Таємниця піратських печер, стр. 11
— Чого? — спитав його брат.
— Що я зловив Ірму на помилці. Вона нам сказала, що шукає кераміку сібонеїв. А такого не може бути. Сібонеї обробляли камінь, але не були гончарями.
Маркос на хвильку припинив роботу.
— Вона так сказала? — перепитав він.
— Так, я добре пам’ятаю, — підтвердив Пепе.
— Ну, Пепе! — захоплено сказала Аліна. — Ти стільки знаєш, наче справжній археолог.
Хлопчик запишався. Він відклав книжку і приєднався до гурту ставити намет. Невдовзі табір був повністю обладнаний.
Вдоволені своєю роботою, діти пішли на прогулянку. Біля моря група розділилась: близнята попрямували до скелі Корсара, а Маркос та Аліна подалися до хатини Хасінто. За кілька хвилин брат і сестра вийшли на вершину Соснової гори. Навколо, як і завжди, не було ні душі. Але тільки-но вони зібралися зійти вниз, як до хатини зайшов Хасінто.
Діти кинулися у траву і звідти спостерігали за чоловіком. Вони вже думали повертати до табору, але залишилися лежати. Хасінто нагнувся і почав длубатися в долівці лопатою.
— Щось викопує,— промовив Маркос. Він, здавалося, чекав розкриття великої таємниці.
Брат і сестра вирішили не тільки залишитись, а й перебратись у таке місце, звідки було б краще видно.
Вони обережно спустилися з гори, часом нагинаючись і майже плазуючи, аби їх не помітили.
— Зупинимось тут. Ми вже досить близько, — сказав хлопчик.
Вони були вже метрів за двадцять від хатини, але підкрастись ближче не мали змоги.
— Дивись! — показала Аліна. — Він щось витягає з ями! Дивись! Схоже на скриньку!
То справді була скринька. Чоловік дуже обережно відкрив її і неквапливо почав у ній порпатись. Він перебирав щось загорнуте в ганчір’я, але із схованки у високій траві ні Маркос, ні Аліна не могли роздивитися, що саме.
— Що там таке? Може… — почала дівчинка і затнулася.
Можна було не продовжувати. Обоє подумали те саме. Вони розкрили таємницю Хасінто. У кожного промайнула одна й та сама думка — скарб!
— Невже все в одній скриньці? — прошепотіла Аліна братові на вухо.
— Хіба цього мало, Аліно? Якщо в кожному вузлику коштовності, то це великий скарб. Дивись!
Чоловік закрив скриньку і тепер ховав її назад. Потім узяв лопату і почав загортати яму землею.
— Знаєш що я думаю? — занепокоївся Маркос. — Якщо це правда — про скарб, то й інше теж правда.
— Що саме?
— Те, що казав касир Антоніо: Хасінто чинить лихе тим, хто блукає в цих місцях. Отож не дивно, якщо він переховує скарб у своїй хатині. У такому разі нам треба забиратися звідси. Як гадаєш?
Діти почали обережно відходити, щоб їх не помітив Хасінто. Він і досі порався в хатині, затоптуючи землю, щоб зарівняти долівку.
У цю мить Аліна спіткнулась і впала навзнак. Маркос кинувся на землю… Хасінто визирнув у вікно, оглянув усе навкруги, але завмерлих у траві дітей не помітив. Так він вичікував якийсь час, а потім відійшов у глиб хатини.
— Аліно, ти не забилась? — тихо спитав брат.
— Ні,— відповіла дівчинка, потираючи рукою там, де боліло.
На цей раз діти були обачніші. За кілька хвилин вони опинились на вершині гори. Ховаючись за соснами, востаннє поглянули вниз.
— Є що розповісти близнятам, — сяючи від утіхи, сказала Аліна. — Ми розкрили таємницю Хасінто!
Розділ XIV
НЕАБИЯКЕ ВІДКРИТТЯ
Діставшись до скелі Корсара, близнята спіткали Ірму та Енріке. Пепе приєднався до них. Тепер археологи з хлопчиком були у вузькому тунелі Довгої печери. Вони вже обстежили більше половини скелястого грота. Чоловік освітлював долівку метр за метром і раз у раз нагинався, ретельно вивчаючи глинисту землю.
Пепе вичікував слушної нагоди і нарешті зважився:
— То ви шукаєте кераміку сібонеїв? — спитав він удавано наївно.
— Кераміку сібонеїв? — перепитав Енріке, не відводячи очей від освітленої ділянки землі.— Хто тобі таке сказав?
— Ірма, — лукаво відповів хлопчик.
— Я? — засміялася жінка. — Я не могла тобі такого сказати. Сібонеї гончарства не знали. Ми шукаємо гончарні вироби таїно.
— А ще маємо надію знайти якесь знаряддя, — додав Енріке.
«Невже я помилився?»— подумав хлопчик, вже не такий певний того, що саме сказала жінка минулого разу.
Лишивши брата з археологами, Пако у супроводі Мочіти подався до Лійкуватої печери. Цього разу хлопчик був добре споряджений. З допомогою ліхтарика він дістався до кінця печери. Що його найбільше затримало, так це пошуки виступу, щоб прив’язати мотузок, по якому йому потім доведеться вибиратись. Мочіта тим часом греблася в кутку й гарчала.
Нарешті хлопчик прив’язав мотузок і закинув кінець в отвір. Потім узяв ліхтарик, підпертий каменем, і посвітив униз: дно було неглибоко. Причепивши ліхтарик до пояса, Пако обережно зсунувся в отвір і стрибнув.
— Неглибоко, — казав сам до себе.
Потяг за мотузок. Тримався добре. Хлопчик пов’язав на ньому вузли, щоб легше було вилазити назад. Після цього взяв ліхтарик і обвів променем довкола себе. Яма була широка. Глина поступалася місцем каменю, а з одного боку стіни не було.
«Тунель», — подумав хлопчик.
Йому довелося нагнути голову, щоб вільно пройти по ньому. Через кілька метрів стеля понижчала, і це змусило його зігнутися, але далі знову повищала.
«Я йду до берега», — подумав він.
Тунель тягнувся в напрямку моря паралельно з печерою, що була нагорі. Хлопчик уже чув шум прибою. Ліхтарик світив тьмяно — орієнтуватися було важко. Він забув поміняти батарейки, хоча іі привіз до селища нові.
Пако почув шум моря ближче, і через кілька кроків тунель несподівано перейшов у печеру. Звідкись долинав плескіт води. Проте слабке світло не діставало до неї.
Хлопчик обережно рухався вперед, орієнтуючись на шум. Скелясте дно було вологе і слизьке. Раптом він відчув, що промочив ноги. Посвітив униз і побачив, що підошви черевиків у воді. Пако витягнув руку з ліхтариком, і тьмяний промінь освітив маленьке озерце в печері. По гладіні іноді котило невелику хвилю.
— Неймовірно, — тихо промовив він, а відлуння повторило:
— …мовірно… вірно…
«Ця печера сполучається з морем попід землею, — зміркував хлопчик. — Вода просочується через глину».
Пако посвітив перед собою, щоб роздивитися, що там далі, але морок був непроглядний.
— Треба повертатись, — сказав сам до себе. — Розповім друзям. Та й ліхтарик уже ледь блимає, а лишатися тут без світла небезпечно.
Хлопчик обернувся, відшукуючи вхід до тунелю.
І тут він побачив якусь невиразну чорну тінь. Пако завмер. Він відчув, як мурашки забігали йому по спині.
— Х-хто там? — проказав він тремтячим голосом і, долаючи страх, рушив уперед, сповнений рішучості відбиватися ліхтариком, кулаками й ногами. Ні, йому не привиділось. Пако підступив ближче і зрозумів, що то.
— Скрині! — вражено вигукнув хлопчик. Відлуння повторило: «…ині!»
Він відчув, що весь спітнів. Але невдовзі переляк минув і його охопила цікавість. Чому ці скрині опинились тут?
Хлопчик освітив їх. Це були два видовжені вузькі дерев’яні ящики. Через край одного з них звисав клапоть поліетилену.
«Це не з піратських часів, — подумав хлопчик. — Їх принесено сюди нещодавно».
Він спробував відкрити ящики, та марно. Тоді Пако освітив ліхтариком навколо себе і помітив камінь. Підняв його і вдарив по ящику, що був зверху. Та камінь був над. то маленький, і він не зміг відірвати жодної дошки, лиш трохи сплющив дерево.
— Треба знайти більший, — сказав собі Пако і пошукав ще. Під тьмяним світлом ліхтарика він побачив ще один, але завважив, що він йому мало підходить. Узяв його в руку. Камінь був круглий і шліфований, похватний. Де він бачив подібні? Де?
Пригадав, що вони були розкладені по порядку, під склом… Та це ж було в музеї Академії наук, куди вони ходили з Пепе. Хлопчик вирішив сховати камінь до кишені.
«Тут потрібна викрутка або щось на зразок лома, — подумав він. — Треба йти. Прийдемо сюди всі разом з новими батарейками».