Габрієла, стр. 53
— Відійдіть, вам кажуть...
Після того, як машина поїхала, Амансіо, усміхнувшись, підніс кухоль з пивом:
— Операція по очистці міста...
— Проведена успішно...
Друзі сиділи в барі, не звертаючи уваги на допитливі погляди людей, що зупинялись на протилежному боці вулиці. Чимало з них впізнали жагунсо Амансіо, Жезуїньйо і Мелка Тавареса. А керував операцією і командував найманцями такий собі Лойріньйо, запеклий хуліган, що постійно вчиняв бійки в будинках розпусти і користувався прихильністю Амансіо.
Кловіс Коста прибіг, коли полум'я було вже погашене. Він дістав револьвер і сміливо став на порозі редакції. Сидячи за столиком бару, Амансіо презирливо зауважив:
— Навіть револьвера тримати не вміє...
Почали сходитись однодумці Мундіньйо, розпочався мітинг. Аж поки не стемніло, ще багато приходило людей, пропонуючи свої послуги.
Мундіньйо прийшов з Капітаном і обняв Кловіса Косту. Той повторював:
— Така наша робота...
Того вечора не негреня Туїска, яке було надто заклопотане, командуючи хлопчаками, що з'юрмилися коло редакції, зупинилося під вікнами Глорії, щоб розповісти міські новини,— то був учитель Жозуе. Його обличчя було біліше, ніж звичайно, очі затуманені смутком, а серце огорнене в жалобу. Він забув про будь-яку обережність і пристойність... Малвіна гуляла з Ромуло на набережній, вони милувалися морем, інженер, мабуть, розповідав їй про свою роботу. Дівчина уважно слухала і час від часу сміялася. Насіб забрав був Жозуе з собою до будинку редакції, але учитель постояв там лише кілька хвилин; його більше хвилювало те, що діялося на пляжі, а саме: розмова Малвіни з інженером. Старі діви уже були біля церкви, зібравшись навколо падре Сесіліо і обговорюючи пожежу. Веселий сміх Малвіни, яка байдуже реагувала на спалення газет, вивів Жозуе з рівноваги. Зрештою, хіба не інженер причина всього, що сталося? А він навіть не поцікавився тривожними подіями у місті, поставився до них байдуже, захоплений розмовою з Малвіною. Жозуе перетнув майдан, проминув старих дів і підійшов до вікна Глорії; повні губи мулатки усміхнулися:
— Добривечір.
— Добривечір. Що там сталося?
— Спалили увесь сьогоднішній тираж «Діаріо». Люди Бастоса доклали рук. А все через цього ідіота інженера, що сьогодні приїхав...
Глорія глянула на набережну.
— Це той молодик, що розмовляє з вашою коханою?
— Моєю коханою? Ви помиляєтесь. Ми лише знайомі. В Ільєусі є лише одна жінка, що заполонила мій спокій.
— Хто ж вона, коли це, не таємниця?
— Сказати?
— Не соромтесь...
Старі діви біля церкви витріщили очі, а Малвіна, що все ще гуляла на набережній, навіть уваги не звернула.
Габрієла в центрі уваги
Це був бездомний, майже дикий кіт з пагорба. Його шерсть збилася від бруду і стирчала пасмами, а одне вухо було розірване. Він переслідував усіх кицьок навколо, був переможцем у всіх боях і мав вигляд авантюриста. Він крав у всіх кухнях на пагорбі, і його ненавиділи всі господині й служниці, але, оскільки він був спритним і обережним, впіймати його ніяк не вдавалося. Чим же Габрієла завоювала його довір'я, як вона зробила так, що він ходив за нею назирці і лягав спати в пелені її спідниці. Може, таємниця крилася в тому, що вона не кричала на нього, не загрожувала йому щіткою, коли він, скрадаючись, з'являвся в пошуках об'їдків. Габрієла кидала йому шматки жилавого м'яса, риб'ячі хвости, курячі тельбухи. Кіт звик до неї і майже увесь час проводив тепер в дворі будинку, засинаючи в затінку гуяв. Він уже не виглядав таким злиденним і брудним, хоча ночами знову гуляв на волі, бігав по всьому пагорбу і по дахах та горищах навколишніх помешкань, такий розпусний і непотомний, як і раніше.
Коли Габрієла верталася з бару і сідала снідати, кіт приходив полащитись і помуркотати біля її ніг. Він з подякою з'їдав шматки, які вона йому кидала, і задоволено мурчав, коли Габрієла гладила його по голові або по животу.
Дона Армінда все це сприймала, як диво. Вона й гадки не мала, що можна приручити такого дикого кота, що він братиме страву з рук, дозволятиме себе гладити і засинатиме на колінах.
Коли Габрієла притискувала кота до грудей і терлася обличчям об його кошлату морду, він, напівзаплющивши очі, тихесенько нявкав і легенько дряпав її. Для дони Армінди існувало лише єдине пояснення всього баченого: Габрієла не розвинутий, навіть ще не розкритий медіум, який випромінює могутні флюїди, необроблений алмаз, який належить відшліфувати на сеансах, щоб він став знаряддям для спілкування з потойбічним світом. Що ж інше, як не флюїди Габрієли приборкали таку непокірну тварину?
Коли вони сідали обоє біля порога — вдова штопати панчохи, а Габрієла гратися з котом,— дона Армінда намагалася переконати її:
— Дівчинко, ти обов'язково мусиш прийти на наступний сеанс. Минулого разу кум Деодоро запитував про тебе: «Чому вона сьогодні не прийшла? У неї дивовижні здібності медіума. Я зрозумів це, коли сидів у неї за спиною». Так він і сказав дослівно. Треба ж, щоб і я подумала те саме! А кум Деодоро в цих справах розбирається, можеш мені повірити, хоча зовні в це важко повірити,— він такий молодий. Але відчувається, що він у близьких стосунках з духами, він ними командує, як хоче. І ти можеш стати ясновидицею...
— Я не хочу... Не хочу, доно Арміндо. Навіщо це мені? Мертвих краще не чіпати, хай собі спочивають. Мені ці справи не до душі...
Габрієла почухала котові за вухом, і він замуркотів ще голосніше.
— Ти чиниш дуже нерозумно, дочко. Адже твій дух не зможе дати тобі поради, а ти не зрозумієш, що він тобі казатиме, і підеш життям наосліп. А між тим дух для нас — це те ж саме, що поводатар для сліпого. Він вказує нам шлях, допомагає обминати перепони...
— У мене їх немає, доно Арміндо.
— Але ж не це головне, він і поради дає. Днями я приймала важкі пологи — у дони Ампато. Хлопчик ніяк не хотів виходити. Я не знала, що й робити, і сеньйор Мілтон уже збирався викликати лікаря. Хто мені допоміг? Мій покійний чоловік, який всюди мене супроводжує і не залишає саму ані на мить. Там, угорі,— вона показала на небо,— їм усе відомо, геть аж до медицини включно. Він мені шепнув на вухо, і я його послухалась. Народився чудовий карапуз!..
— Мабуть, добре бути акушеркою... Допомагати народжуватись невинним малюкам...
— А хто тобі дасть пораду саме тоді, коли ти її потребуєш?..
— Я потребую поради? Я цього не знала, доно Арміндо...
— Ти дурненька, дочко моя. Даруй мені, що я тобі це кажу, але ти дурненька. Не вмієш користуватися тим, чим наділив тебе Господь.
— Я не розумію, що ви кажете, доно Арміндо. Всім, що я маю, я користуюся. Навіть туфлями, які мені подарував сеньйор Насіб. Я ходжу в них у бар. Але вони мені не подобаються, я віддаю перевагу домашнім капцям. Ходити в туфлях страшенно незручно.
— Та хіба я про туфлі, дурненька? Ти що, не бачиш, що сеньйор Насіб закоханий в тебе, ходить сумний, рано повертається додому...
Габрієла розсміялася, притискуючи кота до грудей:
— Сеньйор Насіб гарна людина, то чого ж мені боятися? Він і не думає мене виганяти, а я прагну лише одного: щоб він був задоволений...
Зустрівшися з такою сліпотою, дона Армінда навіть пальця вколола голкою.
— Ой, я вкололася... Ти ще дурніша, аніж я гадала. Сеньйор Насіб може дати тобі все... Він заможний! Якщо попрохаєш шовку, він дасть; попросиш дівчину на допомогу, він найме двох; попросиш грошей, він тобі дасть, скільки захочеш.
— Мені все це непотрібне... Навіщо?
— Ти гадаєш, що все життя будеш вродливою? Якщо не скористаєшся зі своєї вроди тепер, потім буде пізно. Я можу поклястися, що ти ніколи й нічого не просиш у сеньйора Насіба. Чи не так?
— Не зовсім. Я інколи прошу трохи грошей на квиток у кіно, коли ми ходимо з вами. А що мені просити ще?
Дона Армінда розгнівалась, вона кинула панчоху, натягнену на дерев'яний гриб, кіт злякався і поглянув на неї своїми хитрими очима.