Пригоди Румцайса, стр. 32
Це вигукнув князь.
— Крайцбенедек! А бодай вам!
Це вилаявся сам імператор.
Бо кожного боляче вщипнув рак.
За мить Волшовечек почув, як військові сурми засурмили тривогу, й імператор закричав:
— Мене зрадили!
І далі:
— Я покараю зрадників на місці! На чотирьох верхніх ставках наказую шнель-шнель зірвати шлюзи, щоб уся вода ринула на зрадницьке озеро і вщент рознесла цю греблю!
Увесь імператорський почет кинувся до верхніх ставків. А сам пан імператор поїхав до Відня — показати лікарям, у яке місце вщипнув його рак.
На ту пору Румцайс саме студив собі п'яти у струмку. Раптом біля ноги в нього майнула рибка і закричала: — І все це несеться до нашого озера!
Була вона ще маленька і не запам'ятала всього, що сказав їй Волшовечек.
Румцайс мерщій застромив ноги в чоботи, вхопив Манку та Ціпісека, і вони побігли до озера.
На озері справи були вже кепські. Гребля сунулась, ще мить — і розвалиться.
— Підіпріть мені ноги! — крикнув Румцайс Манці й Ціпісекові.
Вони підперли йому ноги, і Румцайс великою своєю румцайсівською силою почав тримати греблю.
Коли вода пробилася поряд, затулила те місце долонею Манка. А коли забризкало ще далі, Ціпісек заткнув щілину мізинцем.
Отак Румцайс урятував греблю. Князю й княгині довелось заплатити господарям за чотири спущені ставки, а панові імператору дати дев'ять дукатів лікарям.
19. Як Румцайс дмухав назустріч завірюсі
Одного разу прихилив Румцайс вухо до землі та й каже:
— Чую я, як од Відня поспішає гонець. Але часу досить. Йому сюди їхати ще сім австрійських миль.
Вирушив Румцайс з дому і зустрів гінця на роздоріжжі. Був то чолов'яга в білому каптані, а саме такі посланці носять таємні доручення його імператорської величності.
— Із чим їдеш? — гукнув йому Румцайс.
А що вигукнув він по-румцайсівському, із гінця таємні доручення так і посипалися.
— Його імператорська величність наказує панові князю, щоб не лаявся тільки по-французьки й по-німецьки. А хай трішки лається і чеською мовою, щоб його за це в Їчині дужче любили.
— І чого тільки немає в голові у його величності! — промовив сам собі Румцайс і відпустив гінця їхати далі.
І от уже третій день ходять по Їчину князівські слуги — скликають людей на ринковий майдан, де пан князь буде лаятися по-чеськи.
Румцайс сказав:
— Аби тільки з цього діла не стало знову якоїсь біди для міста.
Узяв він Манку та Ціпісека, і всі троє теж пішли на ринок.
На високому помості посеред майдану сидів пан князь, а під помостом сиділа княгиня в золотому кріслі. Князь був одягнений в артилерійську куртку — щоб його прокльони гриміли, мов постріли з гармати.
Людей зійшлося, ніби в базарний день. Усі хотіли почути, як пан князь лаятиметься чеською мовою.
Розпоряджався всім лакей Фріцек. Він заткнув княгині вуха шовковими ганчірочками, виліз на поміст і крикнув до людей:
— Ану, тихше! А то пан князь буде лаятися тільки по-німецьки!
Запала тиша. На церкві святого Якуба бемкнув дзвін, і пан князь почав готуватися до першого прокльону. Набрав у груди повітря, наче ковальський міх, щоб вистачило дихання. Та на перший раз у нього нічого не вийшло. Вдруге з рота в нього вирвався свист, як із морського свистка. Тільки на третій раз усе вийшло як слід, аж занадто.
Пан князь затупотів ногами і хотів був вигукнути:
— А бий тебе грім, бісова забрьохо!
Та язик у нього якось дивно повернувся, і з князівського рота вилетіло:
— А бий тебе грім, бісова завірюхо!
У цю ж мить поряд з ним стала якась дивна жінка. Не стара й не молода, в лляній хустині й довгій сорочці з товстого полотна.
— Хто тобі дозволив стати поряд зі мною на помості? — закричав князь.
Та жінка в хустині не дуже дала на себе кричати. Голоском гострим, наче вітер, що віє через осоку, вона відрізала:
— Хіба пан князь мене сам не покликав?!
— Щоб я тебе кликав?! — і пан князь узяв цілий ринок за свідка, що такого не було.
Та жінка в хустині й сорочці з товстого полотна повернула до нього лице, гостре, паче сокирка. Очі в неї блищали люто-прелюто.
— А хіба пан князь не сказав «завірюха»? На це слово я й прийшла. Я і є завірюха, а звуть мене Мелузина! — Вона війнула лляною хустиною, і з пана князя злетів артилерійський капелюх.
Князь на очах у всього Їчина не схотів так просто здатися. Кивнув він Фріцекові, той підняв капелюх і подав ще князю срібний сюрчок.
— Зараз побачиш, що це значить — скинути з мене капелюх! — промовив пан князь і засюрчав.
В ту ж мить од ратуші затупали чобітьми семеро стражників. Попереду біг бурмистер і кричав:
— Де це видано — скидати з пана князя капелюх! — І показав обома руками, звідки який стражник має хапати Мелузину.
Тільки ж Мелузина на стражників та бурмистра навіть не глянула, мовби то були сім купок бурякової гички. Вперлася вона міцніше ногами у землю і потрусила хусткою перед княгинею. Княгиню наче щось ухопило в обійми і відірвало від землі, роздимаючи кринолін. Закрутило її в повітрі і вже мало не понесло через ринок. Добре, що покоївки встигли схопитися за дротяний каркас криноліна і затримати княгиню.
Тут уже чаша терпіння пана князя перелилась через вінця. Простяг він руку, вхопив сурму, яку подав йому лакей Фріцек, і засурмив тривогу.
— Я тобі покажу крутити моєю княгинею, наче дзигою!
І засурмив знову. Полинув гучний, пронизливий звук аж до казарм у липовій алеї. Там відповіла князю інша військова сурма, почуло її військо і зразу ж вишикувалося. А їчинський генерал узяв театральний бінокль і подивився на ринковий майдан.
— Оце так, гнати проти однієї баби усе військо! Я сам скручу її в баранячий ріг на очах у пана князя.
Наказав він засурмити собі, щоб веселіше було на серці, і вирушив. Доїхав до ринку, вклонився княгині, а панові князю відрапортував:
— Для більшої слави війська я сам один скручу її в баранячий ріг!
Генерал зробив крок до Мелузини — і враз усе золото, яким він був обвішаний і обшитий, затрусилося на ньому від вітру. Тоді він гукнув до Мелузини:
— Ану маршірен марш з міста Їчина!
Та Мелузина вже почала свою вітровійну роботу. Віяла хустиною, віяла сорочкою з товстого полотна. Як фуркнуло, як повіяло на генерала!
— Рятуйте мене, ясний імператоре та всі його родичі! — вигукнув генерал і став, як укопаний.
Мелузина вимахувала хустиною, а збоку підвівала сорочкою. Але генерал був важкенький від золота, тож і стояв непорушно.
Але на ринку діялось таке, що аж страх.
Вітер повалив годинникаря Семерада і кравця Вейделечека.
Бабів перемішало, і кошики літали в повітрі, як бомби.
Вивіяло всю воду з басейну.
Димар на ратуші розсипався, мов його громом рознесло.
— Що занадто, того досить, — промовив, нарешті, Румцайс, який стояв разом з Манкою та Ціпісеком під галереєю і дивився, що витворяє Мелузина.
Підійшов він і сказав Ціпісеку:
— Говори весь час, куди вона повертатиметься.
На цих словах він ухопив Мелузину та й поніс. І куди Ціпісек показує, туди він і повертається, щоб віяло йому не в обличчя. А коли Мелузина дмухала просто в очі, Румцайс теж дмухав проти неї.
Манка бігла попереду і відчиняла всі двері аж на самий вершечок надбрамної башти. Притягнувши туди Мелузину, висадив її Румцайс на галерею і сказав:
— От звідси і вій собі та дмухай.
Втекти в інше місце з такої висоти Мелузина не могла, отож сиділа та дмухала. В Їчині все було спокійно, зате в Ржаголецькому лісі цілу ніч буки билися об дуби. Багато дерев поламало.
Румцайс слухав, слухав це та й каже:
— Грім і блискавка! Гарну штуку встругнули нам його величність разом із паном князем!
20. Як Румцайс підстрелив крижану пташку
Якось хотів Румцайс зарядити пістоль і бачить: в нього лишилося пороху ледве на один заряд. Набив він пістоль і сказав Ціпісеку: