Пригоди Румцайса, стр. 17

Та в цей час у рейках знову заклепали молоточки, і від Садської помчав назад до Їчина паротяг. Машиніст Гнотик уже здалека кричав:

— Оце так пригода!

Доїхавши, зупинив машину, перескочив на тендер, схопив шланг, включив насос і пустив на вогонь пружний струмінь. Вогонь опирався, якийсь час перебігав з одного місця на інше, але зрештою послухався поради й погас. У лісі гірко пахло паленим.

Придибав вогневик, згасив на собі кілька іскорок і сказав Гнотикові:

— Спасибі тобі, машиністе, сто тисяч разів! Я тобі за це віддячу.

— Авжеж, покличу тебе, як треба буде стріху над головою підпалити, — пробурчав Гнотик і поїхав далі.

Десь за тиждень ішов Румцайс знову тими місцями понад залізницею. Раптом почув він здаля гірке нарікання:

— Святий Фердінанде, покровителю залізниць, врятуй нас!

Румцайс побіг туди, звідки долинав голос.

На колії побачив непорушний паровоз. Тільки він стояв не сам, а було до нього причеплено шість вагонів, повних їчинських дядечок і тіточок, що вибралися до Садської, яка славилась своєю цілющою водою.

Навколо паровоза бігав машиніст Гнотик і ламав собі руки:

— Святий Фердінанде, покровителю залізниць, врятуй нас!

— Чого ти весь час кличеш свого Фердінанда? — спитав Румцайс.

Гнотик витяг із жилетки годинника і глянув на нього.

— Тому що за сім хвилин усе тут буде потрощене на друзки!

— Чого це раптом?

— Та того, що в тендері немає вже ані грудочки вугілля. І через це нема пари. І я не можу зрушити з місця. А за сім хвилин у нас вріжеться поїзд із Їчина!

Румцайс нахилився до рейок. Молоточки вже дзвеніли десь далеко.

— Кепські справи, — промовив Румцайс і побіг до лісу.

Гнотик глянув йому вслід і гірко промовив:

— По мішок ідеш, аби позбирати, що після нас лишиться…

Та не минуло й двох хвилин, як Румцайс повернувся. Рукою, обкладеною вогким мохом, вів за лікоть ржаголецького вогневика. Довів аж до паровоза, відчинив дверцята під котлом і звелів:

— Ану стрибай туди!

— Я не хочу! — пручався вогневик.

— І навіть для мене не зробиш? — спитав машиніст Гнотик, прислухаючись, як молоточки у рейках клепають ближче й ближче.

Вогневик, глянув на Гнотика своїми червоними очима:

— То це ти? Ну, хіба що для тебе, щоб борг оддати, — мовив він неохоче. Заліз у топку і почав нагріватися під котлом. Розпалився до гарячого; відразу ж пари побільшало, і потяг рушив.

За хвилину вогневик вистромив голову з димаря і запитав:

— Іще?

— Іще, — відповів Гнотик.

— А тепер?

— Тепер годі, — сказав машиніст Гнотик. — А то ми ще станцію розвалимо.

Коли поїзд прогуркотів повз Румцайса і Манку, машиніст Гнотик визирнув із своєї будки й закричав;

— Я хочу тобі віддячити, Румцайсе, за допомогу. Слухай же: по всьому Їчину гомонять, що пан князь і княгиня Майолена наскаржились на тебе імператорові. Сам імператор готується піти на тебе війною!

Та половини його слів не було чути через гуркіт колес, а половини — через сичання пари.

Так воно й сталося, що Румцайс проґавив і третє попередження.

23. Як Румцайс зустрівся з Його Імператорською Величністю

Імператор вирішив, що спершу сам гляне на Румцайса. А щоб люди не дивувалися, чого це він зібрався до Їчина, оголосив, що мусить особисто перевірити, чи добре офіцери муштрують солдатів у цьому місті. Сів він у Відні на коня та й поїхав.

На той час доля не була ласкава до Румцайса і привела його просто на ту дорогу, якою їхав імператор.

У цей нещасливий день зібралася Манка нарвати на просіці полину і віднести його в Їчин на базар. Ще й Румцайса схотіла взяти з собою. От вони і пішли.

В Їчині на майдані розклала Манка полин навколо себе, ніби павич — пера, і почала закликати їчинських господинь:

— Молодиці та дівчата! Купуйте полин! Нема кращих ліків од живота! Мій полинець гіркіший за перець!

Послухав Румцайс це та й каже:

— Ой, Манко, мені аж пече у роті од твоїх слів. Піду-бо я погуляю містом.

На вулиці поблизу майдану помітив він у вікні сумну дівчину, яка поливала сльозами квітку в горщику.

— Хто тебе, дівчино, зобидив? — спитав Румцайс.

— Проїздив по цій вулиці на кобилі капітан Карлічек і забрав до війська мого Кубу, — мовила зажурена дівчина.

— Карлічек, кажеш? — Румцайс легким розбійницьким кроком повернувся на майдан і схопив в оберемок Манку разом із її полином: — Сталася несправедливість! Треба негайно поспішати під Чержовський косогір, на плац, де муштруються солдати.

На плацу вони побачили капітана Карлічека. Чоботи з високими халявами були в нього вузенькі, як стеблини, галіфе — широке, а кашкет — як димар. Сидів він на кобильчині, в оці тримав монокль і командував воякам по-німецькому:

— Маршірен марш! Айн-цвай!

Солдати марширували то в один, то в другий бік.

— Нідр! [10] — крикнув капітан Карлічек, і вмить усі солдати гепнули на землю.

Тільки один лишився стояти. Це й був Куба.

— Ти не уміль робити екзерціс «лягай»? — крикнув Карлічек.

Куба вперто хитнув підборіддям і не промовив ані словечка.

Румцайсові ота муштра зовсім не сподобалася.

А капітан Карлічек знову напався на Кубу:

— Тоді я тебе цей «лягай» буду допре научіль!

Та в цей час Румцайс підійшов до капітанової кобили і висмикнув у неї з хвоста волосину.

Кобила заіржала:

— І-го-го!

А капітан Карлічек злетів на землю.

Румцайс, ніби він тут ні при чому, сказав Кубі:

— От бачиш! Пан капітан тобі самі показують, як треба робити «лягай».

Та у Карлічека розвіявся туман у голові, і він збагнув, що все це сталося не саме по собі. Він поволеньки встав, подивився в монокль на Румцайса і замекав:

— Я відчуваль тут дофкола себе сраду. А тому Румцайс і Куба підуть шнель-шнель до буцегарня і будуть там замкнений!

І повів їх до в'язниці — сам попереду на кобилі, а Румцайс та Куба пішки.

— Я тебе, Румцайсику, не покину! — сказала Манка і подалась слідом за Румцайсом.

Пройшли вони трохи, коли раптом їде назустріч на вороному коні офіцер у гаптованому золотом мундирі.

— Хто це? — запитав Румцайс у Куби.

— Та це наш полковник, — сумно відповів той.

Румцайс схаменувся.

— Ну що ж, треба буде з його допомогою підняти честь військового імені капітана Карлічека.

Сказавши це, він зробив Манці таємний знак. Та швиденько підійшла і тицьнула Карлічековій кобилі у рот жменю полину. Кобильчина була голодна і, не жуючи, проковтнула полин.

У цю мить їх уже минав полковник на вороному коні. Капітан Карлічек виструнчився в сідлі й приклав пальці до кашкета. Та кобила, яка проковтнула гіркий полин, вишкірилася на полковника так жалісно, аж кашкет у того з'їхав на вухо. Полковник не промовив і слова та й поїхав далі.

— Що не вийшло в перший раз, те вийде у другий, — сказав Румцайс.

Тільки вони зробили кілька кроків, як зустріли ще одного офіцера. Їхав він на гнідому коні, а золото в нього було не тільки на мундирі, а й на кашкеті та штанях. Це був генерал.

Манка знову підскочила до Карлічекової кобили і тицьнула їй жменю полину. Капітан оддав честь генералові ще краще, а кобила вишкірилася на нього ще жалісніше. Генерал послав Карлічека під три чорти так люто, аж з-під неба впала перепелиця. Але на цьому не скінчилося.

— Якщо двічі не пощастило, то вже на третій раз напевне вийде, — сказав Румцайс.

А далі зустрівся їм сам імператор. Їхав він на білому коні й роздивлявся на всі боки, чи не видно де Румцайса. Кінь під ним так і вигравав з пихи, а імператорський мундир увесь був усипаний діамантами.

Румцайс підштовхнув Манку втретє, і Манка втретє почастувала капітанську кобилу жменею полину. Капітан Карлічек оддав честь імператорові так, що мало не відрубав собі долонею вуха, але кобила вишкірилася на його величність, як сам диявол.