Чумацький шлях, стр. 8
— Що ж буде?
— Не знаю. Але серце мені віщує, що з нами може трапитись велике лихо.
— О Боже!
— Без тебе я жити не зможу! Це ти повинна знати!
— Ти мене просто лякаєш... Не кажи такі
— Я не лякаю, а кажу правду. Хіба не бачиш, що я останнім часом не живу, а горю, згораю... Через тебе... Тому й наважився сказати про це сьогодні. Сказав би й раніш — так вдома незручно. Кинеться всім у вічі. А тут побачив — і не втримався... Тепер ти все знаєш. Виклав тобі свою душу, як перед Богом, і від тебе тепер залежить, чи будемо ми обоє щасливі, чи ні.
Катря підвела до нього очі. Глянула пильно — і ніби побачила його вперше. Хлопець як хлопець — не красень, але й не поганий. Високий, худий. Але скільки таких вісімнадцятилітніх бувають і високими і худими, як жердина! Тільки в очах якийсь тривожний блиск та в обличчі неприродна блідість, що можна було пояснити тим станом, в якому вони обоє знаходились.
— Ой Василю, ти ще більше мене лякаєш. Давай забудемо цю розмову, ніби її й не було! Я вірю, що я тобі сподобалася, і це мене тішить. Але ж цього мало.
— А що ще треба? Скажи — і все, що в моїй змозі...
— Бачиш, я хотіла б і сама покохати кого-небудь...
Василева голова сіпнулася. Він так міцно стиснув зуби, що стало видно, як задвигалися під його блідою тонкою шкірою тверді жовна.
— Я ждатиму, поки ти покохаєш мене! Ждатиму, скільки потрібно буде! Навіть якщо вийдеш за іншого заміж, ждатиму, поки станеш удовицею, а таки будеш моєю! Знай це!
Він промовляв глухо, з якимось відчаєм у голосі, а потім круто повернувся і швидко пішов геть.
9.
Катря довго стояла розгублена, приголомшена цією зустріччю з Василем і розмовою з ним. Господи, думала вона, ще тільки цієї напасті мені не вистачало. Мало, що старий Хуржик зиркає, мов кіт на сало, то треба ж, щоб і син почав приставати зі своїм коханням. І обидва навіть не заїкнулись про те, чи лежить її серце до них, ніби вона не жива людина, а якась бездушна деревина. Мовляв, що там питати про почуття якоїсь наймички, батрачки! Голодранка, вона щаслива буде стати дружиною багатія! Прийде на все готове! Стане господинею на всі Лубни! Хіба дурна буде відштовхувати щастя, що само йде до рук?
Сумна усмішка промайнула на її устах.
Який, одначе, холодний і жорстокий світ! Які безсердечні в ньому люди! Що батько, що син — одного поля ягоди! Страшно їх! Вони ні перед чим не зупиняться, аби лиш домогтися свого. І жоден не сказав ласкавого слова, не поцікавився, як ти живеш, чи видужала мати і чи має що їсти. Адже вже другий місяць кінчається, як була вдома, як відвезла їй трохи харчів, а ніхто не запитав, що там, як там. Може, знову з голоду пухла б, коли б не Івась, котрий, вдруге їдучи по сіно на луг, тайкома від господаря набрав борошна та сала і відвіз у Мацьківці.
Згадавши про Івася, вона трохи заспокоїлася. На душі стало тепло. Який хороший він, який добрий і уважний! І, здається, кохає її, хоч і не каже про це. Чи то соромиться, чи жде слушного часу.
— Однак чого ж я тут стою?— промовила сама до себе.— Я ж обіцяла йому, що буду в церкві!
Церква Святої Трійці була невелика, дерев’яна і стояла неподалік від ярмаркового майдану. Тут було ще більш людно, ніж на ярмарку, але того гамору, що там, не чулося, бо зібралися переважно бабусі та дідусі з онуками.
З відчинених дверей доносився спів півчих та глухуватий голос старенького отця Гервасія. Жив він по-сусідству з Хуржиком і щоранку дибав до заутрені та щовечора до вечірні. Якось, зустрівши її на вулиці, запитав:
— Чия ти, дівчино?
— Хуржикова,— відповіла вона, не вдаючись у пояснення.
Священик здивувався.
— Я хіба у Хуржиків є дочка?
— Та ні, наймичка я, панотче,— зніяковіла Катря.
— А-а, наймичка... Шкода, що не зайшла до мене. Мені
теж потрібна наймичка. Тобі у мене було б добре!.. Господарство в мене невелике...
Це було делікатне запрошення, і Катря пошкодувала, що не має права піти від Хуржика, бо заборгувала йому за харчі для матері.
— Дякую, панотче. Мені справді у вас було б ліпше. Та зараз я не можу піти від господаря...
— Розумію, розумію,— відразу погодився панотець.— Злидні завели в кабалу, а вибратися з неї, як і з ями, нелегко. Та все ж зумій, дівонько, вибратися!
Катря зітхнула. Справді, нелегко. Запряглася в ярмо — та й, мабуть, на все життя!
Вона заглянула в притвір, щоб якось протовпитися в церкву, але там було повно-повнісінько парубків. Ще чого доброго піднімуть на глузи. Не вирвешся. Тому облишила цей намір. Відійшла до церковного фарбованого паркана і сіла на лавочку.
Задумалася. І все про одно і теж — про батька і сина Хуржиків. Ой, заплутають вони її! Відчуває серце — не добром усе це скінчиться. Не добром! Ославлять на всі Лубни — і виженуть, мов собаку! Що тоді, Катре? Як жити? Що буде з нею самою, з матір’ю?
Раптом почула, що поряд хтось присів. Підвела голову, глянула — Івась. Як завжди, у своїй незмінній розхристаній свитині, шапці-бирці та зашкарублих ялових чоботях, — видно, з хазяйської ноги.
— Ось і я!— промовив він стиха.— Не забарився — все попорав. А Хуржик однак не хотів відпускати, та я сказав йому: “Не пустиш — однак піду, але вже назовсім! Не тільки світу, що в вікні...” Відразу пом’якшав і відповів: “Ну, йди вже, йди!.. Та повертайся завидна!” І чого він став такий лютий, немилосердний? Ніби гедзь який укусив його!
Катря несподівано уткнулась обличчям йому в плече — заплакала. Івась оторопів.
— Ти чого? Перестань! Люди ж дивляться!
Ніхто на них не дивився, але людей довкола справді було багато, і Івась трохи відсунувся від дівчини.
Катря рукою витерла на обличчі сльози.
— Нічого, Івасю, ти не знаєш!..— прошепотіла сумно.
Івась стиснув у своїй гарячій долоні її холодні пальці.
— А що я повинен знати?
Катря вивільнила руку.
— Довго розповідати.
Івась надув губи.
— Як довго, то й не починала б... А почала — розповідай!
— Тут, на людях, та й ще коло церкви, не хочу. Ходімо куди-небудь!
— Ну, ходімо!— Івась устав.— Якщо хочеш, покажу тобі козацьку фортецю та Сулу.
Вони перейшли на Ярмарковий майдан, добралися по Пирятинській над гору і ступили на перекидний міст, що з’єднував місто з фортецею. Звідси відкривалися засніжені засульські далі та Засулля з Солоницею. Над Сулою, за гаєм, блищала проти сонця гола Лиса гора. Попереду, на горбі, вивищувалася полкова козацька фортеця.
Влітку тут, мабуть, було гарно, але зимовий краєвид був білий, згладжений, одноманітний і навівав тугу.
Катря зупинилася на мосту, схилилася на перила і заплакала знову.
Івась схилився до неї.
— Ну, що з тобою? Чого ти? Я образив тебе?
Катря підняла заплакані очі, крізь сльози усміхнулася.
— Ні, ти мене не образив.
— То в чім же річ?
Катря почервоніла.
— Хуржики пристають — і батько, і син.
Івась зблід, задерев’янів на виду.
— Хуржики? І старий, і молодий? Та пошли ти їх до чорта!
— Легко тобі сказати.
— Ну, якщо боїшся, то я пошлю! Та ще й не так!
— А при чому ж тут ти?
— Як — при чому? Катре! Хіба не розумієш?
— Не розумію.
Івасеве обличчя почало поволі рожевіти. Він зніяковіло пробубонів:
— Ну, я думав, що ти давно здогадалася... Я ж кохаю тебе, Катрусю! Розумієш — кохаю!
Катря прихилила голову до його грудей, прошепотіла радісно:
— Голубе мій! І я тебе... Ось тобі хрест! І ніякі хуржики тепер мені не страшні!
Вона перехрестилася і знову припала до нього. А Івась узяв її голівку в руки і почав цілувати — і в рожеві щічки, і в ясні очі, і в малинові вуста.
— Люба моя! Єдина! Я такий щасливий!
Вони обоє були щасливі і довго ще стояли на перекидному дощаному мосту під стрімкими валами козацької фортеці. І хоча тут повівав дошкульний морозний вітерець, їм було тепло: їх зігрівало щире юне кохання.