Шлях Срібного Яструба, стр. 27

Я ніколи не міг уявити собі, що грифони існують насправді, але в той день повірив. А як було не повірити, коли небо над нашою когортою вмить потемніло від цієї зграї. Солдати були добре вишколені, більшість з них були ветеранами, які брали участь у багатьох війнах, але цього разу жах охопив їх. Бойовий стрій враз розсипався. Тільки одна центурія сяк-так тримала стрій. Із пронизливими криками грифони впали на нас. І за мить когорти X легіону не стало. Падаючи з гори, грифони одним ударом лев’ячих лап трощили щити й панцири, хапали пазурами солдат, підіймалися з ними в гору і кидали униз. Їх дзьоби одним ударом збивали вершників з переляканих коней. Солдати намагалися боронитися, але їх списи та мечі ламалися, немов сухе гілля, о могутні тулуби й широкі жорсткі крила… Я не загинув лише тому, що коли грифон пролітав наді мною, то тільки зачепив своїм крилом, я впав, і мене завалило мертвими тілами солдат.

Коли я отямився, все було закінчено. Вся когорта була знищена за лічені хвилини. У небі ще кружляли поодинокі грифони, відшукуючи тих, хто залишився живим… Я дочекався, коли всі грифони сховалися, й пішов у степ — подалі від жахливої печери. А там зустрів воїнів Срібного Яструба й не тільки залишився живим, але й сам був прийнятий до клану…

Атей уважно слухав Марка. Слухав і згадував Печеру Грифонів, біля якої бачив кістяки римських солдат і сам ледь врятувався від її страшних мешканців.

Глава 3. Курган Анахарсія

Так, за довгими розмовами (а філософ Марк міг розповісти чимало цікавого) вони подолали більшу частину свого шляху. Поступово кількість скіфів, які просувалися до могили Анахарсія, збільшилася за рахунок все нових і нових воїнів до трьох тисяч. Очікуючи раптового нападу, вождь Отан розіслав роз’їзди легких кіннотників, які пильно роздивлялися навкруги. Але степ неначе вимер. Лише степові орли гойдалися десь у височині.

Споглядаючи за орлами, Марк зронив:

— Орли над нашими головами — це хороша ознака, ознака вдачі. Орли — провісники перемоги. Їх надсилають до нас боги, щоб підтримати нашу мужність і показати, що вони на нашому боці. У Римі авгури [22] завжди ворожать по тим знакам, які через птахів посилають до нас боги, провіщаючи лихо чи радість.

— Що ж, будемо сподіватися, що боги не залишать нас, — замислено сказав Астаг, дивлячись примруженими очима у синяву небес.

Надвечір воїни Срібного Яструба побачили Великий курган, який височив понад берегом Борисфену.

— Могила Анахарсія, — пронеслося по колонам вершників. Військо зупинилося. Атей стримав свого коня, захоплено вдивляючись у той краєвид, що розстилався перед його очима.

А тут дійсно було чим замилуватися!

По широкому степу, немов морські хвилі, коливалася під вітром висока ковила. Великий курган велично переливався під променями сонця райдужними травами. На його вершині світилося на сонці зображення воїна, викарбуване з білого каменю. За курганом синіли, уходячи кудись у незнану далечінь, води Борисфену. Атею багато приходилося мандрувати степом, багато бачив він дивних і величних краєвидів, але цей вражав своєю величчю й дивовижною силою, якою, здавалося, було насичене навіть повітря. Атей відчув, як його тіло переповнює ця сила. Бувалі скіфські воїни, які, здавалося, бачили на своєму віці чимало країн і, мабуть, не один раз цей курган, все одно захоплено озиралися навкруги, вдихаючи на повні груди п’янке повітря. Їх очі сяяли радістю і нестримним захопленням.

Отан підняв руку, і скіфські колони зупинилися. Вождь легко торкнув повіддя свого коня, і той повільно виїхав на курган. На самій вершині Отан зупинив коня і легко, немов вісімнадцятирічний юнак, зіскочив із сідла.

Атей, затамувавши подих, напружено дивився, як вождь клану Срібного Яструба витягнув свій меч-акінак і встромив його в землю. Вождь став на коліна перед мечем, який стирчав із землі, і низько поклонився йому. Атею здавалося, що Отан щось шепоче. Колони воїнів не рухалися. Скіфи благоговійно спостерігали за молитвою свого провідника. Запала тиша.

Нарешті Отан підвівся, витягнув акінак із землі і підніс його над головою:

— Анахарсій дозволив нам провести раду біля своєї могили! — гучно й грізно, немов рик лева, пронеслись над степом його слова.

— Анахарсій дозволив нам провести раду біля своєї могили! — підхопили сотні голосів.

— Агов! — пронісся над рядами могутніх воїнів бойовий клич скіфів. Здавалося, все навколо здригнулося від нього. Сотні акінаків, списів і сагаріс блимнули своїми смертельними лезами над головами воїнів.

— Агов! — підхопив бойовий заклик Атей, вихопивши свій акінак і простерши його вгору.

— Агов! — кричали Сагір і Орія, Астаг і філософ Марк, здіймаючи до неба свою зброю.

Довго не змовкали скіфи, вигукуючи без перестану свій стародавній заклик, з яким їх предки обійшли майже всю Ойкумену.

Аж ось Отан опустив свій меч. Знову настала тиша. Атею здалося, що одним рухом руки Отан може легко керувати такими буйними, й войовничими масами воїнів.

— Вечір і ніч ми будемо віддавати почесті нашим богам! — знову залунав грізний голос Отана, — а завтра збереться Велике Коло воїнів! І цей день вирішить подальшу долю нашого народу!

Ввечері скіфи, розбивши великий табір навколо кургану Анахарсія, почали великі жертвоприношення й освящення зброї.

Сагір і Астаг разом з іншими воїнами готувалися до свята зброї і жертвоприношень. Атей і Орія вже й не знали куди майнути, щоб побачити найцікавіше. Чи туди, де вершники, показуючи богам свою вправність у військовому мистецтві, змагалися, хто з них зможе поцілити з луку на повному скаку підкинуту вгору шапку, чи, пустивши коня чвалом, підхопити зубами з землі хустку, чи рівно розсікти навпіл тонку лозу, або підхопити списом вузьке кільце. З усіх боків табору доносилися довгі, повільні співи —

це старі й молоді воїни, ставши колом і обійнявши один одного за плечі, співали про звитяги героїв, оспівували смерть своїх побратимів у бою або славетні перемоги колишніх звитяжців.

Деінде траплялись скіфи, які, відклавши зброю і, підігруючи собі на кімвалах, промовляли речитативом стародавні мелодійні перекази про давно забутих звитяжців, про переможні походи у далекі краї та зустрічі із богами.

Атей, немов заворожений, слухав ці переспіви. Один найбільше вразив його. Він підійшов, коли пісня вже закінчувалася. Старий скіф із довгою сивою бородою, яка спадала довгими пасмами до широкого чересу, повільно перебираючи тонкими пальцями струни на своїй арфі, піднявши сліпі очі до неба, співав, ледь погойдуючись: