Собор Паризької Богоматері, стр. 12

VI. ЕСМЕРАЛЬДА

Ми щасливі повідомити наших читачів про те, що під час усіх цих подій Гренгуар і його мораліте трималися непохитно. Спонукувані ним актори невтомно виголошували слова твору, а Гренгуар невтомно їх слухав. Він примирився з галасом і вирішив не здаватися до кінця, все ще сподіваючись привернути увагу глядачів до своєї мораліте. Цей промінь надії став ще ясніший, коли Гренгуар побачив, що Квазімодо, Коппеноль і галасливий кортеж папи блазнів з великим шумом залишає зал. Юрба жадібно кинулася слідом за ними.

— Чудово! — промовив він сам до себе. — Нарешті всі ці бешкетники йдуть геть.

На жаль, «бешкетниками» були всі глядачі. В одну мить Великий зал збезлюдів.

Правду кажучи, кілька глядачів ще залишилось, одні сиділи самотньо, інші юрмилися групками навкруг колон; це були старі люди, діти, яким набридли галас і метушня. Кілька школярів усе ще сиділи на підвіконнях і звідти дивились на майдан.

«Ну що ж, — подумав Гренгуар, — і цих досить, щоб дослухати до кінця мою мораліте. їх, правда, мало, зате це публіка добірна, освічена».

Та за кілька хвилин з'ясувалося, що симфонія, яка мала справити особливо сильне враження при появі пречистої діви, не може бути виконана. Гренгуар згадав, що всіх його музикантів захопила з собою процесія папи блазнів.

— Не зважайте, грайте далі! — вигукнув він стоїчно.

Поет підійшов до групи городян, що, як йому здавалося, говорили про його твір. Ось уривок розмови, який він почув:

— Метре Шенто, ви знаєте Наваррський особняк, що належав панові де Немуру?

— Авжеж, це той, що проти Бракської каплиці.

— Так оце недавно казна здала його в оренду живописцеві Гійому Александру за шість паризьких фунтів і вісім сольдів на рік.

— Як зростає орендна плата!

— Ну що ж! — зітхаючи, подумав Гренгуар. — Зате інші слухають.

— Друзі! — зненацька крикнув один з молодих пустунів, які примостилися на підвіконні.— Есмеральда! Есмеральда на майдані!

Це слово справило магічний ефект. Усі, хто ще залишався у залі, повторюючи: «Есмеральда! Есмеральда!», кинулись до вікон, вилазили на підвіконня, щоб побачити, що діється на майдані.

Водночас на вулиці почулися гучні оплески.

— Що там за Есмеральда? — у розпачі стискаючи руки, промовив Гренгуар. — О боже мій! Тепер, очевидно, настала черга видивлятись у вікна.

Він повернувся до мармурової плити й побачив, що спектакль припинився. Саме в цей час мав з'явитися Юпітер із своєю блискавкою. Але він стояв нерухомо внизу біля сцени.

— Мішель Жіборн! — розгнівано крикнув поет. — Де ти запропастився? Твій вихід! Лізь нагору!

— На жаль, не можу, — відповів Юпітер, — якийсь школяр забрав драбину.

Гренгуар глянув на сцену: драбина й справді зникла. Усяке сполучення між зав'язкою та розв'язкою його містерії було перерване.

— Дурень! — пробурмотів він. — І навіщо йому здалася ця драбина?

— Щоб глянути на Есмеральду, — жалібно пояснив Юпітер. — «Стривай, — сказав цей школяр, — ось нікому не потрібна драбина», — і забрав її.

Це був останній удар. Гренгуар сприйняв його покірливо.

— Ідіть усі к бісу! — гукнув він до комедіантів. — Якщо мені заплатять, я розрахуюся з вами.

Після цього він, похнюпивши голову, відступив, але останнім, як відступає, зазнавши поразки, хоробрий полководець.

Спускаючись крутими сходами Палацу, він цідив крізь зуби: «Ну й збіговисько віслюків та дурнів ці парижани! Приходять, щоб послухати містерію, і зовсім її не слухають. їх усе цікавило: Клопен Труйльфу, кардинал, Коппеноль, Квазімодо, сам чорт, тільки не пречиста діва. Коли б я знав, був би показав вам пречистих дів, йолопи, аякже! А я сам? Прийшов подивитися на обличчя глядачів, а побачив тільки спини! Бути поетом і мати успіх, гідний якогось невдахи-шахрая! Щоправда, й Гомер жебракував по грецьких селищах, а Назон помер у вигнанні серед москови-тів *. Але хай мене дідько вхопить, коли я знаю, що воно таке «Есмеральда»! І що це за слово! Циганське, чи що?»

КНИГА ДРУГА

І. ВІД ХАРІБДИ ДО СЦІЛЛИ

У січні смеркає рано. На вулицях вже посутеніло, коли Гренгуар вийшов з Палацу правосуддя. Ця темрява була йому до душі; Гренгуарові хотілось якомога скоріше дістатися до якоїсь безлюдної вулички, щоб там на дозвіллі поміркувати і дати філософові покласти першу пов'язку на рану поета. Зрештою, філософія була тепер його єдиним притулком, бо він не мав де переночувати. Після блискучого провалу його театральної спроби він не насмілювався повернутись до помешкання, яке займав на Складській вулиці, проти Сінної пристані. Гренгуар розраховував, що, одержавши від пана прево винагороду за епіталаму, він сплатить піврічний борг — комірне метрові Гійому Ду Сіру, відкупникові міського мита з торговців худобою, борг, який становив дванадцять паризьких сольдів — тобто в дванадцять разів більше того, що він мав на цім світі, з штаньми, сорочкою і капелюхом включно.

Знайшовши тимчасовий притулок під хвірткою тюрми при Святій Каплиці, Гренгуар хвилину розмірковував, на якій з паризьких вулиць обрати собі пристановище на ніч. Раптом він пригадав, що минулого тижня бачив на Шевській вулиці, біля дверей будинку одного з радників парламенту, кам'яну приступку, з якої сідають верхи на мулів, і подумав, що в разі потреби вона могла б стати чудовою подушкою для жебрака або поета. Він подякував долі, яка послала йому таку щасливу думку. Та саме в ту мить, коли Гренгуар збирався перейти Палацовий майдан, щоб заглибитися в покручений лабіринт Сіте, де старі вулиці-сестриці: Бондарська, Старосуконна, Шевська, Єврейська та ін. вужами звиваються ще й сьогодні, але вже з дев'ятиповерховими будинками, він побачив процесію папи блазнів, яка з великим галасом, яскраво освітлена смолоскипами, під звуки його, Гренгуарового, оркестру, теж виходила з Палацу правосуддя і мчала йому назустріч. Це видовище знову роз'ятрило рану його зневаженого самолюбства. Він утік. Невдача з містерією сповнила душу Гренгуара гіркотою, і все, що нагадувало йому сьогоднішнє свято, дратувало й загострювало біль.

Він хотів піти мостом Сен-Мішель, та по ньому бігали діти із смолоскипами й вертушками.

— Хай їм чорт, цим потішним вогням! — пробурмотів Гренгуар і повернув до мосту Міняйл. На будинках, перед входом на міст, висіло три великих полотнища із зображеннями короля, дофіна і Маргарити Фландр-ської та шість малих, на яких були намальовані «парсуни» ерцгерцога Австрійського, кардинала Бурбонського, вельможного пана де Боже, принцеси Жанни Французької, позашлюбного сина герцога Бурбонського і ще бозна-кого; усе було освітлене смолоскипами. Юрба була в захваті.

— Щасливий художник — Жеан Фурбо! — тяжко зітхнувши, мовив Гренгуар і повернувся спиною до полотнищ. Перед ним простягалася вулиця; вона, здавалося, була така темна й безлюдна, що Гренгуар сподівався сховатись у ній від святкового гомону й блиску. Гренгуар заглибився в неї. За якусь мить він, зачепившись об щось ногою, спіткнувся й упав. Це була в'язка гілочок із святкового деревця, яку судові писарчуки з нагоди торжества поклали вранці під дверима одного з голів суду. Гренгуар мужньо зніс і цю нову прикрість. Він підвівся й пішов до річки. Поминувши вежі цивільного та кримінального суду й пройшовши вздовж високого муру королівських садів піщаним, небрукованим берегом, де болото сягало йому до кісточок, Гренгуар дістався до західної частини Сіте і якийсь час розглядав острівець Коров'ячого перевізника, який тепер щез під бронзовим конем Нового мосту. Цей острівець видавався Гренгуарові якоюсь чорною масою, відділеною від нього вузьким струмком, який невиразно білів у темряві. При мерехтінні тьмяного вогника можна було розгледіти якусь ніби хижку, схожу на вулик; у ній перевізник корів знаходив притулок на ніч.