Габрієла, стр. 3

Справді, за кілька днів після згаданих подій дощові хмари заклубочились над містом і надвечір пішов дощ. Але, на загальну біду, святий Жорже надто близько до серця взяв молитви і обітниці учасників процесії, хоч спричинилися до цього, очевидно, і босоногі світські дами, дивовижна клятва на вірність доброчесності падре Базіліо, але факт залишався фактом — дощ періщив не вгаваючи ось уже понад два тижні.

Ота, раніше ледве помітна, зав'язь на деревах какао, якій смертельно загрожувало сонце, під дощами розрослась у величезну кількість плодів, що над усе потребували тепер саме сонця. Якщо дощі не припиняться, урожай може зогнити на пні. Знову сповненими тривоги очима дивились полковники на свинцеве небо, шукаючи серед безпросвітних хмар хоч натяку на рятівне сонце. Запалали свічки на вівтарях святого Жорже, святого Себастьяна, Марії Магдалини і навіть в каплиці Носса Сеньйора да Віторія на кладовищі. Ще тиждень такого дощу — і про урожай залишиться тільки сумна згадка. Чекання ставало трагічним.

Ось чому того ранку, коли почалися події, про які згадувалось на початку розповіді, старий полковник Мануел дас Онсас [7] (названий так тому, що його плантація знаходилась на краю світу, де, як усі казали і він сам підтверджував, постійно ревли ягуари) вийшов з хати на світанку, десь о четвертій годині, і побачив вільне од хмар неправдиво голубе небо, таке, яке воно буває лише на світанку. Він зачудовано звів руки догори і радісно вигукнув лише одне слово:

— Нарешті!..

Полковник наддав ходи в напрямку рибної ятки біля порту, де щоранку збиралось чимало його знайомих навколо великих банок з кашею «мінгау», якою торгували жінки з Баїйї. Він знав, що в таку ранню пору нікого там не здибає, але поспішав так, ніби на нього вже давно ждали, аби почути радісну для всіх новину. На обличчі сеньйора Мануела сяяла щаслива посмішка.

Урожай обіцяв бути гарним, більшим, аніж завжди. І, найголовніше, ціни на какао все зростали того року, такого насиченого політичними і соціальними подіями, того року, коли багато чого змінилося в Ільєусі, того року, який вважався вирішальним у житті області. Для одних цей рік був роком розв'язання проблеми порту, для других — загостренням політичної боротьби між Мундіньйо Фалканом, експортером какао, і полковником Раміро Бастосом, давнім місцевим діячем; для третіх — сенсаційним процесом полковника Жезуїньйо Мендонси; для четвертих — роком прибуття першого торгового пароплава зі Швеції, який розпочав експорт какао безпосередньо з Ільєуса. Ніхто, на жаль, не згадує про цей урожайний 1925—1926 рік, як про рік кохання Насіба і Габрієли, і навіть, коли кажуть про велич їхнього кохання, не помічають того, що найважливішою подією за всі події того часу була історія саме їхньої божевільної пристрасті, яка й визначала пульс життя міста тієї епохи, коли стрімкий прогрес і невблаганна цивілізація змінювали образ старого Ільєуса.

Про минуле і майбутнє, що перемішалися на вулицях Ільєуса 

Рясні дощі перетворили шляхи і вулиці в болота, котрі щоденно ретельно місили копита коней, ослів, мулів.

Щойно відкрита шосейна дорога, яка з'єднала Ільєус з Ітабуною і по якій тепер рухались автобуси та вантажні машини, вийшла з ладу. Невеличкі місточки було знесено бурхливими потоками води, а на окремих ділянках глиняні наноси зупиняли найхоробріших водіїв. Росіянин Яків і його компаньйон — молодий Моасір Естрелла, власники спільного гаража, були злякані не на жарт. Перед початком дощів вони організували транспортну компанію по забезпеченню пасажирських рейсів між двома столицями зони какао. На півдні вони замовили для цієї мети чотири невеликі автобуси. В той час, коли залізницею (за умови, що поїзд не запізнювався) з одного міста до іншого можна було дістатися за три години, подібна подорож по шосе забирала вдвічі менше часу.

Раніше росіянин Яків був власником вантажних машин, що транспортували какао з Ітабуни в Ільєус. Моасір Естрелла мав також гараж вантажних машин в центрі міста. Вони об'єдналися, звернулись в банк по кошти, видали векселі і замовили автобуси. Загодя передбачаючи прибуткове діло, вони радісно потирали руки. Власне, потирав руки лише росіянин, Моасір віддавав перевагу свистові. В гаражі лунав веселий свист, а на рекламних щитах міста оголошення повідомляли всіх мешканців про майбутній автобусний маршрут, про його переваги над залізницею в часі, у вартості проїзду.

Але трапилось так, що доставка автобусів затрималась, а коли нарешті, на превелику радість компаньйонів і городян, їх вивантажили з невеличкого вантажного судна в порту, дощі досягли свого апогею, і про автобусні рейси годі було й думати. Дерев'яний міст через річку Кашоейру — серце шосейної магістралі — з години на годину міг бути знесений бурхливими водами завжди спокійної річечки. Компаньйони не могли ризикувати і тому вирішили відкласти відкриття автобусної лінії. Новенькі автобуси два місяці припадали курявою в гаражі, в той час як росіянин проклинав все на світі своєю незрозумілою мовою, а Моасір розлючено насвистував одному йому відомі мелодії. Векселі виявились простроченими, і якби Мундіньйо Фалкан не виручив компаньйонів з біди, добрий зачин загинув би, не встигнувши народитись. Мундіньйо сам покликав до себе Якова і запропонував йому гроші без будь-яких умов. Мундіньйо Фалкан вірив у прогрес Ільєуса і не міг не допомогти його розвиткові.

Дощі поступово вщухали, рівень води в річках спадав, і, хоча погода залишалась все ще похмурою, Яків і Моасір найняли робітників для ремонту мостів і розмитих ділянок дороги, а невдовзі — автобуси рушили в рейс. Перший рейс, під час якого за кермом автобуса сидів сам Моасір Естрелла, дав привід для жартів і розмов. Всі пасажири були запрошені: префект, Мундіньйо Фалкан і ще кілька експортерів, полковник Раміро Бастос, інші плантатори, Капітан, Доктор, адвокати і лікарі. Дехто, не довіряючи гарантованій безпеці руху, під різними приводами відмовився від поїздки, але вільних місць не виявилось. Більше того, пасажирів було стільки, що чимало аматорів автобусного руху їхало стоячи. Подорож тривала дві години, їхати було ще дуже важко, але все обійшлося щасливо, без пригод. В Ітабуні на честь відкриття автобусного сполучення було влаштовано урочистий сніданок і фейєрверк.

Під час сніданку Яків оголосив, що в кінці другого тижня регулярного сполучення між містами-сусідами в Ільєусі буде влаштовано великий обід, на який запрошуйся всі визначні діячі обох муніципалітетів, аби достойно відзначити ще раз цю знаменну перемогу місцевого прогресу. Бенкет було доручено провести Насібу.

На той час слово «прогрес» було найпоширеніше в Ільєусі та Ітабуні. Його повторювали скрізь на всі лади. Воно не сходило із газетних шпальт щоденних випусків, а також тижневиків, було приводом дискусій в паперовій крамниці «Модело», в барах та кабаре. Мешканці Ільєуса повторювали його, коли заходила мова про нові вулиці, сквери, про споруди комерційного центру і новітні котеджі на узбережжі, про поліпшення друкарні ільєуської газети, про вечірні і вранішні автобуси на Ітабуну, про вантажні автомобілі для транспортування какао, про яскраве освітлення кабаре, про новий кінотеатр «Ільєус», про футбольний стадіон і коледж доктора Еноха, про хирлявих доповідачів із Баїйї і навіть з Ріо, про клуб «Прогрес» з його танцювальними вечірніми програмами. «Це справді прогрес!» — з гордістю промовляли вони, гідні тієї високої місії, яка припадала на долю кожного з них у розвитку і зміцненні рідного міста.

Навколо панувала атмосфера розквіту і небувалого прогресу. Прорізувались вулиці в напрямку моря і гір, засаджувались сквери, розплановувались майдани, споруджувались будинки, палаци, приватні коледжі. Збільшувалась орендна плата, в комерційному центрі вона досягла шалених розмірів. Південні банки створювали свої агентства, «Банко до Бразіл» збудував новий чотириповерховий корпус для своїх потреб.

Місто поступово втрачало вигляд військового табору, такий характерний для нього з часів завоювання земель. Уже не їздили верхи фазендейро з пістолетами при поясі в оточенні напівдиких охоронців з рушницями в руках, затихли постріли, що сповнювали тривогою темні і брудні вулиці; зникли бродячі крамарі із своїми бездонними валізами. Все це поступово умирало і відступало перед новим містом з яскравими вітринами численних крамниць. Бродячих крамарів можна було здибати лише в дні ярмарків; тепер їхнім ринком збуту стала провінція. Відкривалися нові школи, коледжі, кінотеатри, кабаре. І хоч релігія в цих краях не користувалась великою пошаною, все ж ільєусці гордились тим, що в їхньому місті було засновано єпархію, і першого єпископа зустріли радісно і щиро. Плантатори, експортери, банкіри, комерсанти щедро вносили гроші на спорудження монастирської школи для ільєуських дівчат і на палац для єпископа. Обидва приміщення будувались на узвишші гори Конкіста. З неменшою щедрістю городяни вносили гроші на організацію клубу «Прогрес», заснованого з ініціативи комерсантів і бакалаврів на чолі з Мундіньйо Фалканом. Засновувались футбольні і спортивні клуби, активізувалось літературне товариство імені Руя Барбози [8]. В ті роки область Ільєуса поступово набула в країні слави «королеви Півдня». Какао розводилось на всьому півдні штату Баїйя. І не було культури, прибутковішої за нього. Достатки зростали, столиця какао — місто Ільєус — переживала період розквіту.