Пригоди Румцайса, стр. 6

Румцайс довго крутив у руках ті міхури з веслом і морщив чоло, міркуючи, як їх застосувати проти змія. Нарешті постукав себе по лобі, і обличчя в нього проясніло.

— Ага, вже знаю!

На другий день, у ту ж саму нещасливу годину, прилетів змій. Нетерпляче переступав з лапи на лапу перед печерою і сердито бубонів:

— Я вже тут. А де Манка?

Румцайс витрусив із бороди бджіл, щоб змій не зробив їм шкоди, вийшов з печери та й каже:

— Пішла Манка до Їчина по всякі стрічки та бантики, щоб тобі більше сподобатися.

А сам потихеньку приладнав на себе міхури з веслом.

— Чого це ти весь час крутишся і з чим весь час вовтузишся? — розгнівано спитали всі змієві голови.

— Що вовтузюсь то вовтузюсь, а вже й дововтузився, — відповів Румцайс, зав'язав останній вузол на ремінці і взяв у руки дерев'яне весло. — Якщо хочеш, полетимо по Манку разом.

Змій погодився. Румцайс скочив йому на спину, і змій злетів у небо. Помчав він до Їчина, а полум'я і дим од нього на всі боки так і розлітаються. Ото вже довелося Румцайсові пильнувати, щоб міхури не пропалило!

Пролетіли над Їчином й трохи далі, а Манки ніде нема. Змій люто озирнувся на Румцайса.

— Де вона?

— У мене тільки двоє очей, — відповів Румцайс.

Змін озирнувся на нього вдруге.

— То де ж вона?

— А в тебе чотирнадцять, — мовив Румцайс.

Змій озирнувся знову.

— То де ж вона, та Манка?

— Якби ти не репетував, а добре дивився, то й сам би побачив. Ондечки на тебе чекає, біля ставка, — показав Румцайс дерев'яним веслом униз, де серед полів поблискував, ніби око, ставок.

Змій намірився прямо туди.

Коли вже до ставка було рукою подати, він озвався знову:

— Не бачу я там твоєї Манки.

— Спускайся нижче, онде вона чекає на тебе під вербою, — відказав Румцайс.

Змій став спускатися. Коли вони вже були на горобиний скок над ставком, побачив змій себе у воді, як у дзеркалі. І заревів:

— А хто це там унизу?

Румцайс перехилився вниз і каже:

— Мабуть, якийсь чужий змій. Пізно прилетіли, от він і узяв Манку поперед тебе.

Змій розлютився, кинувся на того, чужого, — і влетів у ставок. Загруз у дно так глибоко, що вже ніщо в світі не допомогло б йому вилізти.

Та в останню мить, перед тим, як змій врізався у воду, Румцайс зіскочив у нього зі спини. Міхури підхопили його і понесли мало не під саме небо. Полинув Румцайс над Їчином, мов на хмарці, ще й веслом підгрібав до Ржаголецького лісу. Манка вже була там і чекала на нього.

— Як же ти, Румцайсику? — запитала вона перелякано.

А Румцайс на те:

— Та як? Кому пироги й млинці, а кому гулі й синці. Думав змій нас побороти, та не вийшло.

7. Як Румцайс купував новий пістоль

Румцайс мав чимало клопоту зі своїм пістолем. Шість зябликів, яких він вивів був у стволі пістоля, весь час поверталися туди, ніби у власне гніздо. От і довелося йому піти до Їчина по новий пістоль.

Зброяр Галірж вийшов із своєї майстерні у крамницю і спитав:

— Чого бажаєте? Пороху чи куль?

— Та ні, — мовив Румцайс. — Мені потрібен новий пістоль.

Галірж почав ретельно перебирати пістолі, ніби йому треба було вибрати для Румцайса хто й зна що. Зрештою подав один через прилавок.

— Візьми оцей. Він із Голландії, сам стріляє!

— А скільки коштує? — запитав Румцайс.

— Скільки ж може коштувати у Галіржа пістоль? Один мідний галірж, — сказав зброяр.

Пороху і жолудів у Румцайса були повні кишені, тому новий пістоль він одразу ж і зарядив.

Від зброяра подався Румцайс на базар. Був якраз ярмарок, а на ньому був тир; дідок, що служив у тирі, вигукував:

— Кавалери, вбивці і розбійники, спробуйте свої пістолі у мене в тирі!

Румцайс підійшов, націлився голландським пістолем і натис на курок. Та пострілу не пролунало.

— Кепську залізяку ти собі купив, — усміхнувся дідок із тиру.

— Мабуть, я погано зарядив, — відповів Румцайс і попрямував до брами під баштою, щоб у холодочку перезарядити свою зброю.

Та коли він ішов, пістоль раптом сам по собі вистрілив. Мабуть, соромно йому стало, що так підвів хазяїна. Жолудь із свистом пролетів через майдан, і не встиг Румцайс полічити до трьох, як із крамнички біля брами вибіг годинникар Семерад. Він тримав у руці годинника з зозулею і кричав на весь базар:

— Ой, Румцайсе, що ж ти наробив? Ти ж мені встрелив зозулю!

Зозуля і справді була тяжко поранена у крило.

— Вона ж тепер помре! — побивався Семерад.

— Не помре, — сказав Румцайс. — Що я зіпсував, те я й полагоджу.

Узяв він годинника з підстреленою зозулею і відніс до Манки в печеру. Манка зозульку пожаліла, та як їй допомогти — того не знала.

— Що з нею робити, бідолахою?

— Буде лікуватися, — мовив Румцайс. — Ніде зозулям краще не буває, як у буковому лісі. От і житиме ця бідолашна пташка у нас в Ржагольці, аж поки видужає.

Повісили вони годинник з зозулею в лісі на гілку і потім щодня ходили на нього дивитися. Лісове повітря зробило чудо. Вже за тиждень спробувала зозуля закувати, а за чотирнадцять днів кувала, як по нотах.

— Залишімо її тут ще на тиждень, хай здоров'я набереться, — вирішив Румцайс.

Незабаром серед птахів у Ржаголецькому лісі рознеслася чутка, яка зозуля живе у Румцайса. Прилетіли повзики, сойки, дубоноси, снігурі, іволги й дятли, посідали навколо на гілках і дивилися на зозулю так, що трохи очі в них не повилазили.

Зозуля терпіла, терпіла, а далі їй та цікавість надокучила. Залізла вона у свою хатку на годиннику і вже не показувалася звідти.

А це було птахам не до вподоби. Снігур вигукнув, що він цього так не залишить, розбив дзьобом дверцята у хатці, і всі втупилися очима в зозулю.

— Чого ви на мене так витріщились? — відчайдушно крикнула зозуля.

— Щоб побачити, яка ти! — зареготали птахи.

— Ну, то й побачите! — гукнула зозуля, вискочила з годинника і почала літати по Ржагольцю. Літала від гнізда до гнізда і в кожному присідала на хвилинку.

— Що ти там робиш? — кричали птахи.

Та зозуля ані мур-мур. Коли ж облетіла всі гнізда, спокійно повернулася у свою хатку на годиннику.

За кілька днів прийшов годинникар Семерад до Румцайса по зозулю. Румцайс провів його до годинника, що висів на буковій гілляці, зозуля вискочила із своєї хатки і тричі закувала. Семерад подивився на свій кишеньковий годинник:

— Правильно. За секунду — третя година.

Подякував він Румцайсові, зняв годинника з гілляки і відніс до Їчина.

Того ж таки дня пополудні прибирала Манка розбійницьку печеру, а Румцайс пішов у ліс — покуняти десь на м'якенькому моху, поки скінчиться те прибирання. Ліг він під дерево, але тільки склепив очі, як прилетіла пташка-повзик і сердито зацвірінькала до нього. Румцайс відігнав її капелюхом і знову закуняв. Та тут до нього почали злітатися сойки, дубоноси, снігурі, іволги, дятли. І всі були сердиті на Румцайса.

— Ото лихо! Що це у нас сьогодні в лісі коїться? — позіхнув Румцайс і сів.

Тут птахи накинулися на Румцайса так, що мусив він устати, і погнали його від гнізда до гнізда. Румцайс не повірив своїм розбійницьким очам: у кожному гнізді сиділа маленька зозуля з годинника.

На другий день з ранку до вечора лазив Румцайс по деревах, вибираючи зозульок із гнізд. Потім разом із Манкою усіх їх віднесли до годинникаря Семерада. Семерад наробив годинників, поставив на кожний маленьку хатку, а всередину пустив зозульок.

До своєї розбійницької печери Румцайс і Манка такого годинника не взяли, щоб зозуля не виказала їх лісникам пана князя.