Князь Кий, стр. 32

— Княжичі, гунни йдуть!

Радогаст зблід. Чорний Вепр стиснув сухі пошерхлі губи, неспокійно ковзнув поглядом по обрію.

— Гунни? Де ж вони?

— Ще за Россю… Цю звістку принесли троє воїв, — старійшина повернув голову до Кия: — Та ось вони!

Юрба розступилася. Наперед виступив Кий.

Чорний Вепр, побачивши свого недруга, аж кинувся:

— Ти?!

В цьому вигукові прозвучало все: і непідроблений подив, і гнів, і зловтіха, і погроза. Княжич не зміг приховати своїх почуттів… Кий був не з полохливих, але від того вигуку серце його здригнулося. Безперечно, тепер Чорний Вепр зробить усе, аби не випустити його зі своїх рук!

Радогаст теж був здивований.

— Кий? Яким побитом? Коли ти встиг прибути? Та й дивно: ми ж до русів не посилали гінця. Далеко! Все одно ваш рід не встиг би прибути вчасно на похорон. А зважаючи на спеку, ми не могли тримати тіло князя довше…

— Я тут з іншої причини, — відповів Кий і глянув на Чорного Вепра, не бажаючи пояснювати, що то за інша причина.

Їхні погляди схрестилися на коротку мить, але цього було досить, щоб Чорний Вепр зрозумів, чого прибув сюди Кий, а Києві стало ясно, що Цвітанка в руках молодшого княжича.

Тим часом Радогаста цікавило інше. Він підступив до Кия.

— Отже, ти бачив гуннів?

— Так.

— Де саме?

— Вони вже підходять до Росі.

— Багато їх?

— Ціла орда.

— О боги!.. І вона прямує до Родня?

— Так. Накажи, княжичу, отрокові злізти на дерево — і він побачить, де зараз орда і куди прямує!

Радогаст кивнув одному з молодих воїв — і той прудко помчав до старої груші, що одиноко стояла біля дороги.

Про мертвого князя, здається, забули.

Юрба глухо гомоніла. Всі розгубились, ждали, що скажуть княжичі й старійшини. Але княжичі й старійшини були не менше розгублені, ніж прості вої, і теж мовчали.

Нарешті Радогаст підняв до неба руки, вигукнув з відчаєм:

— О боги! Що ж нам тепер робити? В такий час ми залишилися без князя!

Старійшини теж звернулися до богів:

— О великий Даждьбоже, і ти, грізний Перуне!.. Що нам робити?

Кий виступив наперед.

— Треба обрати нового князя! Це перше, що нам слід зробити!.. Час не жде! Ще сьогодні гунни можуть напасти на нас!

Радогаст тихо промовив:

— Як же обирати нового князя, коли старий ще не похований по закону предків?

— Але ж, княжичу…

Кий не встиг відповісти, як раптом з вершини високої рясної груші долинув тривожний крик:

— Гунни! Гунни переходять Рось!

Цей крик приголомшив полян не менше, ніж Києва звістка. Гунни переходять Рось! Отже, поза всяким сумнівом, вони простують до Родня і незабаром будуть тут! Не встигне сонце з полудня опуститися до заходу, як їхні передові загони виринуть із-за лісу і зіткнуться з полянським військом.

— Де вони переходять ріку? Скільки їх? Невидимий серед густого гілля дозорець відповів:

— Переправляються на перемолі… А скільки їх — хіба злічиш! Мов хмара — видимо-невидимо! Весь правий берег потемнів від коней і людей!

Вражені цими словами, всі мовчали. Непорушно лежав у липовій корсті сивий, висохлий від старості та немочі князь Божедар. Завмерли біля нього старійшини родів, що зібралися, щоб провести його в останню далеку дорогу, застигли, не знаючи, на що зважитись, княжичі, мовчала насуплена огрядна княгиня Чернета…

У поглядах стояло одне запитання — що робити?

Поскільки жоден з княжичів не наважувався щось сказати — наперед виступив з гурту старійшин високий сивий муж, якому вага літ, що пригнула його колись міцні плечі, давала право говорити першому, і прорік:

— Поляни! Родовичі! Друзі! — голос його пролунав гучно і рознісся по всьому полю. — Стоїмо ми на порозі великої біди, що темною хмарою насувається на нашу землю… Достославний князь Божедар упокоївся. Віддавати його тіло священному вогню, що востаннє мав би очистити князівську плоть і душу від скверни, — ніколи… Йде на нас могутній і лютий ворог!.. Що ж нам робити, що ж нам діяти нині, щоб гідно зустріти непроханих гостей?.. Гадаю, похорон покійного князя відкладемо на завтра, до закінчення битви, яка, без сумніву, розгориться тут ще днесь [18]. Якщо ми переможемо, то поховаємо його разом з загиблими воями, а якщо поляжемо на полі брані, то князеві останки розділять лиху долю всіх родовичів — гайвороння поклює його і нашу плоть, а сира земля полянська з часом прийме в своє лоно наші кістки… Та допоки ми живі, то про живе й маємо думати! У князя Божедара зосталося двоє синівкняжичів — Радогаст і Чорний Вепр. Ми знаємо, що покійний князь хотів, щоб після його смерті князем став хто-небудь з них… Але ж ми не ромеї і не гунни, у яких владу переймає старший із синів покійного імператора чи кагана. Ми вільні люди й живемо в самоправстві — скликаємо віче і вибираємо князем найдостойнішого! Чому ж зараз маємо відступати від покону батьків?..

— Правильно! Правильно! — пролунали вигуки.

— Вибирати нового князя зараз ніколи: часу немає та й мало тут родів полянських зібралося — віче наше не матиме сили, — вів далі старійшина. — Тож, на мою думку, оберемо воєводу — і станемо на прю з вождем гуннським! А згодом, якщо боги допоможуть нам здобути перемогу, зберемо все плем'я і виберемо князем найдостойнішого — чи то Радогаста, чи Чорного Вепра, чи когось іншого зпоміж нас…

— Згодні! Згодні! — знову загули найбільш нетерплячі.

— То кого ж оберемо воєводою? Княжича Радогаста? Найближчі вої і старійшини підхопили:

— Радогаста! Радогаста! Кий теж подав свій голос:

— Радогаста! — і глянув на Чорного Вепра.

Той стояв поруч зі старшим братом — мовчазний, насуплений, міцно стуливши губи. Щоки його зблідли. Очі палали чорним блиском, ніби в них змагалася всеспопеляюча ненависть з несподіваною радістю.

«Якийсь несамовитий! Божевільний! — подумав Кий. — Що з ним?»

НАКОНЕЧНИК СТРІЛИ

Як тільки над полянськими родами, що зібралися тут, на чистому полі неподалік Родня, пролунали одностайні вигуки, що військо воліє мати воєводою Радогаста і вручає йому необмежену владу на час війни з гуннами, до нього підступили чотири поважні старійшини і на рівні опущених рук схрестили чотири списи, поклали на них щит, утворивши щось на зразок помосту. Радогаст швидко став на нього, і старійшини підняли щойно обраного воєводу над головами.

— Вої! Друзі! Родовичі! — звернувся він до притихлого війська. — Дякую за честь… Не в легкий час виявили ви її мені, і не легкі часи наступають для нашого племені. Всі наші надії на богів наших — Даждьбога і Перуна, яких ми зараз молимо дарувати нам перемогу!.. На цьому й покінчимо… Хай старійшини шикують військо і пошлють спритних отроків вивідати, що роблять гунни і які в них сили! А ми з болярами, з милим нашим братом Чорним Вепром та з матінкою Чернетою покладемо покійного князя Божедара на похоронне ложе, щоб з висоти його він дивився на своїх хоробрих воїв!.. Я все сказав — ідіть!..

Військо сколихнулося, заворушилося. Пролунали короткі, різкі накази старійшин — і вої, лаштуючи на ходу луки, тули і списи, побризкуючи мечами і погрюкуючи круглими, виплетеними з лози і обтягнутими цупкою бичачою шкірою щитами, стали шикуватися в лави. Кілька десятків отроків швидко помчали до лісу і шугнули в кущі — то були вивідачі, котрі мали стежити за ворогом.

Тим часом воєвода Радогаст, княжич Чорний Вепр, княгиня Чернета, кілька найближчих до покійного князя боляр, а також Кий з Грозою та Братаном підняли з саней важку корсту, перенесли на пагорб і поставили на купу сухих дров.

— Може, підпалимо? — спитав Чорний Вепр. Але Радогаст заперечливо похитав головою:

— Ні, зробимо так, як домовилися… Нехай князь жде завтрашнього дня. Княгині з жінками слід повернутися додому і теж ждати — нашої перемоги чи нашої смерті. А ми підемо до війська. Будемо готуватися до битви! Ходімо! — і тут він побачив Кия і, якусь мить подумавши, рішуче сказав: — Кию, будь при мені!..