Чумацький шлях, стр. 70
Параска розвела руками. Керім стенув плечима. Та й Івась сам добре розумів, що ніхто не відповість на його запитання.
Василь, на морозі швидко дубів, покривався скляною ожеледицею і ставав більше схожим на самого себе. Тепер уже ніякого сумніву не було, що це він.
— Що ж будемо робити?— запитала Параска.—Таке лихо! Все ще сподівалися, що він десь живий, а виходить, три місяці лежав у колодязі... А я й не знала — брала воду! О Боже! Куди ж тепер його?
— Треба йти до судці,— розміркував Івась.— Без його дозволу ховати не можна...
Тут зненацька закалатав на сполох дзвін — бем, бем, бем! Та так швидко, так тривожно!
Параска схотілася за серце.
— Ой, лишенько! Знову десь горить!
Хлопці переглянулись: тривога закликала до дії.
— Їдемо?— спитав Керім.
— Їдьмо!— Івась скочив у сідло.— Тітко Параско, попильнуйте тут, щоб часом собаки не пошматували Василів труп!
Вони виїхали на вулицю і повернули до майдану. З усіх усюд бігли люди.
— Де горить?— зупинився Івась біля бабусі, що, спираючись на ціпок, дрібуляла й собі на майдан.
Бабуся підвела вицвілі очі.
— Ніде не горить, синку, ніде!
— А чого ж б’ють на сполох?
— Скликають людей — відьму палити!
— Відьму палити?— У Івася тьохнуло серце.— Яку відьму?
— Та ж ту, що підпалила місто... Покійного Хуржика наймичку...
Вона хотіла й ще щось додати, але Івась так ударив коня, що той перейшов зразу у чвал. Керім поспішив за ним.
6.
Катря знесилено підвела голову; свідомість прояснилась, і перед її змученими очима знову постала страшна дійсність. Натовп зріс майже вдвічі і заповнив півмайдану. Сотні очей вп’ялися в неї, мов галки,— одні злі, несамовиті, інші байдужі, треті перелякані. Господи, невже всі бажають її смерті? І їх так багато! І ніхто не заступиться, не поспівчуває?
Ні, ось, здається, отець Гервасій та суддя Пухляков звертаються до людей, щось говорять їм, щось доводять, переконують, але до Катрі не долітають їхні слова, а у відповідь натовп кричит:
— Вона відьма! Відьма-а!
Ось із натовпу виходить Луша, прямує до неї з горнятком у руках. Дивиться їй просто в очі, ловить їхній стражденний погляд і злорадно усміхається. Підходить до купи хмизу і всипає під нього жар.
Боже, зараз хмиз спалахне! Полум’я охопить її з ніг до голови! Ще мить — і...
Вона підводить очі, щоб востаннє глянути на світ, на синє небо, на зграї чорних птахів високо вгорі, і раптом помічає двох вершників, що на всьому скаку врізуються у натовп і нагайками прокладають собі дорогу. Люди шарахаються від них убік, затуляють обличчя руками. А вони все ближче, ближче!
Передній щось кричить, та голосу його не чути. Тоді він несподівано вихоплює з піхов шаблю і заносить високо над головою. Люди, що перед ним, кидаються врозтіч, звільняючи дорогу.
Хто він?
Катря вже не дивиться під ноги, де зазміїлися перші язички полум’я, а прикипіла поглядом до вершника. Чого він хоче? Укоротити одним махом їй життя, щоб не довго мучилася, чи визволити, врятувати? Хто він? Звідки прибув? За поясом — пістолі, в руці — шабля, обличчя бородате... Тільки якийсь дивний блиск в очах його здався знайомим. Вона вже бачила той блиск... колись... давно... Тільки він зовсім не в’яжеться з бородою. Хоча... стривай!
Ясна блискавка раптом пронизує її мозок, і вона, заборсавшись у вірьовках, кричить щосили, на весь майдан:
— Івасю-у-у! Івасю-у! Поряту-уй!
Вершник вривається в коло, стрибає на землю і мчить до стовпа, на ходу відштовхнувши Лушу, що кумельгом покотилася в сніг, шаблею рубає вірьовки і підхоплює на руки дівчину.
— Катре! Катрусю!
Вона ридає у нього на грудях, б’ється, як поранена, нажахана кібцем пташка, а він гладить її плечі, що щуляться від морозу, цілує розпатлані коси і шепоче:
— Катрусю! Люба!
Потім скидає з себе кожуха — закутує в нього, мов ляльку, а на простоволосу її голову одягає свою шапку.
— Грійся, люба!
На його грудях блищить Георгіївський хрест, сяють дві срібні медалі.
Керім тим часом затоптує вогонь, що почав розгоратися.
Майдан замовк — німує. Де й поділося шаленство, що лютувало тут кілька хвилин тому. Воно ніби випарувалось, розтануло, щезло. Серця, що колотилися гнівом, завмерли, очі, що метали блискавки, враз потухли. Люди стали просто людьми.
Хуржиків сусід Оврам, високий, худющий, з сивою козлиною бородою, здивовано розкрив рота:
— Боже! Та це ж Катря! Золота душа! А яка роботяща! Ніколи слова поганого не чув від неї! Яка ж це відьма? А ми хотіли її спалити! Спаси нас, Боже, і помилуй! А то Івась... Бач, ми думали, що його вже й на світі немає, а він он яким героєм повернувся! Воював, мабуть! Добре, що нагодився вчасно... І нас урятував від гріха...
Усі, хто чув, почали хреститися.
— Боже, який гріх могли взяти на душу! І хто це підвів нас?
— Та хто ж... Ота Луша... Що жар принесла...
— Луша? А де вона?
— Та десь тут була...
Глянули — розбите горнятко лежало біля купи хмизу, від жару залишились лише чорні вуглини, затоптані у сніг, а Луші... А Луші ніде не було! Видно, заздалегідь змикитила, що замір її щодо Катрі з появою цих козаків не здійсниться — розсипався на порох, і тому вчасно щезла, вислизнула, мов лизень її злизав.
До Івася підійшов Пухляков — подав руку.
— Молодець, козаче! Ти вчасно з’явився! Ти врятував не тільки Катрю, а й усе місто наше від безчестя! Іван Бондар, якщо не помиляюсь?
— Так, пане суддя.
— Молодець! За що нагороди?
— За Очаків та Березань.
— До нас надовго?
— На всю зиму... Там голодно і холодно.
— Де ж ти тут зупинишся? Адже Хуржик...
— Я знаю. Поїдемо у Мацьківці до Катрі.
— Ти хочеш її забрати? Не боїшся, що хто-небудь посягне на її життя?
— Не боюсь. Я зараз скажу людям таке, що ніхто більше й думати про таке не посміє.
— Ну, то кажи — і я послухаю. І не забувай, що Катря під слідством. Ніхто ще не зняв з неї підозри в підпалі Хуржикової оселі...
— Я зніму!
— Ти? Як? Щойно прибув у Лубни і...
— Так, я знаю те, чого не знає ніхто... Слухайте!
Івась скочив на коня, щоб усі його бачили, і голосно крикнув:
— Люди! Лубенці! Послухайте, що скажу вам! Я, Іван Бондар, або запорожець Івак, довгий час був наймитом у чумака Семена Хуржика, їздив з ним у Крим по сіль. Незадовго до нашої останньої поїздки до нього найнялася наймичкою Катря, яку ви хотіли щойно спалити. Ми покохалися з нею і думали після мого повернення з Криму одружитися. Але, на лихо, в неї закохалися обидва Хуржики — батько та син. Молодший Хуржик — Василь — так той закохався до безтями, гак що ладен був негайно стати з Катрею під вінець, але Катря піднесла йому гарбуза, а батько, сам маючи намір після смерті хворої дружини одружитися з нею, заборонив йому і думати про це. Ми всі бачили, що між батьком та сином пробігла чорна кішка. Василь ходив понурий мов ніч. А мати його доживала останні дні. Незважаючи на це, Семен Хуржик вирішив їхати до Криму, хоча вмираюча дружина благала його цього разу залишитись дома. Я лише пізніше збагнув, чому так. А тому, що він задумав спекатися мене, бо знав, що, поки я живий, Катря за нього ніколи не піде. В дорозі він був такий запобігливий, ласкавий до мене, що я іноді дивувався і не міг зрозуміти, що в лісі здохло, бо був раніш лютий на мене, як звір, а тут раптом така переміна. Я губився в здогадах, аж поки мене одної ночі, коли я пас волів, не викрали татари та завезли в свій далекий, Богом і людьми забутий улус. Там я подружив з Кириком, моїм теперішнім товаришем,— і Івась показав на Керіма.— Кирик якраз був одним із тих, хто викрадав мене... І він розповів мені, що мій хазяїн, тобто Хуржик, домовився з його хазяїном і навіть заплатив йому, аби лиш той викрав мене і позбавив життя.
Хтось у натовпі охнув:
— Ох, бусурман! Ох, негідник!
А Івась, мовби і не чув, вів далі: