Чумацький шлях, стр. 73

Він поплескав її по щічці.

Луша вагалася не довго. Е-е, що буде, те й буде!

— Краще до вас, ніж у суд... Ви не пошкодуєте — я стану доброю господинею. Не сумнівайтеся.

Пухляков розплився в задоволеній усмішці — погукав Грицька:

— Грицьку! Агов, Грицьку!

Двері прочинилися — з’явилася Грицькова фізіономія.

— Ну, що там?— буркнув.

— Від сьогоднішнього дня Луша служитиме у мене кухаркою та покоївкою. Щоб слухався її, як мене самого!

Грицькове обличчя витягнулося — аж нижня щелепа одвисла.

— Ну й ну!— вимовив він украй здивовано.— От так-так!

І пошкріб п’ятірнею свою нечесану чуприну.

Пухляков почервонів.

— Понукай мені! Зрозумів, що я сказав? Ось ключі від хати — проведи Лушу додому! А я прочитаю деякі бомаги — і на обід буду теж... Зрозумів, бовдуре?

— Та зрозумів, пане. Аякже!— Він явно був ошелешений такою несподіваною новиною, витріщив очі на Лушу і вже відкрив було рота, щоб ще щось сказати, та побачивши, що лисина судді почала червоніти — а це була явна ознака гніву, знизав плечима: — Як не розуміти?

3.

Наступного дня, вранці, Івась обійшов знайомих чумаків, котрі розібрали на зберігання Хуржикову живність, домовився з ними від імені Катрі, що він тепер забере, а що вони триматимуть до продажу. Потім зайшов до суду.

Пухляков був на місці.

— А-а, запорожець! Заходь, заходь! Бувалим людям я радий! — проголосив він, рукою показуючи на стілець поряд свого столу.— 3 чим завітав? Кажи!

Доброзичлива усмішка, з якою він зустрів відвідувача, дуже швидко злетіла з його лиця, а голос став сухий, офіційний... Та Івася це не збентежило. За останні два роки він багато чому навчився, а передусім — тримати себе в руках, не тушуватися перед начальством. Тому зразу почав з головного.

— Пане суддя, я прийшов до вас, щоб уладнати майнову справу Катрі.

— А вона тобі хто?— зразу ж перебив його Пухляков.

— Як — хто? Наречена... Ви ж знаєте.

— Але ж вона була замужем за іншим!

— Ну, й що? Була, а тепер вдова... Прийде час — і ми поберемося.

— Отже, наречена? І це твердо?

— Так.

— І чого ж вона хоче?

— Продати землю, що належить їй по спадку від Хуржика.

— Продати землю? — здивувався Пухляков.— Тобто хоче залишити Лубни?

— Так, після того, що трапилося, їй тут робити нічого. Ми поїдемо на південь, до Чорного моря. Там землі не міряно! Я маю право отримати ділянку — вже й місце набачив над Бугом...

Пухляков задумався, почухав свого кирпатого носа.

— Гм... Але ж потрібні бомаги — купчі, дарчі грамоти або заповіт від Хуржика. Вони в неї є?

— Немає, пане суддя. Ви ж знаєте — все згоріло. Тим більше ніякого заповіту Хуржик просто не міг залишити. Не встиг.

Пухляков відкинувся на спинку крісла.

— Якщо немає паперів — то немає й землі!

— Як? — аж кинувся Івась.— Побійтеся Бога, пане судця! Немає паперів, але ж є свідки. Є запис у церкві про вінчання, нарешті...

— Я знаю... От тільки чи ти знаєш, яка це тяганина! Ти гадаєш, що все це так просто? Сів, написав — і земля Катрина? Е-е, братику, таке діло не гак робиться!

Пухляков хитро прищурився, водночас явно чекаючи, що на це скаже Івась. Хлопцеві враз стало душно. Не такий він був простак, щоб не здогадатися, чого жде від нього суддя. Звичайно ж — хабаря! Але щоб так зразу, нахаб-но — не ждав такого. Правда, з Катрею вони обміркували цю делікатну справу — про продаж Хуржикової землі, що після смерті Хуржика та його сина переходила у спадщину його вдові. Розуміли вони, що ніяких паперів не залишилося — всі згоріли, отож буде морока. Катря зразу сказала: без Пухлякова нічого не вийде! Треба підмазати, бо ложка суха рота дере. Івась навіть погодився було. Але тепер, коли відчув крутійство і вимагання, душа його обурилася, збунтувалась, запротестувала. Він аж кулаки стиснув і зблід від напруження. Гнівні слова готові були зірватися з язика — ледве стримався. Досвідчений і хитрий Пухляков відразу спостеріг цю зміну і, випереджаючи вибух, сказав:

— Ти, парубче, думаєш, що Пухляков чогось хоче, вимагає? Та ні ж! Боронь Боже! Просто я думаю: братися мені за це явно безнадійне діло чи ні? Не взятися — жалко вас, молодят, узятися — собі ж гірше: клопоту на півроку. Мороки на рік, а прибутку — кіт наплакав! От і думай, як тут бути...

Івась замислився. Серце його занило, затужило. Справді, все залежить від судді. Якщо станеш дибки проти нього, то вплутаєшся в таку тяганину, що не тільки до весни не виплутаєшся, а й до осені. Тоді пиши — пропало! А Катря ж так надіється, що все владнається до весни, а весною вони виїдуть звідси і знайдуть щастя-долю на нових землях. Стояв би перед ним яничар, то й думки не було б, що робити. Махнув би шаблею або пальнув би з рушниці чи пістоля — і кінець! А тут ти зовсім безсилий перед цим кирпатим опудалом. Що захоче, те він з тобою й зробить. Влада!

Пухляков уважно слідкував за плином його думок, що відбивалися на його молодому обличчі.

— Ну, не правду я кажу, Івасю?

— Правду, пане,— зітхнув Івась, згадавши Катриного батька, котрий судився, судився з полковником за землю, та і землю втратив, і сам у землю ліг.— Я знаю, що все не просто. Тому й прийшов до вас порадою бо без вас нічого не зробимо. Вся надія на вашу допомогу.

Погляд Пухлякова потеплів.

— Ти розумний, бачу, парубок Івасю. Безперечно, ви з Катрею будете смикатися, поки плюнете і на землю, і на ходіння по судах.

— Так, пане суддя,— погодився Івась, бачачи, що треба поступитися своєю честю і совістю.— Катря готова тому, хто їй допоможе, уступити Хуржикове дворище. Ви бачили його — там добрячих півдесятини!

Пухляков хруснув пальцями.

— Усе це добре... Але робота варта більшого! Я був би не проти купити у неї десятин п’ять у полі... Якщо поцінно, звичайно... Їй же, гадаю, однаково, кому продати?

Івась внутрішньо здригнувся. Який нахаба! Який безсоромний вимагатель! П’ять десятин! Не мало! Цілий лан! Було б сказано — поцінно куплю! По всьому видно — доведеться віддати задарма! І що ти йому зробиш? Вогню прикладеш? Судитимешся? Як? Не кажучи ні “так”, ні “ні”, Івась відповів:

— Я скажу Катрі... А ви тим часом робіть, що треба...

Пухляков враз повеселів, став люб’язним.

— Ну, якщо так, тоді по руках!— І простягнув свою товсту, в ластовинні, руку з короткими, мов пообрубуваними, пальцями.

4.

В каміні палахкотіли березові дрова, випромінюючи приємне тепло та червонясте світло, що мерехтливими відблисками заповнювало напівтемну кімнату.

Перед каміном, у глибоких кріслах, сиділо двоє співрозмовників. Розмова була довірлива, конфіденційна, і господар кабінету граф Олександр Андрійович Безбородько, замкнувши зсередини двері, зауважив:

— Подалі від гріха! Навіть власним слугам не можна довіряти... Хоча це переважно свої люди, земляки... Отак-то, мій дорогий друже Василю Васильовичу. Навіть землякам!

Капніст налив з барвисто розписаного череп’яного глека роботи опішнянських майстрів у кухоль пива і зітхнув.

— Так хто ж і зраджує, як не свої люди? Ми ось з вами мріємо про відродження Гетьманщини, яку скасувала Катерина, а многі із наших землячків і раді, що скасувала, бо замість виборної старшинської посади, яку вони обіймали і з якої козаки на виборах могли й зіпхнути, від цариці тепер отримали “Жалувану грамоту дворянству”, за якою вони урівнюються в правах з великоросійським дворянством, перетворюють своїх-таки вільних селян та козаків на кріпаків. Коли б вони цього не захотіли, то сама цариця нічого б не вдіяла! І далі мала б Україна ті самі вольності, що й раніш. Наш вищий старшинський стан за привілеї дворянські, за ласощі царські готовий і вітчизною знехтувати. Від цього всі наші біди!

Безбородько сів, відпив ковток з кухля. Довго мовчав, обдумуючи сказане своїм молодим запальним співрозмовником. Внутрішньо він поморщився, бо йому здалося, що і його це торкається.