Габрієла, стр. 54
— Все! Все, що тобі заманеться, дівчинко, він тобі дасть,— вона притишила голос до шепоту.— Якщо ти зумієш себе поставити, він навіть одружиться з тобою...
— Одружиться зі мною? Навіщо, доно Арміндо? Навіщо йому зі мною одружуватись? Сеньйор Насіб знайде собі пристойну наречену, з поважної родини, з становищем. Навіщо йому одружуватися зі мною?
— А тобі не хочеться стати сеньйорою, господарювати у власному будинку, ходити під руку з чоловіком, гарно одягатися, мати вагу у суспільстві?
— Ось тоді вже напевне мені довелось би цілими днями не скидати туфлі... Це не для мене... Але взагалі я згодилась би вийти заміж за сеньйора Насіба. Я готувала б для нього, допомагала б у всьому...— Габрієла усміхнулася, граючись з котом, торкаючись до його холодного носа.— А втім, що тут говорити, у сеньйора Насіба і без мене вистачить клопоту. Та він і не захоче одружитися з такою, як я, адже він узяв мене не дівчиною... Я про це й думати не хочу, доно Арміндо. Навіть коли б він збожеволів...
— А ти послухай, дочко, мене. Тобі варто лише захотіти. Роби все з розумом: де слід, піддайся, де слід, відмов, дратуй, спокушай його. Він уже й так наляканий. Шіко мені розповідав, що суддя хоче найняти для тебе будинок. Потім він чув, як сеньйор Ньо-Гало казав, начебто Насіб ходить, мов у воду опущений.
— Я не хочу...— Усмішка зникла з обличчя Габрієли.— Мені не подобається цей суддя. Бридкий розпусний стариган.
— А ось ще один...— прошепотіла дона Армінда.
По вулиці перевальцем ішов полковник Мануел дас Онсас. Він зупинився перед жінками, скинув панаму і витер чоло барвистою хустиною.
— Добрий вечір.
— Доброго вечора, полковнику,— відповіла вдова.
— Це будинок Насіба, чи не так? Я здогадався через цю дівчину,— він показав на Габрієлу.— А я ось ходжу шукаю служницю — думаю забрати сім'ю в Ільєус... Чи не порадите яку-небудь порядну жінку?
— Для чого, полковнику?
— Гм... Щоб варити...
— Таку тут знайти важко.
— Скільки тобі платить Насіб?
Габрієла підвела свої чисті очі:
— Шістдесят рейсів, сеньйоре...
— Непогано, звичайно.
Настала тривала пауза, фазендейро дивився вбік, дона Армінда зібрала свою роботу, попрощалася і пішла підслуховувати з-за дверей свого будинку. Полковник задоволено усміхнувся:
— Правду кажучи, куховарка мені непотрібна. Коли сім'я переїде, я привезу яку-небудь жінку з плантації. Але жаль, така смаглявка, як ти, вкорочує собі віку на кухні.
— Чому, полковнику?
— Руки псуються. Та все залежить від тебе. Коли ти захочеш, у тебе буде все: гарний будинок, служниця, я відкрию для тебе рахунок у крамниці, а каструлі ти облишиш. Ти мені подобаєшся, дівчинко.
Габрієла підвелася, вона посміхнулась, і на обличчі її була написана майже подяка.
— Що ж ти скажеш на мою пропозицію?
— Даруйте, сеньйоре, але я не хочу. Не подумайте нічого поганого, просто мені тут добре, я не відчуваю ніяких нестатків. Дозвольте, я піду, сеньйоре полковнику...
Над низькою загорожею в глибині двору з'явилася голова дони Армінди. Вона гукнула Габрієлу:
— Бачиш, як все співпадає? А я тобі що казала? Він теж хоче найняти для тебе будинок...
— Він мені не подобається... Навіть коли б я з голоду помирала...
— І все одно моє зверху: варто лишень тобі захотіти...
— А я нічого не хочу...
Вона була задоволена всім, що мала,— ситцевими сукнями, домашніми капцями, сережками, брошкою, браслетом; не подобалися їй лише святкові туфлі — вони душили пальці. Вона полюбила свій двір, кухню і плиту, кімнатку, де спала, вона з радістю ходила в бар, де зустрічалася з цікавими молодиками — учителем Жозуе, сеньйором Тоніко, сеньйором Арі — і ввічливими, літніми чоловіками — сеньйором Феліпе, Доктором, Капітаном; вона звикла до свого вірного «зброєносця» негреняти Туїски і, нарешті, до кота, котрого сама приручила.
Їй подобався сеньйор Насіб. З ним так гарно було спати, поклавши голову на його волохаті груди й відчуваючи на стегнах вагу ноги цього міцного, повного чоловіка, вродливого і молодого. Вусами він лоскотав її потилицю, і в Габрієли тоді аж дрож пробігала по тілу. Добре було спати з чоловіком, але не із старим — за притулок, їжу, одяг, взуття, а з молодим, дужим, вродливим, як сеньйор Насіб, і лише тому, що він молодий, дужий і гарний.
Ця дона Армінда прямо вижила з розуму зі своїм спіритизмом. Як їй лише таке на думку спало! Треба ж, сеньйор Насіб одружиться з нею, Габрієлою. Але як приємно про це помріяти... Прогулятися з ним під руку вулицями. Зайти в кіно, сісти поряд, покласти голову на його м'яке, наче подушка, плече. На свята потанцювати з Насібом. А на руці обручка...
Але навіщо про це думати? Не варто... Сеньйор Насіб одружиться на благородній дівчині, увішаній коштовностями, в красивих туфлях і шовкових панчохах, напарфумленій тонкими духами, на невинній дівчині, яка ще не знала чоловіків. А Габрієла придатна лише для того, щоб варити, прибирати і спати з чоловіком. Але не із старим і бридким, не заради грошей, а заради задоволення... Клементе в дорозі, Ньозіньйо на плантації, Зе до Кармо також. У місті живе молодий студент Бебіньйо, який у них багатий був дім! Він приходив до неї потайки, навшпиньках, він боявся матері. Першим був її дядько, вона тоді ще дівчиськом була. Вона була дівчиськом, а він прийшов до неї серед ночі, старий і хворий.
Про світло каганця
Під пекучим сонцем роздягнені до пояса робітники зрізали плоди какао серпами, прив'язаними до довгих жердин. З приглушеним стукотом падали золоті плоди, жінки і діти збирали їх і розрубували ударами великого ножа. Зростала купа зерен какао, білих від соку; зерна насипали у плетені корзини, нав'ючували на ослів і везли до корит для промивання. Робота розпочиналася до схід сонця і завершувалась пізно ввечері; їжа — шматок смаженої солонини з маніоковою мукою та стиглий плід хлібного дерева, з'їдені поспіхом в полудень. Жінки співали сумних пісень:
Хор чоловіків на плантації відповідав:
Погоничі підганяли ослів вигуками, як тільки караван із зернами какао виходив на дорогу: «Егей, триклятий! Ворушися, Діаманте!» Верхи на коні, в супроводі наглядача, полковник Мелк Таварес об'їжджав плантації, перевіряючи, як посувається робота. Інколи він злазив з коня і лаяв жінок та дітей:
— Знову байдикуєте?! Ану, ворушіться швидше, це вам не вошей ловить!
Частішали удари, що розколювали навпіл плоди какао, які лежать на долоні,— гостре лезо ножа щомиті може поранить палець. Прискорюється ритм пісні, що лине над плантацією і підганяє збирачів:
Стоячи під деревами на гадючих стежках, вкритих сухим листом, чоловіки все швидше зрізають плоди, і голоси їхні лунають все голосніше:
Полковник оглядав дерева, наглядач покрикував на наймитів, виснажлива робота тривала.
— Хто тут працював?
Наглядач повторив запитання, робітники повернулися, і негр Фагундес відповів: