Айвенго, стр. 52

Але під її величавою самовпевненістю приховувалася м'яка й ніжна душа. Тому, коли леді Ровену спіткала біда, що загрожувала їй самій, її коханому та її опікунові, коли її воля зіштовхнулася з волею сильної, рішучої і безсоромної людини, яка мала владу над нею і зважилася скористатися своєю могутністю, вона занепала духом і розгубилася.

Вона ковзнула очима навкруги, ніби шукаючи допомоги, зітхнула, потім здійняла стиснені руки до неба і вибухнула гірким плачем. Не можна було дивитися на горе цього чарівного створіння без зворушення. Де Брасі теж був зворушений, хоча відчував значно більше збентеження, ніж співчуття. Він зайшов так далеко, що відступати було вже запізно; проте Ровена була в такому стані, що ані домовленостями, ані погрозами не можна було на неї вплинути. Він ходив туди й назад кімнатою, марно намагаючись заспокоїти перелякану дівчину і міркуючи, що ж йому тепер робити.

«Якщо, — думав він, — я дозволю сльозам цієї дівчини зворушити себе, як я відшкодую собі втрату всіх блискучих сподівань, заради яких я наразився на такий ризик? А наостанок сміятимуться принц Джон та його веселі прибічники. Але я відчуваю, що не здатен на цю роль. Не можу байдуже дивитися на це чарівне обличчя, змучене стражданнями, на прекрасні очі, залиті сльозами. Вже краще б вона й далі трималася так само зарозуміло, або я мав більше тієї витримки й жорстокості, що є у барона Фрон де Бефа».

Переймаючись цими думками, він лише намагався втішити Ровену, запевняючи, що поки що немає жодних підстав для такого відчаю. Але ця промова раптово була перервана гучними звуками мисливського рога, що в ту хвилину стривожили інших мешканців замку, завадивши їм виконати різні їхні корисливі або розпусні плани. Де Брасі довелося залишити красуню й поспішити до загальної зали. Втім, він навряд чи жалкував про це, оскільки його бесіда з леді Ровеною повернула в таке річище, коли йому було однаково важко як продовжувати наполягати на своєму, так і відмовитися від власних намірів.

Розділ XXIV

оки описані нами сцени відбувалися в різних куточках замку, єврейка Ребекка чекала на вирішення своєї долі, зачинена у віддаленій відокремленій башті. Сюди її привели двоє замаскованих слуг і заштовхнули до маленької кімнати, де вона опинилася віч-на-віч зі старою чаклункою, яка, сидячи за пряжею, мурмотіла собі під ніс саксонську пісню в такт своєму веретену, що танцювало по підлозі. Коли увійшла Ребекка, стара підвела голову і вирячилася на гарну єврейку з тією злостивою заздрістю, з якою старість і потворність, посилені хворобливим станом, поглядають на юність і красу.

— Забирайся геть, старий цвіркуне! — сказав один із супутників Ребекки. — Так наказав наш шляхетний господар. Звільни цю кімнату для красуні.

— Отак, — буркнула стара, — отак нині вшановують за службу. Був час, коли одного мого слова було достатньо, щоб кращого з воїнів зсадити з сідла і вигнати зі служби. А зараз мені доводиться забиратися за наказом першого-ліпшого слуги!

— Досить розмов, Урфридо, — урвав її інший, — іди, і все. Накази пана слід виконувати швидко. Були і в тебе ясні дні, а зараз твоє сонце закотилося. Ти тепер все одно що старий бойовий кінь, якого пустили пастися на голий верес. Добре скакала ти колись, а нині хоч підтюпцем потрусися, і то добре. Ану, ворушися!

— Бодай вас завжди переслідували погані провісники! Обидва ви нечестиві пси, — сказала стара, — і поховають вас на псарні. Нехай демон Зернебок [52] розірве мене на шматки, якщо я піду з власної кімнати, перш ніж допряду цю вовну!

— Сама скажи про це господареві, стара відьмо, — відповів служник і пішов геть разом зі своїм товаришем, залишивши Ребекку наодинці зі старою, якій мимоволі нав'язали це товариство.

— Які ще бісівські справи вони задумали? — запитала стара, бурмочучи собі під ніс і хижими очима поглядаючи скоса на Ребекку. — Здогадатися неважко: красиві очка, чорні кучері, шкіра — як білий папір, поки чернець не наслідив по ній своїм чорним зіллям. Так, легко вгадати, навіщо її привели в цю віддалену башту: звідси не почуєш жодного крику, все одно що з-під землі. Тут по сусідству з тобою мешкають лише сови, моя красуне. На твої крики звернуть уваги не більше, ніж на їхні. Чужоземка, здається, — вела далі вона, поглянувши на костюм Ребекки. — З якої країни? Сарацинка чи єгиптянка? Чому не відповідаєш? Коли вмієш плакати, мабуть, умієш і говорити.

— Не сердься, матінко, — сказала Ребекка.

— Е, далі й питати нічого, — мовила Урфрида. — Лисицю впізнають з хвоста, а юдейку — з говірки.

— Зроби велику милість, скажи, — запитала Ребекка, — чого мені ще чекати? Мене притягнули сюди силоміць — можливо, вони збираються убити мене за те, що я сповідую юдейську віру? Коли так, я з радістю віддам за неї своє життя.

— Ет, твоє життя, красунько! — відповіла стара. — Навіщо ж їм твоє життя? Ні, повір моєму слову, твоєму життю не загрожує небезпека. А вчинять із тобою так, як колись учинили з родовитою саксонською дівчиною. Невже ж для єврейки буде негоже те, що вважалося гожим для саксонки? Поглянь на мене: і я була молодою і ще вдвічі вродливішою за тебе, коли Фрон де Беф, батько нинішнього, Реджинальда, зі своїми норманами узяв приступом цей замок. Мій батько та сім його синів затято билися, крок за кроком захищаючи своє житло. Не було жодної кімнати, жодної сходинки, де б не стало слизько від пролитої ними крові. Вони полягли, загинули всі до одного, і не встигли тіла їхні захолонути, не встигла висохнути їхня кров, як я стала зганьбленою жертвою їхнього переможця.

— Чи не можна якось врятуватися? Хіба немає можливості втекти звідси? — запитала Ребекка. — Я б щедро — о, як щедро! — заплатила тобі за допомогу!

— І не думай, — сказала стара. — Є лише один спосіб піти звідси — через ворота смерті; а смерть довго-довго не відчиняє їх, — додала вона, похитуючи сивою головою. — Але хоч те втішає, що по нашій смерті інші будуть так само нещасні, як і ми. Ну, прощавай, юдейко! Що юдейка, що язичник — все одно! Тебе спіткає така сама доля, тому що ти потрапила до рук людей, які не мають ані жалю, ані сумління. Прощавай! Моя вовна спрядена, а твоя лише починається.

— Стривай, зачекай, заради Бога! — молила Ребекка. — Зостанься тут! Лай мене, лай, лише не йди! Твоя присутність все-таки буде мені якимось захистом!

— Присутність самої Матері Божої не захистить тебе, — відповіла стара, вказуючи на зображення Діви Марії, що стояло в кутку. — Он вона стоїть, поглянь; дізнаєшся, чи врятує вона тебе від твоєї долі.

З цими словами вона пішла, зловтішаючись, що робило її ще потворнішою, ніж у хвилини звичної для неї похмурості. Вона замкнула за собою двері, і Ребекка ще довго чула, як вона сварилася, насилу спускаючись по крутих сходах і проклинаючи кожну сходинку.

Ребецці загрожувала набагато жахливіша доля, аніж леді Ровені. Якщо саксонська спадкоємиця могла розраховувати на певну ввічливість щодо неї, то єврейці ні на що було сподіватися, окрім грубощів. Зате на її боці були природжена сила волі, гострий розум і, крім того, їй уже доводилося боротися з небезпекою. З раннього дитинства вона вирізнялася твердою волею, спостережливістю і кмітливістю. Розкіш, якою оточував її батько і яку вона бачила в будинках інших багатих євреїв, не заважала їй ясно усвідомлювати, якими ненадійними були умови, в яких вони жили. Як і Дамокл [53] на сумнозвісному бенкеті, Ребекка невпинно бачила серед усієї цієї пишноти меч, що висів на волосині над головами її одноплемінників. Такі роздуми поступово привели її до тверезого погляду на життя і пом'якшили її характер, який за інших умов міг би стати гордовитим і впертим.