Габрієла, стр. 97

В гніві Насіб побив її, а міг навіть убити. Заміжня жінка, що ошукує чоловіка, заслуговує лише на смерть. Всі говорили про це, і дона Армінда казала, і суддя підтвердив, що це так. Вона заслуговувала смерті. Але Насіб був добрим. Він лише побив її і прогнав з дому. Потім суддя запитав її, чи не заперечуватиме вона проти розторгнення шлюбу, якщо вийде так, що вона мовби і не була заміжньою. Він попередив, що тоді вона не зможе претендувати ні на бар, ні на гроші в банку, ні на будинок на схилі пагорба. Все залежить від неї. Якщо вона не згодиться, то справа довго ще розглядатиметься в суді і невідомо, чим все закінчиться. Коли ж вона згодиться... Але ж вона нічого іншого не бажала. Суддя ще раз пояснив: буде так, немов вона ніколи не була одруженою. А кращого й бажати годі. Тому що тоді не буде причини для страждань і образ Насіба. На побої їй начхати... Навіть коли б він убив її, вона померла б спокійно — адже правда була на його боці. Але Габрієлу засмучувало те, що він вигнав її з дому, що вона не може бачитись з ним, усміхатись до нього, відчувати його важку ногу на своєму стегні, його руки на своєму тілі. Груди Насіба — наче подушка. Вона любила засинати, уткнувшись обличчям у ці широкі волохаті груди. Вона любила готувати для нього їжу, слухати, як він хвалить її смачні страви. Ось тільки туфлі їй не подобались, і ще не подобалось ходити в гості до заможних знайомих, не до смаку були і нудні свята, дорогі сукні, справжні коштовності, за які платилися шалені гроші. Все це їй не подобалось. Але вона любила Насіба, будинок на схилі, двір з гуявою, кухню і вітальню, ліжко в спальні.

Суддя їй сказав: ще кілька днів — і вона вже не буде заміжньою, немовби й не була ніколи. Ніколи не була. Дивина! Це був той самий суддя, що вінчав їх, той, що хотів найняти для неї будинок. Тепер він і не згадує про це... А воно їй і ні до чого: адже він такий старий, нікчемний. Хоч і лагідний. Якщо вона знову буде незаміжньою, немов ніколи нічого раніше і не сталось, то чому б їй не повернутись в будинок Насіба, в свою кімнатку, щоб знову варити, прати, прибирати?

Дона Армінда каже, що ніколи більше сеньйор Насіб не гляне в її бік, не привітається, не заговорить. Але чому? Адже ж вони не будуть більше одружені і взагалі вийде так, буцімто вони ніколи й не були зв'язані шлюбними узами. Суддя сказав, що треба почекати ще кілька днів. Вона задумалась: тепер вона, мабуть, зможе повернутися до сеньйора Насіба. Вона не хотіла його образити, не хотіла завдати прикрощів. Але вона образила його тому, що була заміжньою, і завдала прикрощів тим, що вона, дружина Насіба, вляглася з іншим на його постелі.

Якось вона помітила, що він її ревнує. Це було смішно. З того часу вона почала поводитись обережніше, тому що не хотіла, аби він страждав. Яка дивна і цілком незбагненна річ — страждання чоловіків від того, що жінка, з якою вони сплять, лягає з іншим? Вона не могла цього зрозуміти. Якщо сеньйорові Насібу хочеться, будь ласка, хай бавиться з іншою і засинає в її обіймах. Габрієла знала, що Тоніко спав з іншими, дона Армінда розповідала, скільки в нього коханок — всіх і не перерахувати. Але коли їй, Габрієлі, приємно лежати з ним і бавитись, то хіба вона може вимагати, аби в нього більше не було жінок? Вона цього не розуміла. Їй подобалося спати в чоловічих обіймах. Але не в будь-чиїх. Чоловіки мали бути вродливі, як Клементе, Тоніко, Ніло, Бебіньйо і, ох, як Насіб. Якщо юнак чи молодик прагне її, дивиться на неї благальними очима, якщо він усміхається до неї і підморгує їй, то чому вона має відмовити, чому має казати ні? Коли вони обоє — і він, і вона — хочуть того ж? Вона не знала чому. Те, що сеньйор Насіб, її чоловік, розлютився, це вона розуміла. Є закон, котрий не дозволяє дружині зраджувати. Лише чоловіку дозволяється, а жінці ні. Вона знала про це, але не могла втриматись. Коли в неї пробуджувалась пристрасть, вона поступалася, навіть не задумуючись над наслідками. Вона намагалася не образити Насіба, не завдати йому болю. Та вона і в гадці не мала, що зможе так його образити і завдати таких прикрощів. За кілька днів шлюб буде розірвано, вона не буде дружиною, та вона ж нею і не була. Чого ж Насібу гніватись на неї?

Дещо їй подобалось, і навіть дуже. Вона любила ранкове сонце, коли ще не наставала спека. Прохолодну воду, пляж, пісок і море. Цирк, луна-парк. І кіно. Гуяву і пітангу. Квіти, тварин. Любила готувати їсти, ходити вулицями, сміятись і розмовляти. Чванливих сеньйор вона не любила. Але найбільше їй подобались вродливі молодики і подобалось спати в їхніх обіймах. Це вона любила. Любила вона й Насіба, але іншою любов'ю. Не лише тому, що в ліжку вона цілувала його, зітхала, вмирала і народжувалась знову, а також тому, що спала, поклавши голову йому на груди, і бачила уві сні сонце, хитрого кота, пісок на пляжі, місяць на небі, страву, яку має приготувати, і відчувала на своєму стегні важку ногу Насіба.

Вона його дуже любила, але ще більше страждала від того, що він зараз не з нею, вона крадькома стежила з-за дверей, щоб побачити його, коли він повертається додому, їй так кортіло бути знову з ним, покласти йому на груди свою вродливу голівку, почути його ніжні слова, його голос, що шепоче миле, чужинське: «Біє!»

Адже все це сталося лише тому, що він заскочив її в ту мить, коли вона, лежачи в постелі, усміхалася Тоніко. Невже це так обурило його? Чи ж варто страждати через те, що вона лежала з іншим? Її від цього не поменшало, вона не змінилась і, як раніше, любить його над усе у світі. Так, над усе в світі! Мабуть, немає в світі жінки, чи то сестри, чи дочки, чи матері, або коханки, чи дружини, яка любила б так, як вона любить сеньйора Насіба. Чи ж варто було затівати таку веремію лише через те, що вона розважилась трохи з іншим? Адже вона не стала любити його менше, бажати його менше і менше страждати від розлуки? Дона Армінда заприсягалась, що сеньйор Насіб ніколи не повернеться і Габрієла ніколи його не обніме. Ой, яка б вона була рада хоч варити для нього. Де він харчуватиметься? І хто тепер готуватиме солодощі й закуски для бару? А ресторан, який має відкритися незабаром? Так, вона була б рада хоч варити для нього.

Їй так хотілося побачити усмішку на його доброму, вродливому обличчі. Щоб він усміхнувся до неї, обняв, назвав «Біє», полоскотав вусами її духмяну потилицю. Немає в світі жінки, яка так би любила, так би зітхала за своїм коханим, як зітхає за Насібом Габрієла, помираючи від кохання.

В «Папеларіа Модело» тривала суперечка:

— Вірність — найкращий доказ кохання,— сказав Ньо-Гало.

— Це єдиний засіб, за допомогою якого можна визначити його силу,— підтримав Капітан.

— Любов не вимагає доказів і визначень. Вона, як Габрієла, існує — і все...— сказав Жоан Фулженсіо.— Якщо не вдається збагнути або пояснити якесь явище, це не означає, що його слід неодмінно заперечити. Мені нічого не відомо про зорі, але я їх бачу на вечірньому прузі, вони окраса ночі.

Про дивовижне життя 

Це була перша ніч без Габрієли: самотність, болючі спогади. Не було її усмішки, але було докучливе приниження і тверда впевненість, що це не марення, що трапилось те неймовірне, чого він навіть уявити не міг. Порожня без Габрієли господа наповнилася спогадами і стражданнями. Перед очима Насіба стояв Тоніко, такий, як тоді, на краю ліжка. Лютощі, смуток, свідомість того, що всьому настав кінець, що її немає, що вона належить іншому і ніколи вже не належатиме йому, заполонили душу Насіба. Виснажлива, немилосердна ніч, немов земля всією своєю вагою лягла на його плечі, ніч, кінець якої був такий же віддалений, як кінець світу. Цьому ніколи не буде кінця. Цьому немилосердному болю, цій порожнечі, небажанню братися за будь-яку роботу і навіть жити. Очі без сліз, груди, пронизані кинджалом. Насіб присів на край ліжка, не в змозі заснути. Більше він не засне цієї ночі, котра щойно почалася і триватиме все життя. Від Габрієли залишилися пахощі гвоздики, якими була переповнена кімната. Ці пахощі лоскочуть ніздрі. Він не міг дивитись на ліжко, бо бачив на ньому голу Габрієлу,— її високі груди, округлі, оксамитові стегна, пружний живіт. На її тілі, кольору кориці — на плечах, на грудях,— губи Насіба залишали сині плями. День закінчився назавжди, а ця ніч в його душі триватиме все життя; його вуса назавжди обвисли, гірка зморшка зачаїлась біля губів, які ніколи більше не усміхнуться! Але за кілька днів він усе ж таки усміхнувся, почувши, як Ньо-Гало на всі заставки лається у барі «Везувій». Важкими були перші тижні. Безмежно порожні, коли щомить давалася взнаки її відсутність. Всі речі, всі люди нагадували йому про неї. Він дивився на стойку бару — вона стояла там з квіткою в косах. Він дивився на церкву і бачив, як вона заходить туди в хатніх капцях. Він дивився на Туїску і бачив її в танцях. Приходив Доктор, розповідав про Офенізію, а Насібові здавалось, що він розповідає про Габрієлу. Грали в шашки Капітан і Феліпе, а в барі дзвенів її кришталевий сміх. Вдома було ще гірше — Насіб бачив її скрізь: ось вона порається біля плити, ось умостилася на осонні біля порога, надкушує плід гуяви, тулить до обличчя вусату котячу морду, показує в усмішці золотий зуб, чекає його у своїй кімнатці, заповненій місячним світлом. Він ще не усвідомив однієї особливості цих спогадів, що тижнями чатували на нього в барі, на вулиці, вдома: він ніколи не згадував про це в час їхнього подружнього життя (або зв'язку; адже він пояснював усім, що поміж ними був звичайний зв'язок). Тепер він згадував лише колишню Габрієлу, Габрієлу-куховарку,  спогади ці примушували його страждати, але все ж були вони приємними. А втім, вони ятрили його душу, його чоловіче самолюбство (вони не могли поранити його подружнє самолюбство, оскільки дружиною його вона не була), коли він уявляв її в обіймах іншого. Важкими і немилосердними були ці перші тижні, всередині в нього все вмерло. З дому в бар, з бару в дім. Інколи він заходив погомоніти до Жоана Фулженсіо, послухати новини.