Пригоди Румцайса, стр. 27

— Пунктліх [22] за три тижні в мене будуть імператорські іменини.

В ту ж мить підскочив перший маршал і сипнув, мов із рукава:

— Найкраще буде, коли на день народження перед вашою імператорською величністю проїде військо на конях!

Але імператор помахав рукою в рукавичці з діамантовим перснем:

— Це вже було позаторік.

Тут підскочив другий маршал:

— Хай вистрелять із дев'яноста гармат!

Імператор промовив «Пуф!» і більше не хотів того й чути.

Третій маршал не міг нічого придумати.

Нарешті озвався слуга, що мастив петельки на дверях:

— Хай ваша імператорська величність звелить спіймати вогневика. Як пустять його поночі в сад, ото буде дивовижа! Проти неї ракети й фейєрверки все одно що пшик.

— О, це може бути, — мовив імператор, стяг рукавичку з діамантом, і кивнув мізинцем третьому маршалові, щоб той не байдикував.

Маршал написав цілу купу листів, де розпитував про вогневиків, і скоро дізнався, що в Ржаголецькому лісі живе вогневик, з якого могла б вийти гарна забавка для імператора.

У Румцайса в носі довго ще лоскотало від віденського вітру. Через це і бродив він лісом і не встеріг вогневика.

А сталося це ось як. Незабаром приїхав з Їчина залізний віз, на якому возять гранати. На передку поряд з їздовим сидів капрал, тримаючи на колінах мішечок із сирового полотна. За возом пригинці йшло шестеро солдатів, і кожен ніс мішок, вимочений у свяченій воді. На узліссі капрал наказав спинитись і витрусив із свого мішечка на пеньок шмат сірки. Потім усі вони поховалися.

Сірка манить вогневиків, хоч би до неї треба гору перейти. Прибіг вогневик, ухопив грудку сірки і почав смоктати, наче цукерку. Аж тут капрал засурмив, як в атаку. Солдати повискакували із своїх схованок і кинулися на вогневика. Навалились на нього і хрест-навхрест хльоскали мішками, змоченими свяченою водою, аж поки його перемогли. Поклали вогневика у залізний віз, капрал показав на себе та шістьох солдатів і промовив:

— Оце буде від його імператорської величності сім медалей!

Їздовий хльоснув коней, але слабенько, щоб вони не гнали, і щоб вогневик по дорозі до Відня не висох на вітрі та не спалахнув.

За хвилину прийшов на просіку Румцайс, побачив сірку, якої не доїв вогневик, і сумно промовив:

— Ось що надмухав отой віденський вітер!

Прудкою розбійницькою ходою повернувся Румцайс до печери.

— Збери мені, що треба, в дорогу, — сказав він Манці. — А ти, як захочеш там їсти, кажи не «хліб», а «брот», — промовив до Ціпісека.

Узяв Румцайс сина за руку, кинув за пазуху шмат розбійницького коржа, якого спекла Манка, і вони вдвох рушили в дорогу, тримаючись весь час проти віденського вітру.

Рано-вранці заграли у Відні музики пробудку, аж черепиця посипалася з дахів.

До обіду імператор святкував день народження тихо й спокійно. Тільки вистромлював з вікна руку в рукавичці з діамантом, коли люди гукали йому «слава».

Опівдні імператорові вже не терпілося. Ледве проковтнув вій жайворонкову ніжку і облизав пальці, як закричав:

— Слуги, ану швидше вдягайте мене. Піду дивитися на вогневика!

Прибігло троє камердинерів і троє зброярів.

Камердинери убрали імператора в м'якеньку одежу, а зброярі нагвинтили на нього залізні штани і залізну кірасу [23].

Поверх неї імператор одяг іще золотий панцир. Капелюх у нього теж був залізний, як до бою. Це на той випадок, якби вогневик розпалився дужче, ніж для параду. І коня імператор узяв закутого в залізо. Виліз на нього й виїхав із палацу точно в ту хвилину, щоб прибути в парк, коли настане вечір.

У парку вже все було приготоване. Товсті й худі графи та князі, тендітні графині та княгині вже стояли там, щоб подивитися, як імператор буде тішитися вогневиком. І троє маршалів на конях, щоб усьому давати лад. І три ескадрони драгунів із бочками, повними води, щоб загородити дорогу вогневику, якби він раптом шаснув, куди не треба.

Бідолаха вогневик щулився з холоду на залізному возі.

Імператор крикнув:

— Ну, я вже милостиво дивлюся!

Перший маршал відкинув засувку, і вогневик скочив із залізного воза.

А саме в цю хвилину підійшов і Румцайс із Ціпісеком. Поставали вони осторонь за троном, і Румцайс промовив:

— Оце тобі, Ціпісеку, пістоль. Гарненько заряди його трьома жолудями, як я тебе навчив.

Тим часом троє маршалів махнули туди-сюди шаблями — і драгуни почали ганяти вогневика на моріжку перед імператором. Спершу він розгнівався тільки до рожевого кольору. Але потім заіскрився дужче й дужче і нарешті запалахкотів, як венеціанська ракета. Сипав іскрами, вистрелював петардами і вибухав так голосно, що луна йшла по всьому Відню.

Імператор сидів на троні, ляпав залізними рукавицями і кричав по-німецьки:

— Ах! Ах!

Коли вогневик став фіолетовий, драгуни полили його водою із бочок, щоб трохи заспокоївся.

— Оце вже мені не подобається. Наш вогневик може застудитись, — промовив Румцайс. — Та й взагалі нічого мені тут не любе. Мабуть, настав тепер мій час.

Допоміг він Ціпісекові навести заряджений трьома жолудями пістоль і сказав:

— Стріляй, Ціпісеку, наче троє розбійників одразу!

Ціпісек і вистрелив, наче троє розбійників одразу. Всім трьом маршалам жолуді відбили каблуки зі шпорами. А коні їхні застрибали, захвицали — і дванадцятьма копитами розігнали увесь той парад.

Лишився тільки імператор на троні, бо не міг устати в залізних штанях, кірасі та золотому панцирі. Сидів і дивився, як Румцайс із Ціпісеком повели вогневика назад до Ржаголецького лісу. І син, і батько обмахувалися капелюхами, бо від вогневика пашіло жаром.

13. Як Румцайс вистукував п'ятою розбійницькі сигнали

Одного дня зламалася ложка, що її Манка принесла у посаг до розбійницької печери. Румцайс гукнув Ціпісека і звелів йому:

— Біжи-но до водяника Волшовечека, попроси в нього півчерепашки. Я прилаштую до неї сосновий держачок, і буде в мене нова ложка.

Ціпісек побіг до озера і, прибігши, злегка збурив воду. На цей знак Волшовечек завжди виходив. Але сьогодні озеро лежало мертве, самі тільки водомірки ганяли по воді. Ціпісек глянув ще на шлюз край озера й повернувся додому.

— Волшовечека там немає, заставка піднята на чотири кілочки, і вода біжить куди там! — доповів він Румцайсові.

— Волшовечек обачливий водяник і не дав би воді марно бігти, — стурбовано сказав Румцайс.

А Манка порадила:

— Краще тобі, Румцайсе, самому глянути, що там діється.

Коли Румцайс добрався до озера, води з-під заставки вибігло ще більше. Румцайс опустив заставку, озирнувся навколо і побачив у траві сліди. Поміж ними стрибали горобчики і клювали грудочки борошна. Румцайс подивився, в який бік ведуть сліди, і сказав:

— Тут видно пальці мельника з долини.

І пішов до нижнього млина. Вже за півмилі, хоч вікна у млині були зачинені, почув Румцайс, як свариться мельник.

— І яка це вража личина мені спинила воду?

Румцайс зайшов і питає:

— Яку воду?

Мельник вдарив об землю ковпаком так, що з нього витрусилося борошна на півпаляниці.

— Яку? Та звісно, що з лісового озера!

Румцайс хвилинку подивився, як ходять млинові жорна, і спокійно промовив:

— Це я.

— Ну, то ти ж мені ту заставку і назад піднімеш, — пихато сказав мельник.

Румцайс ніби й не до нього:

— Спершу мені треба знати, хто підняв був заставку на чотири кілочки.

Мельник ударив себе кулаками в груди, і з його куртки знову вилетіло борошна на цілий пиріг.

— Я!

На млинове колесо вилилася з лотоків остання вода, і млин зупинився. Настала гнітюча тиша. Потім Румцайс промовив:

— А ти хіба не знаєш, що в цю пору вода мусить мати спокій? А хто її надто термосить, той усім шкодить.

— Шкодить чи не шкодить — мені байдуже! — відрубав мельник, як сокирою, і мерщій побіг до озера, щоб знову підняти заставку на чотири кілочки.