Шлях Срібного Яструба, стр. 33

Але ці невідомі вершники пересувалися у повній мовчанці, і в їх рухах відчувалася моторошна і нелюдська злагодженість.

Орія ще вище піднялася, намагаючись уважніше роздивитися чорних вершників. Раптова здогадка блимнула в її голові. «Чорні вершники-мерці!» — здогадалася вона. Але вершники-мерці з’являлися тільки вночі, ці ж їхали вдень, не лякаючись яскравих сонячних променів. Собаки вже бігли широким півколом, наближаючись до місця, де переховувалась Орія. І тут дівчина згадала розповіді про болотяних псів, які живуть серед очерету в болотах, що тягнуться вздовж плавень. Казали, що болотяні пси можуть перекидатися в людей — жорстоких і безжальних вбивць. Можливо, сила Гістаса збільшилася настільки, що він зміг підкорити собі й цих болотяних потвор із довгими іклами і потойбічною люттю?

Вершники прямували якраз до того місця, де переховувалася Орія, і шлях їх лежав саме до могили Анахарсія…

Орія зрозуміла, що очікувати далі немає сенсу. Поки що до вершників-мерців залишалася досить значна відстань і ще була можливість непомітно від’їхати вздовж пагорбу, ухилившись від чорного загону. Але тоді вершники-мерці могли б зненацька напасти на скіфів, які залишалися з Атеєм на Кургані Анахарсія!

Орія довго не вагалася. Вона вскочила на свого коня і, пригнувшись до його шиї, стрілою помчалася по полю. Вітер вдарив їй в обличчя. Зчепивши зуби, Орія щосили колотила п’ятами по боках свого скакуна, який і так летів, обганяючи вітер. Дівчина чекала почути позаду крики й свист гонитви, але чула тільки, як щосили колотиться серце, і гулкий тупіт копит свого коня. Коли Орія наважилася озирнутися, то побачила, що декілька чорних вершників гонять своїх коней на відстані одного лету стріли. Їх болотяні пси летіли попереду, ледь торкаючись лапами землі. У розкритих пащах моторошно блимали вискалені довгі ікла. Орії стало страшно — гонитва наближалася мовчки й невідхильно, як сама смерть.

Дівчина вихопила лук і вистрілила. Один із псів, який біг попереду, закрутився по землі, наскрізь пронизаний стрілою. Дівчина побачила, як він перекинувся на спину і раптом перетворився на… чоловіка в сірому подряпаному вбранні, залишившись нерухомо лежати серед ковил. Але чорні вершники не стріляли: розтягнувшись широким півколом, вони заганяли Орію до глибокого байраку, дерева якого зеленіли попереду. Дівчина розуміла, що між деревами її кінь не зможе бігти так швидко й болотяні пси швидко наздоженуть її там.

За яром відкривався широкий луг і пагорб, за яким вже мала бути Могила Анахарсія. У Орії з’явилася надія на порятунок. Вона спрямувала свого коня в обхід яру, озирнулась і пустила ще декілька стріл у переслідувачів. Здавалося, гонитва трохи відстає. Відстань між Орією і вершниками-мерцями поступово почала збільшуватися.

Орія радісно вигукнула:

— Залишайтеся у своїх могилах, потвори!

Вона порівнялася з яром і погнала коня вздовж його краю. Ще трохи, і ось вже вона вирветься на рятівний луг. Раптом попереду вона побачила ще декілька вершників, які раптово вихопились з яру й погнали своїх коней їй навперейми. В руках вони тримали довгі списи, біля наконечників яких тріпотіли яскравим рудим полум’ям лисячі хвости.

Орія із жахом побачила воїтельниць Матері-Лисиці. Зо два десятки вершниць мчали їй назустріч, замикаючи смертельне коло.

Орія стримала свого коня й безпорадно закрутилася на місці, затравлено озираючись у пошуках шляху для порятунку.

Позаду, перекриваючи шлях до втечі, широким півколом наближалися вершники-мерці. Їх пси хижо вишкірили свої пащі.

Попереду до Орії наближалися її колишні посестри, а тепер смертельні вороги з клану Матері-Лисиці. Орія побачила Променею, Томіриду і Лаену, які не поспішаючи прямували до неї.

У відчаї Орія вихопила свій меч, готуючись прийняти останній бій.

Томірида і Лаена, спрямувавши свої списи на Орію, погнали чвалом своїх коней.

Орія ледь змогла ухилитися від списа Томіриди й встигла відбити удар Лаени. Спалахнула блискавична сутичка. Лаена й Томірида запекло атакували Орію. Не маючи щита, тільки завдяки своєї спритності, Орія ледь-ледь встигала відбиватися від двох воїтельок.

Чорні вершники зупинили своїх коней, спостерігаючи за відчайдушним боєм. Їх пси застигли, готові в будь-яку мить кинутися вперед.

Тим часом Лаені вдалося вдарити Орію держаком списа по правиці. Меч дівчини, брязнувши, впав на землю. Орія схопилася за кинджал, але спис Томіриди вперся їй у груди.

— Променеє, пам’ятай про обіцянку, яку ти дала Гістасу! — раптом прохрипів один з чорних вершників, обличчя якого було закрито високим шоломом із чорними отворами для очей. — На ній Знак Руки Темряви, вона має належати Гістасу!

Томірида повільно, із жалем опустила свій спис.

— Так, я пам’ятаю про договір з Гістасом! — закричала Променея і звернулася до Орії: — Тебе чекає інша, ганебна кара.

Орія не встигла озирнутися, як у повітря зметнулося декілька арканів, розкручених чорними вершниками.

Дівчина встигла ухилитися від одного аркану, але декілька зашморгів миттєво затягнулись на її шиї, плечах і ліктях. Орія захрипіла, марно намагаючись виплутатись з жорстких мотузок. В голові у неї все запаморочилось, і вона, закривши очі, почала завалюватись зі свого коня.

Чорні вершники швидко прикрутили арканами непритомну Орію до коня і, погнавши його за собою, зникли в степу.

Глава 10. Про щит Ахіллеса і щит Енея

Атей вийшов на Могилу Анахарсія й прихилив Щит Таргітая до кам’яного воїна. Хлопець сів, схрестивши ноги, і почав уважно розглядати зображення на Щиті. Непомітно минув час. Раптом Атей почув за спиною знайомий голос:

— Мені здалося, Атею, що я далеко не все розповів тобі. Споглядаючи за Щитом Таргітая, я згадав про те, що було два щита, які навіки залишилися у безсмертних поемах, можливо, найвеличніших поемах, будь-коли створених людьми. І ці щити належали наймогутнішим воїнам.

— Скіфським воїнам? — запитав Атей, який не міг уявити, що можуть бути якісь більш могутні воїни.

Марк на мить замислився:

— Знаєш, вони, може, і мали певне відношення до скіфів — один з них був Ахіллесом, а другий Енеєм, засновником Риму. Ось послухай, як бог Гефест, покровитель всіх майстрів-зброярів, готував щит для Ахіллеса. Не гаючи часу, Гефест подався до кузні. Розпалив два десятки горен, що по-різному кожне горіло, в полум’я кинув оливо й мідь, а тоді ще додав золота й срібла. В праву руку взяв молот, у ліву — кліщі й заходився робити величезний щит. Рівний, потрійний, з п’ятьма металевими смугами, той щит Гефест прикрасив гарно й мудро:

Землю на нім зобразив він майстерно, і небо, і море,
Сонця невтомного коло, і місяць срібляний уповні,
І незліченні сузір’я, що неба склепіння вінчають,
Посеред них і Плеяди, й Гіади, і міць Оріона,
І навіть Ведмедицю — інші ще Возом її називають.
Крутиться Віз той на місці й лише вигляда Оріона,
Тільки один до купань в Океані-ріці непричетний.

Далі Гефест зобразив на щиті двоє великих міст; у першому панує свято, бенкет, бучні весілля. Ось при палахкотливому світлі смолоскипів ведуть кілька пар молодих, лунають весільні пісні, а юнаки та дівчата кружляють у невпинному танку, і ніжно виспівує флейта… А далі, на міському майдані, зібралася на раду громада. Старійшини сидять у священному колі, і кожен підводиться по черзі та, спершись на посох, виголошує свою мудру думку.

Друге ж місто обложили два пишно озброєні війська. І засперечалися: чи брати навалою місто, чи укласти мир і з половини одержати здобич. А за містом, біля гірського потоку, обложені влаштували засаду. На чолі їх стоять грізні боги — Арей та Афіна Паллада, обоє із щирого золота, ще й обладунки на них ясніють золоті, тож їхні постаті видно далеко. І ось край гірського потоку спалахує бій. Виблискує зброя, свистять стріли, здіймається страшенний галас. Смерть полює на живих, а поранених цупко тримає, і шати її вже червоні від людської крові.