Пригоди Румцайса, стр. 26

— На це мені треба червоний камінь, — заяскрів вогневик.

Румцайс нахилився і подав йому шматок залізної руди. Вогневик здушив руду в кулаці, і за мить поміж пальців у нього потекло залізо. Він злив його в ямку у землі і подмухав туди холодним зворотним подихом. От і вийшла з цього залізна куля. Румцайс нишком перекинув її Робатку і гукнув:

— Заряджай!

Коли з клітки знову вибіг залізний заєць, Робатко стрельнув по ньому вдруге. Залізо брязнуло об залізо, але графове виявилося міцнішим. Куля відскочила від зайця, наче її відбили.

Граф підняв кулю, покрутив на долоні і кинув на землю.

— Залізною стріляєш? — сказав він Робатку. — Все одно це тобі допоможе, як коропу дишло. — І додав, звертаючись до князя: — Панові князю доведеться розпрощатися з мисливцем.

Князя обсипало люттю, мов жаром, і Робатко поблід, як весняний листочок.

— Ти бач, і залізна куля не допомогла, — зітхнув Румцайс. — Що ж тепер?

— А ось це, — тихенько промовила Манка і всунула вогневику в кулак такий самий червоний камінь і ще стебельце розрив-трави.

Вогневик розтопив руду своїм великим жаром, зліпив з неї кулю і обдмухав зворотним подихом. А Румцайс знову крадькома перекинув її Робатку.

Вибіг із клітки залізний заєць, і Робатко стрельнув по ньому в третій раз.

— Прокляття! — закричав граф із Шпаєра.

Розрив-трава пробила зайцю залізну шкуру, і куля прошила його наскрізь. Заєць перекотився через голову і зостався лежати на землі.

Рештки залізного зайця шпаєрський граф одніс до годинникаря Семерада. Та тільки марно він носив, бо нічого вже тому зайцю не пособило.

11. Як Румцайс урятував Маркетку від жениха

Одного ранку почувся від їчниської дороги гуркіт і брязкіт карети.

Румцайс якраз сушив над вогнем вологу від роси бороду.

— Ану ж бо, Манко, поглянь на ту карету, щоб я знав, яке панство їде до Їчина, — промовив він.

Манка побігла стежкою і, коли карета під'їхала, помахала коням перед очима стеблом осоки й вигукнула:

— Тут Румцайсова застава, і кожен має сказати, хто він і куди прямує!

Кучери це знали і зупинили коней. У віконечку карети відгорнулася завіса, і визирнула панночка, гарненька, як із цукру.

— Хто ти така? — спитала Манка.

Панночка чемно вклонилася.

— Я графиня Маркетка і їду до їчинського пана князя на запрошення.

— А чого? — знову спитала Манка.

Графиня вихилилась аж по пояс і прошепотіла:

— Бо мене там чекає жених.

— То це той шпаєрський граф, який гостює у нашого князя! — сказала Манка і торкнула коней стеблом осоки, щоб їхали далі.

А Румцайсові потім розповіла про ту панночку.

Коли графиня Маркетка приїхала до їчинського замку, варта біля брами тільки абияк привітала її, бо разом з нею не їхала торба з золотими дукатами. Із вікна другого поверху визирнула одним оком княгиня і гукнула:

— Ну, йди вже швидше нагору, граф тебе чекає.

Граф із Шпаєра вже сидів гам, і вуса в нього були так гостро закручені, що він міг би забивати їх замість гвіздків. Уклонився граф рвучко, аж стільчик, на якому він сидів, відлетів убік. Маркетка, вже налякана трохи Румцайсовою заставою, злякалася ще дужче.

Були там також князь та княгиня, і вигляд у них був такий, ніби вони про все вже домовилися. Княгині Маркетка видалася такою простою, що вона до неї навіть не заговорила по-французькому.

— Це граф із Шпаєра, — промовила вона, — який хоче на тобі женитись.

— І я це схвалюю, — освятив пан князь повішу своїм словом і повів княгиню у сусідні покої.

Графові Маркетка дуже сподобалась. Він одважував їй поклони і так притупував каблуком, що луна гриміла аж під стелею.

А що він при цьому повертався на всі боки, то зачіпав кінчиками вусів Маркетчині мережива. Коли граф уже досить натупався і навклонявся, сів він і почав чекати, що Маркетка йому відповість.

Дівчина всміхнулася і промовила:

— Я боюсь, коли тупають ногами. І розірване вічко на мереживі сама підтягти не вмію, а покоївки в мене немає. Тому я не можу вийти за вас заміж.

Тут до зали зайшли із сусіднього покою князь та княгиня і сказали:

— Ми вже наказали готувати весілля. А раз наказали — так воно й буде.

Нікого ні про що не питали, тільки пальцем показували, яке хто діло має робити:

— Щоб усе діялося по-благородному, Маркетка залишиться тут, у замку, а граф із Шпаєра вирушить зараз до заїзду біля корчми «Місто Гамбург». Завтра, у ту хвилину, коли зійде сонце, граф прийде просити Маркетчиної руки і повезе молоду в кареті до Шпаєра.

Надвечір ішов собі Румцайс повз їчинський замок. Раптом щось закапотіло згори на його капелюх. Це з верхнього вікна вихилилася графиня Маркетка; з її очей падали сльози.

— Хто тебе зобидив, Маркетко? — гукнув знизу Румцайс.

— Я за нього не хочу виходити, — прошепотіла Маркетка.

— Коли не хочеш, то й не підеш! — крикнув Румцайс.

Повернувшись до печери, Румцайс звелів Ціпісеку не пустувати, а Манці сказав:

— Ох і мудру штуку треба мені придумати! І як я це зроблю — сам не знаю!

Уже зовсім смеркло, коли йому трохи розвиднилось. Погукав Румцайс Ціпісека і звелів:

— Біжи на суху просіку і передай мій наказ вогневику! Хай біжить прямо на вершечок гори Зебін, стане там і прислухається. Як почує, що я вистрелив з пістоля, хай на хвилину загориться червоно, як мак. І навіть іще червоніше — як сонце.

Графові із Шпаєра не терпілося, звісно, повезти до себе наречену. Тому він виліз у заїзді на горище і всю ніч визирав у слухове віконце, коли небо на сході зачервоніє. Раптом з боку Ржаголецького лісу щось бухнуло, ніби хто вистрелив із пістоля, і над Зебінською горою заяскріло червоне сяйво.

— Ага! — мовив сам собі граф, поспішив до замку і кинувся по сходах угору, просто в покої. Увірвався в один і закричав:

— Гут морген! [21] Вже світає, і я прийшов по наречену!

Роздивившись краще, побачив граф, що в покої стоять два ліжка. На одному — княгиня в нічній сорочці, а на другому — пан князь у ковпаку.

— Звольте вставати, — почав будити їх шпаєрський граф. — Уже сонечко зійшло.

— Та де воно, те сонце? — позіхнув у подушку пан князь.

Граф підштовхнув його до вікна.

— Ондечки, над тією горою.

— Нічого я там не бачу, і княгиня теж! — вигукнув пан князь, і на очі йому набігли сльози від того, що він марно вдивлявся у той бік.

Над горою справді нічого не було, і граф із Шпаєра почухав собі потилицю під перукою.

А княгиня почала кричати, що її даремно збудили серед глухої ночі.

— От він і не дістане нічого! — нарешті відрубав пан князь і заліз під перину. — Хіба що взнає, якою дорогою їхати із замку.

Сторожа біля брами показала графові, де найближча дорога назад до Шпаєра.

Графиню Маркетку вирядили туди, звідки вона приїхала, їхала вона назад весела й по дорозі сама спинилась на Румцайсовій заставі. Був там Румцайс і ще якийсь чоловічок — увесь із перепеченої глини.

— Ось кому, Маркетко, ти мусиш гарненько подякувати, — сказав Румцайс.

— Хай краще мене не торкається, — добродушно промовив вогневик. — А то ще попече собі пальчики.

12. Як Румцайс наказав, а Ціпісек вистрелив трьома жолудями

Якось сидів Румцайс перед печерою і вчив Ціпісека, як заряджати пістоль трьома жолудями.

У цей час повіяв од Відня дужий вітер.

Румцайс і каже:

— Не знаю чого, але цей вітер мені не подобається.

А вітер той віяв з імператорських покоїв — камердинери забули зачинити двері проти вікна.

Сам імператор замислено сидів на троні. Наказав він принести собі жменю горіхів, полускав їх усі і промовив: