Пригоди Румцайса, стр. 7
Зате у Їчині ще довго після того зозулі кували й кували, як у лісі.
8. Як Румцайс ходив по дині
Розбійницькі харчі одноманітні — юшка з чого трапиться, коржі з зерна, потертого між двома каменями, інколи — м'ясо, зварене в казані або спечене. От якось по обіді й почав Румцайс ковтати слинку.
— Що це з тобою? — спитала Манка.
— Ох і захотілося ж мені дині!
— Та й мені. Я й забула, коли востаннє їла диню з медом лісових бджіл, — зітхнула Манка.
— То я пішов по диню, — сказав Румцайс.
Подався він на баштан аж під горою Радгошть, та по дорозі спіткала його нова пригода. Почув він, як гірко плаче якась пташка і, коли підійшов ближче, побачив галку, що застрягла в терновому кущі. Обережно визволив він її, розгладив пір'ячко і сказав:
— Надалі будь обережніша, дивись, куди лізеш.
Галка блимнула на нього оком і відповіла:
— Надалі будь обережніша, дивись куди лізеш.
— А що б ти ще могла сказати? Адже ти вмієш тільки повторювати, — засміявся Румцайс і пішов далі.
Незабаром опинився він на баштані. Динь там було так рясно, що аж очі розбігалися. Румцайс вибрав найбільшу. Взяв її в руки і хотів уже відкрутити від стебла, коли раптом хтось ухопив його за руки. Це був їчинський бурмистер Фіштула. Клацнули замки, і на руках у Румцайса опинилися залізні браслети.
— Я стежу за тобою, Румцайсе, відтоді, як ти образив славетні ноги війта Гумпала, — задоволено промовив Фіштула. — І нарешті спіймав тебе на баштані!
Із наручників Румцайс легко б визволився, якби не були вони із шліфованої сталі і не вп'ялися б так у зап'ястя. Бурмистер Фіштула взяв Румцайса під руку і повів у в'язницю.
Та тільки ступили вони кілька кроків, як закружляла над ними галка. Це була та сама, що їй Румцайс допоміг визволитися із тернового куща. Повільно спустилася вона вниз і трохи не сіла Фіштулі на голову.
— Ти мені гляди! — суворо сказав їй Фіштула.
— Ти мені гляди! — відповіла галка і полетіла геть.
Бурмистер Фіштула привів Румцайса в комірчину, що була під самісіньким дахом міської в'язниці. Посеред комірчини стояв товстий мурований стовп. Коли за тим стовпом хто-небудь ховався, його було зовсім не видно. А віконце в тій комірчині було, як чотири долоні, і на ньому — міцні грати.
Фіштула не помітив, що на ґратах сидить галка, ніби вітаючи гостя.
— Оце тобі, Румцайсе, в'язниця, покуштуй на здоров'ячко, — промовив Фіштула і замкнув за собою дубові двері.
Манка тим часом наточила горщик меду від лісових бджіл і сіла чекати Румцайса з динею. А Румцайс усе не йшов і не йшов. Раптом щось зашелестіло біля входу до печери, і до Манки підлетіла чорна, як смола, галка.
— Оце тобі, Румцайсе, в'язниця, покуштуй на здоров'ячко, — сумно промовила галка.
Як почула це Манка, відразу зрозуміла, що з Румцайсом сталася біда. Відсунула вона горщик із медом і побігла мерщій до Їчина. Вона думала, що Румцайсові знову вигадала якусь капость княгиня Майолена.
А у в'язниці все було так, як і завжди. Трохи згодом Фіштула прийшов нагору і зазирнув у комірчину, чи в'язень не вчинив чогось недозволеного.
Румцайс мовчки походжав довкола стовпа, і Фіштула задоволено дивився на нього від дверей. Нарешті йому надокучило дивитися, і він хотів був завести з Румцайсом мову про що-небудь, але Румцайс начебто не бачив його. Він ходив та ходив навколо стовпа і мугикав пісеньку:
— Трададада-дададада-діядадада-традада.
Аж тут прилетіла галка. Блимнула оком на Фіштулу і вмостилася на ґратах. Хвилинку послухала Румцайса, а тоді почала за ним:
— Трададада-дададада-діядадада-традада.
— От і поспівайте разом із галкою дуетом, — пробурмотів бурмистер, забряжчав ключами, грюкнув за собою дубовими дверима й пішов глянути на інших в'язнів.
Тільки-но Фіштула зник, озвалася внизу під в'язницею Манка. В замку вона про Румцайса не допиталася, то й вирішила піти до в'язниці. Манка постукала у браму й закричала:
— Румцайсику, ти тут?
Румцайс підскочив до віконця і подивився на Манку крізь грати.
— Ой і високо ж ти! — сумно промовила внизу Манка.
Румцайс тільки кулаки стиснув. Навіть якби він виломив грати і стрибнув, все одно цілим би вниз не дістався.
І ніхто з них не помітив, що у віконце влетіла та сама галка, яку Румцайс визволив із тернового куща.
Фіштулу дуже розгнівило, що Манка рюмсає біля самої в'язниці. Тому він знову пішов до Румцайса.
Відімкнув він дубові двері і кинув оком по комірці. Румцайса не побачив, але за стовпом почув знайому пісеньку:
— Трададада-дададада-діядадада-традада.
Це повторювалося раз за разом, і у Фіштули вже були повні вуха того співу:
— Трададада-дададада-діядадада-традада.
Бурмистер розгнівався ще дужче, забряжчав з усієї сили ключами і закричав:
— Грім і блискавка! Ти що, Румцайсе, іншої не знаєш?
А пісенька лунає і лунає.
Фіштула кинувся за стовп.
Але там сиділа на залізному гаку галка, блимала на Фіштулу оком і виспівувала Румцайсовим голосом:
— Трададада-дададада-діядадада-традада.
А Румцайс за спиною у Фіштули дременув прочиненими дверима геть із в'язниці.
9. Як Румцайс визволяв Манку
У розбійницькому житті всього буває, от і випало так, що незабаром після цього потрапила й Манка у тенети бурмистра Фіштули.
Міняла вона напірники на подушках, пір'я літало по всій печері; одна пір'їна потрапила Румцайсові в ніс. Набрав він вітру, наче ковальський міх і:
— Апчхи!
Глечик, що стояв на полиці, похитнувся, гепнув додолу — та й було по ньому.
— Байдуже, — мовила Манка, — він із глини й душі не має. Піду-но до Їчина та й куплю собі новий.
Зав'язала вона гріш у ріжок хустини та й подалася по глечик.
Коли Манка йшла вулицею в Їчині, раптом почувся їй знайомий голосок.
У вікні якогось будинку стояла клітка, і в ній сиділа пташка — мати отих шести зябликів, що їх Румцайс вивів у своєму пістолі.
— Настали для мене, Манко, лихі часи, — сумно мовила пташка, — спіймали мене, і мушу я тепер виспівувати у бурмистра Фіштули.
— Мало йому, клятому, що людей у в'язниці тримає!
Манка потяглася до клітки, відчинила дверцята і випустила зяблика.
Та в цю саму мить схопив її за руку бурмистер Фіштула, який ховався за вазонами герані.
— Ага, спіймалась! От і підеш в буцегарню, розбійницька красуне! — вигукнув він і потяг Манку до в'язниці. Запроторив її в комірчину під самісіньким дахом, де сидів раніше Румцайс. — Тебе я вже стерегтиму пильніше, ніж твого розбійника!
Потім зайшов Фіштула в браму під баштою і розігнав звідти галок на всі чотири сторони світу. Далі побіг Фіштула по Їчину. І скрізь, де ступала його нога, наказував палити геть усі драбини й драбинки, щоб Румцайс не міг вилізти до Манчиного віконця.
Манка сиділа за ґратами, а Румцайс тим часом чекав на неї в розбійницькій печері.
Сонце вже хилилося до обрію, коли прилетіла пташка-зяблик, сіла Румцайсові на долоню і процвірінькала:
— А бурмистер посадив твою Манку у в'язницю!
Румцайс скочив на ноги.
— Я біжу туди і визволю Манку!
— Не визволиш, бо не дістанеш! — процвірінькала пташка. — Посадив Фіштула її у комірчину під самісіньким дахом і звелів попалити всі драбини.
— А я свою драбину принесу! — рішуче сказав Румцайс і рушив полем, а далі імператорською дорогою до Їчина.
Минаючи тополину алею, побачив найвище дерево і спитав у нього:
— Тобі скільки років?
— Та вже, мабуть, сто буде, — відповіла тополя.
— А чи весело тобі жити? — питає далі Румцайс.
— Уже я все тут перебачила і всього зажила, — відповіла тополя.
Румцайс зрубав тополю, завдав собі на плечі й пішов далі до Їчина. Було вже темно, і молодий місяць з гострими ріжками був йому вірним товаришем у дорозі.
Доніс Румцайс тополю аж до міської в'язниці, притулив до стіни і виліз нею вгору, наче драбиною.