.

— Може, це Хасінто? — спитав Пепе і подивився на своїх товаришів.

Йому ніхто не відповів. Проте всі подумали про того чоловіка. Світло рухалось цілком довільно. Тон, хто це робив, або мав якусь незрозумілу мету, або ж був несповна розуму. Селестіно, вийшовши з сосняка, поглянув на світло і засміявся.

— І це вас здивувало? — спитав він.

— Так, тату. А ти знаєш, що це?

— Авжеж, Аліно. Мандрівний вогник, — пояснив Селестіно й повернув до табору. — Такі вогники виникають там, де щось гниє. Лікар із селища так казав. Там може бути болото або кладовище. Якщо хочете — завтра подивимось.

— Але без нас, — сказав Маркос. — Ми з Пепе підемо ловити рибу. Якщо пощастить, принесемо щось мамі.

У таборі всі відразу повкладалися спати, бо дуже стомились. Вхід до намету завісили сіткою від москітів. Діти були вдоволені експедицією і чудовою нагодою провести ніч у наметі.

«Завтра з’ясуємо, що то за світло, — подумала Аліна. — Цей мандрівний вогник — найцікавіше з усього, що ми сьогодні бачили». Аде дівчинка не знала, що на них чекали ще більші несподіванки.

Маркос опустив брезентову заслону так, щоб свіже повітря проникало через сітку. Денна втома, морське повітря і плескіт хвиль об скелі, що долинав до них, як шелест, зробили своє: невдовзі Селестіно й діти поснули. Усі, крім Пако. Він ніяк не міг заснути. Йому було жарко, і він намагався не ворушитись.

«Це просто неможливо, — подумав хлопчик. — Треба пройтись».