Чумацький шлях, стр. 51
На флагмані Нассау-Зігена, на руках у досвідчених лікарів, помирав кошовий отаман Сидір Білий, і жити йому залишалося всього півтора дні, а на третій день поховали його біля церкви Кінбурнської фортеці.
3.
У церкву люду набилося так тісно — яблуку ніде впасти. Катря стояла ні жива ні мертва. Господи, що зі мною діється, думала вона, чи це я, чи це тінь моя! Та я ж не ждала, не гадала, що наступить для мене цей судний день, коли я стану на рушничок з чужим, старим, нелюбим чоловіком! Боже, як же ти допустив до цього, як не вразив мене громом! Краще б мені в сирій землі лежати, ніж такого сорому і горя зазнавати!
Потім перед її внутрішнім зором спливло Івасеве обличчя, і очі її наповнилися слізьми. Івасику, голубе мій сизокрилий, затужило її серце, навіщо ж ти покинув мене на цьому світі? Чому не забрав з собою? Нам би було добре разом і на тому світі! Ти був би мій, а я твоя, а тепер мушу бути Хуржикова!
Вона ковтнула сльозу і знизу вгору глянула на запечене сонцем вусате обличчя хазяїна, що стояв задерев’яніло, мов ідол, і дивився прямо перед собою — в рота панотцеві Гервасію, котрий за аналоєм глухуватим старечим голосом читав молитву. Господи, мало не скрикнула вона, та невже ж це не сон, а наяву? Невже всеньке життя жити мені з ним? З цим осоружним і ненависним?
Та краше — в петлю! І на тому все закінчиться!
Вона не оберталася, не дивилася назад, але уявляла і натовп лубенських зівак, що прийшли подивитися на не зовсім звичайне вінчання, і німі лики святих на стінах церкви, і бліді обличчя матері та Настуні, яких Хуржик привіз із Мацьківець заради такого “случаю”, і блідого мов смерть Василя.
Згадка про матір та сестричку тонкою голочкою проткнула серце. Ні, не полізе вона в петлю! Бо як тоді вони? Що робитимуть без неї? Як житимуть на світі? Хіба не заради них згодилась вона на цю жертву? Голова тріскалася від думок, від розпуки, а серце — від жалю до себе. До слів отця Гервасія не дослухалася і зовсім не розуміла їх. І лише тоді, коли отець Гервасій узяв її праву руку і надів на безіменного пальця тоненьку обручку, а до вуст підніс холодного срібного хреста, вона прийшла до пам’яті. Очі її знов наповнилися слізьми.
Вражений і здивований отець Гервасій якусь мить мовчав, пильно вдивляючись у ті сльози і в помертвіле обличчя молодої, а потім перехрестив її і тихо, одними вустами, прошепотів:
— Хай береже тебе Бог, дитино!
Хуржик взяв її під руку і повів до виходу. Народ розступився перед ними — дав дорогу. За молодими вийшли родичі, дружки, бояри.
Весілля Хуржик справляв скромно, тільки в Лубнах і лише на свій кошт, а про Мацьківці й не згадував. Гостей накликав найближчих — побратимів-чумаків, сусідів, Катриних родичів та подруг. На застілля не скупився. Параска з Лушею та п’ятьма запрошеними жінками, що вміли смачно готувати, три дні пекли, варили й смажили всяку всячину — шишки, пироги, паляниці, марципани, ковбаси та шинку з часником, холодці з яловичини, свинини, курятини, рибу заливну та смажену, варили мед та узвар із сушених груш, яблук та слив-угорок. Корчмар Михайло Оріхівський привіз бочку горілки та три бочки пива, а також сотню полив’яних мисок та череп’яних кухлів.
Скриню з одягом та посагом молодої не везли, бо скрині та посагу Катря не мала. У скрутні роки після смерті батька все продали, щоб якось прожити.
Хуржик сказав Катриній матері:
— Яка там скриня! Який там посаг! У мене повно всього, аби лиш Катря зносила! А треба буде, ще докупимо!
Він ні на що не зважав — поспішав, щоб швидше відбути весілля, щоб яка-небудь причина, несподівана або й дріб’язкова, не стада на перешкоді.
Це був його день! Радість розпирала йому груди. Чого хотів, гою добився! Катря належить йому! Йому і більше нікому! Її почуття були йому байдужі і не хвилювали його, а совість не мучила. Та й що таке совість? Химера якась! Про неї ніколи не думав. Ішов і церкви додому поволі, твердо ступаючи новими чобітьми по старій лубенській вулиці, як господар, якому по праву належить і частина цього міста, і цієї вулиці. Вів під руку до господи молоду дружину, зовсім не помічаючи, що вона спотикається і давно упала б, коли б він її не підтримував, не бачив, що в її очах застиг холодний жах.
Він за весь день не примітив також, що робиться з сином Василем. Василь ішов у першому ряду, зразу за молодими, ніби з хреста знятий — блідий, аж жовтий, а його чорні очі були якісь погаслі, неживі, як у людини, яку силоміць тягнуть на страту.
Звернуло з полудня, коли розпочалася весільна учта. Хуржикова хата ледве вмістила всіх і після першої чарки загула, мов рій. Поруч з Хуржиком та його молодою дружиною, що займали чільне місце за столом у світлиці, сиділи чумаки. Цього літа, з огляду на війну, вони не їздили в Крим по сіль, але гурту свого не цуралися, бо сподівалися, що війна скоро закінчиться і вони знову запряжуть своїх круторогих у ярма і, подейкуючи на них, потягнуть знайомими чумацькими шляхами на південь, назустріч новим пригодам та враженням.
Спочатку, попиваючи горілочку, мед та пиво, вони гуторили про се про те, що зовсім не було цікаве Катрі, а згодом, коли хміль розібрав дужче, Терешко Кваша затягнув пісню та раптом замовк і сказав:
— Ет, хай йому грець, немає Івася з бандурою! А без бандури і пісня не співається! Шкода хлопця — згинув нізащо! А який парубок був! На всі Лубни!
Хуржика пересмикнуло. Ну й дурний цей Терешко — що патякає! Захотілося йому бандури! Згадав Івася! А це ж для Катрі — ніж у серце! Ну й дурень!
Він крадькома зиркнув на Катрю. Катря, смертельно збліднувши, сиділа ні жива ні мертва, і раптом помітив, як вона схитнулася і почала хилитися набік. Він злякався — підхопив її руками, крикнув:
— Господи, їй погано! Води! — А побачивши сина, що сидів на протилежному кінці столу, біля дверей, гукнув: — Василю, води! Принеси матері холодної води! Їй погано!
Василь — і без того завжди блідий на виду,— почувши слово “матері”, зблід ще дужче — тільки чорні очі спалахнули пекельним вогнем. Здавалося, він теж, як і Катря, зараз втратить свідомість і звалиться з ослона, але втримався. Швидко підвівся і за хвилину приніс кварту з водою, передав батькові.
Поки Хуржик приводив до пам’яті Катрю, бризкаючи їй на лице холодною водою, ніхто з чумаків не звертав уваги на Василя. А він сів на своє місце, схилився на стіл, охопив голову руками, скрипнув зубами і глухо застогнав:
— О Боже, не дай зійти з ума-розуму!
— Ти щось сказав?— спитав сусід.
Та він похитав головою.
— Ні, ні, нічого!
І, схопивши кухоль горілки, перехилив собі в рота — з жадібністю випив і, не закусивши, вибіг з хати.
До самого вечора тривала весільна учта. Гості пили, їли, під звуки троїстої музики танцювали в дворі, аж поки смеркло. А потім, коли вже добре стемніло, потроху почали розходитися,— в кожного ж дома і діти, і господарство. Однак не всі. Кілька молодиць гукнули Параску.
— А де ж постелимо молодим? Пора вже їм і на шлюбну постелю!
Параска провела їх у хатину. Там були дві чисті кімнати, розділені вузькими сіньми. В одній стояло широке дерев’яне ліжко. Жінки миттю підбили подушки, заслали вибіленим простирадлом, жартували між собою.
Одна, огрядна, червонощока, зітхнула, зняла очіпок, лягла на ліжко.
— Гай-гай, де мої молоді літа! Де моя дівоча цнота!
Інша, не менш огрядна, але білолиця, підвела її, обняла за плечі.
— О, згадала баба, як була дівкою! Не журися, Одарко,— все одно не вернеться те, за чим побиваєшся! А йди лишень по молодих та веди сюди, —дізнаємося, чи княгиня зберегла свою дівочу честь до шлюбу, чи розгубила по дорозі.
— Е-е, ні,— відповіла Одарка.— Ходімо разом!
— Ходімо! Ходімо!— загукали всі.— Уже пора!
Вони гуртом зайшли до світлиці і, вигнавши захмелілих чумаків, що виціджували з пляшок останню горілку, підхопили Хуржика та його молоду дружину попід руки — потягли з хати.
— Спатоньки, молодята, спатоньки пора!