Айвенго, стр. 23

— Що він каже? — запитав принц Джон, прикидаючись, що не розуміє по-саксонському, тоді як насправді чудово знав цю мову.

Йому передали зміст промови Седрика французькою.

— Гаразд, — сказав він, — завтра ми самі проведемо цю безсловесну царицю до її почесного місця. Але принаймні ви, сер лицар, — додав він, звертаючись до переможця, що досі стояв перед галереєю, — розділите з нами трапезу?

Тут лицар уперше заговорив. Посилаючись на втому й на те, що йому необхідно приготуватися до завтрашнього змагання, він тихим голосом скоромовкою попросив принца вибачити його.

— Гаразд, — відповів принц Джон зарозуміло, — хоча ми й не звикли до таких відмовок, однак докладемо зусиль, аби якось перетравити свій обід, незважаючи на те, що його не бажають удостоїти своєю присутністю ані лицар, який найбільше відзначився у бою, ані обрана ним королева краси.

Сказавши це, він зібрався полишити арену й повернув коня назад, що було сигналом до закінчення турніру.

Але вражена гордість буває злопам'ятною, особливо за гострого усвідомлення невдачі. Джон не встиг від'їхати й трьох кроків, як, озирнувшись, кинув гнівний погляд на того йомена, який так розлютив його вранці, і, звернувшись до варти, мовив наказово:

— Накладете головою, якщо цей хлоп'яга вислизне.

Йомен спокійно й твердо витримав суворий погляд принца й сказав із посмішкою:

— Я й не маю наміру їхати з Ашбі до післязавтра. Хочу подивитися, чи добре стафордширські й лестерські хлопці стріляють із лука. В лісах Нідвуда й Чарнвуда мають водитися гарні стрільці.

Не звертаючись безпосередньо до йомена, принц Джон сказав почту:

— От ми подивимося, як він сам стріляє, і горе йому, якщо його мистецтво не виправдає його зухвалості.

— Давно час, — сказав де Брасі, — на пострах покарати кого-не-будь із цих хлопів. Вони знахабніли понад міру.

Вальдемар Фіцурс лише знизав плечима й нічого не сказав. Про себе він, імовірно, подумав, що його патрон обрав не той шлях, який веде до популярності. Принц Джон полишив арену. Слідом за ним почали розходитися всі глядачі.

Різними дорогами, залежно від того, хто звідки прийшов, потяглися люди геть із галявини. Більша частина глядачів попрямувала в Ашбі, де багато знатних гостей проживали в замку, а інші знайшли собі притулок в самому місті. Серед них і більшість лицарів, які брали участь у турнірі або збиралися взяти участь у завтрашньому змаганні. Вони повільно їхали верхи, розмовляючи між собою про події цього дня, а народ вітав їх голосними вигуками. Такими ж вигуками проводжали й принца Джона, хоча ці вітання скоріше були викликані пишністю одягу й блиском почту, ніж його чеснотами.

Набагато щирішими й одностайнішими вигуками зустріли переможця. Але йому так хотілося швидше ухилитися від цих знаків загальної уваги, що він із вдячністю прийняв люб'язну пропозицію маршалів ратного поля зайняти один із наметів, напнутих біля дальнього кінця огорожі. Тільки-но він пішов у свій намет, розійшлася і юрба народу, що зібралася подивитися на нього й обмінятися різними міркуваннями й здогадами.

Гамір і рух, невіддільні від багатолюдного збіговиська, помалу стихли. Якийсь час вчувалися балачки людей, які розходилися врізнобіч, але невдовзі й вони стихли оддалік. Тепер лунали тільки голоси слуг, що забирали на ніч килими й подушки, лунали їхні суперечки й лайка через недопиті пляшки вина й залишки перекусок, які розносили глядачам протягом дня.

На лузі, за огорожею, у багатьох місцях розташувалися ковалі. Що більше згущалися сутінки, то яскравіше і яскравіше розгорялися вогні їхніх багать; це говорило про те, що зброярі всю ніч проведуть за роботою, займаючись лагодженням або переробкою зброї, що знадобиться назавтра.

Сильний загін озброєної охорони, який змінювався що дві години, оточив арену й охороняв її всю ніч.

Розділ X

ойно лицар Позбавлений Спадщини ввійшов у свій намет, як з'явилися зброєносці, пажі й челядники, прохаючи дозволу допомогти йому зняти обладунки й пропонуючи свіжу білизну й обмивання. За їхньою люб'язністю приховувалось, імовірно, бажання довідатися, хто цей лицар, який здобув за один день стільки лаврів і не погоджувався ані підняти забрало, ані назвати своє справжнє ім'я, незважаючи на наказ самого принца Джона. Але їхня надокучлива цікавість не дістала задоволення.

Лицар Позбавлений Спадщини навідріз відмовився від усяких послуг, кажучи, що в нього є свій зброєносець. На цьому грубому на вигляд слузі, схожому на йомена, був широкий плащ із темної повсті, а на голові — чорна норманська хутряна шапка. Вочевидь, побоюючись, що його упізнають, він насунув її на саме чоло. Випровадивши всіх сторонніх з намету, слуга зняв із лицаря важкий панцир і поставив перед ним їжу й вино, що було далеко не зайвим після напруги цього дня.

Лицар ледь устиг нашвидку поїсти, як слуга доповів, що його запитують п'ятеро незнайомих людей, кожний із яких привів у поводі коня в повному бойовому спорядженні. Коли лицар зняв обладунок, то накинув довгу мантію з великим каптуром, під яким можна було майже так само добре сховати своє обличчя, як під заборолом шолома. Однак сутінки вже настільки згустилися, що в такому маскуванні не було потреби: лицаря міг би впізнати тільки дуже близький знайомий.

Тому лицар Позбавлений Спадщини сміливо вийшов із намету й побачив зброєносців усіх п'ятьох лицарів-заводіїв турніру: він упізнав їх по коричнево-чорних каптанах і по тому, що кожний із них тримав у поводові коня свого господаря, нав'юченого його обладунками.

— За правилами лицарства, — сказав перший зброєносець, — я, Болдуїн де Ойлей, зброєносець грізного лицаря Бріана де Буа-Гільбера, з'явився від його імені передати вам, хто нині називає себе лицарем Позбавленим Спадщини, того коня й ту зброю, які служили згаданому Бріану де Буа-Гільберу під час турніру, що відбувався сьогодні. Вам надається право утримати їх при собі або взяти за них викуп. Такий закон ратного поля.

Четверо інших зброєносців повторили майже те ж саме й вишикувались, очікуючи рішення лицаря Позбавленого Спадщини.

— Вам чотирьом, добродії, — відповів лицар, — так само як і вашим поважним і доблесним господарям, я відповім однаково: передайте шляхетним лицарям мій привіт і скажіть, що я б вчинив погано, позбавивши їх зброї й коней, які ніколи не знайдуть собі хоробріших і гідніших наїзників. На жаль, я не можу обмежитися такою заявою. Я не лише по імені, але й на ділі позбавлений спадщини і змушений зізнатися, що добродії лицарі зроблять мені ласку, якщо викуплять своїх коней і зброю, тому що навіть і те, що я ношу, я не можу назвати своїм.

— Нам доручено, — сказав зброєносець Реджинальда Фрон де Бефа, — запропонувати вам по сто цехінів викупу за кожного коня разом із озброєнням.

— Цього цілком достатньо, — сказав лицар Позбавлений Спадщини. — Обставини змушують мене взяти половину цієї суми. Із грошей, що залишаються, прошу вас, добродії зброєносці, половину розділити між собою, а іншу роздати герольдам, вісникам, менестрелям та слугам.

Зброєносці зняли шапки та з низькими уклонами засвідчили йому найглибшу вдячність за таку виняткову щедрість. Потім лицар звернувся до Болдуїна, зброєносця Бріана де Буа-Гільбера:

— Від вашого господаря я не приймаю ні обладунків, ні викупу. Скажіть йому від мого імені, що наш бій не закінчений і не скінчиться доти, поки ми не поборемося і мечами, і списами, піші або кінні. Він сам викликав мене на смертний бій, і я цього не забуду. Нехай він знає, що я ставлюся до нього не так, як до його товаришів, з якими мені приємно обмінюватися люб'язностями: я вважаю його своїм смертельним ворогом.