Чумацький шлях, стр. 23
Навіть Хуржик, хоч і не дуже тішила його щаслива втеча наймита, повеселів.
— Ставте намети! Бо мошкари та комарні тут до гибелі!— розпоряджався він, ходячи по табору.— Вози рихтуватимемо і вісі маститимемо завтра — по видному, а зараз — вечеряти і спочивати! Дорога до Криму ще далека, а ми, дякуючи цариці, прогаяли стільки днів! Тепер треба надолужувати!
6.
Далекий шлях від Кременчука до Берислава, де вдруге доводилося чумакам з Полтавщини та Чернігівщини переправлятися через Дніпро. Тут ріка була могутніша, ширша, а переправа значно складніша й важча. Іноді збиралося так багато валок — і чумацьких, і військових, що доводилося днями й тижнями чекати своєї черги.
Зате порядок тут був суворий. Щоб не було суперечок і штовханини та щоб було де пасти волів та коней, прибулих записували в компут, тобто список. Це грецьке словечко залишилося від запорожців, які на Січі заносили в свій компут-реєстр братчиків.
А господар-перевізник записував у нього лише отаманів. І Хуржик отримав картку з числом двадцять сім. Це означало, що доведеться тут, на переправі, загоряти не менше тижня.
— От що товариство,— сказав він,— залишимо біля возів варту, а самі з волами гайнемо в степ, де багато паші і є вода, бо тут і самі знудьгуємося, і воли подохнуть з голоду!
Залишили п’ятьох наймитів біля валки, а самі — з волами та кіньми — рушили в степ. Знайшли широку долину, де з-під гори били джерела і по берегах струмка зеленіла соковита трава, там отаборилися, розклали вогнище, поставили намети.
Волів та коней пасли по черзі. На третій день випало це робити Безкровному з Івасем. Вони взяли свитки і поволі поколивали попід горою до череди.
Опівдні, коли сонце стало посеред неба, пастухи простелили в тіні дерев свитки, прилягли на них — і задрімали. Розбудив їх чийсь гучний голос:
— Вставайте, лайдаки!—і на їхні плечі раптом посипалися дошкульні удари.
Чумаки схопилися від пекучого болю й несподіваного крику.
Перед ними на баских конях сиділо троє: якийсь немолодий вусатий пан і два дужі кремезні пахолки. У старою було випещене обличчя, за поясом —два пістолі, м’яті жовті чоботи — в посріблених стременах. Сидів він у дорогому, обшитому шовком сідлі, прямо, пихато. У пахолків — шаблі при боках, сідла звичайні, шкіряні, в руках — гарапники.
Вони знову підняли їх, та старший зупинив:
— Годі!— і загорлав на чумаків: — Ви спите, а воли у вівсі! Та й долина належить графові! Хто вам дозволив випасати тут худобу? Я сіно кошу тут! Збитки які! Харцизяки! Лайдаки!
Безкровний спалахнув:
— Хто ти такий, дідько тебе забирай! Яке маєш право нападати на вільних чумаків? Мав би я зброю, ти б у мене інакше заговорив!
— Хлопе! Як смієш ти мені погрожувати! Мені, ясноосвецоному панові!—верескнув вусатий.— Я шляхтич ІОзеф Мосціцький, старший управитель графа Браніцького, якому належать ці землі! А ти хто? Мужик? Хлоп?
— Я вільний запорожець!
— Тю на тебе! Запорожець! Запорожці були та загули! А тепер запорозькими землями володіють зовсім інші люди — граф Браніцький, князь Потьомкін, князь Вяземський, граф Безбородько та інші великі можновладці, котрі прислужилися чимось цариці Катерині. А ти й досі згадуєш своїх запорожців! Пора вже забути їх! Де вони тут? Їх немає! Одні — в землі, а другі — за Дунаєм, втекли аж до султана! Га?
Безкровний зблід, зсутулився, зціпив зуби так, що аж заскрипіли.
— Твоя правда, пане,— промовив з болем.— Не наші тепер це землі, а чужі. Катерина роздала їх своїм любчикам, населяє чужинцями —швабами, сербами, болгарами, а запорожцям, котрі щедро полили їх своєю кров’ю, місця тут немає. Прокляття!
— І не буде!— процідив зловороже Мосціцький.— І нічого більше теревенити про це! Плати, лотре, штраф за потраву посіву та за столочену траву! А то потягну до суду!
— Я наймит! Чого б раптом я платив?
— Наймит! Хлоп! А такий великорозумний, що й не перебалакаєш! Ну, не хочеш платити — займемо волів! Хай приходить хазяїн!— і повернувся до пахолків: — Женіть, хлопці, в село! А там побачимо!
— Чекайте, пане!— втрутився Івась, зрозумівши, що буде ще більша халепа.— Я миттю збігаю до хазяїна — з ним поговорите.
Мосціцький трохи схолов.
— Гаразд! Біжи! Та щоб не гаявся!
— Я миттю!— І Івась підтюпцем поколивав до табору.
Хуржик прийшов сердитий, хоча й не знав, на кого гніватися — на незнайомого управителя графа Браніцького чи на чумаків, які не догляділи волів.
—- Ну, що тут?— спитав грубо, навіть не привітавшись.
Пан Мосціцький аж підскочив у сідлі.
— Хлопе!— рявкнув.— Замість того, щоб уклінно просити прощення, ти проявляєш грубощі! Плати десять карбованців штрафу за потраву, а ні — подам до суду!
Хуржик витріщив очі. Перепитав:
— Десять карбованців? За віщо?
— За овес, що поїли та потолочили твої воли!
— Я хочу побачити ту потраву.
Всі гуртом піднялися на гору. Там справді був посіяний овес, але потрави, як не дивилися, ніде не побачили. Тільки в одному місці побачили сліди ратиць.
Хуржик лиховісно глипнув на пана Мосціцького.
— То де ж потрава, пане?
Той почервонів, однак стояв на своєму.
— А віл був у вівсі? Був!
— Ну й що?
— Потолочив? Потолочив! От і плати! Та й у долині траву потолочили і спасли!
Хуржик витягнув з кишені монетку — простягнув.
— Ось злотий, пане,— бери!
Мосціцький спалахнув.
— Ти насміхаєшся з мене! Та ліпше я в суд подам — хай там розбираються!
— Ну, і впіймаєш облизня! Клич кого хочеш — ніхто не засвідчить потрави... А мене і моїх чумаків не далі як на тому тижні сама Катерина і сіятельський князь Потьомкін навістили в таборі, на березі Дніпра, слухали наші співи та пригостили царською наливкою, щоб ти знав! Я їм прошеніє подам, жалітимуся на тебе, пане, що притісняєш чумаків, заважаєш торгівлі.
Хуржик пішов у наступ, добре розуміючи, що наступ — то найкраща оборона.
Збитий з пантелику Мосціцький забубонів:
— Я нікого не притісняю і торгівлі не заважаю. А що віл був у вівсі, то сам бачив, пане, слід. Як відмовишся?
— Я й не відмовляюся і за збитки плачу,— і простягнув карбованця.
Управитель удав, що не помітив насмішки в голосі хитрого чумака, взяв гроші.
— Отак би зразу! І забирай своїх волів та йди подалі від гріха!
7.
Надвечір чумаки відігнали волів у сусідню долину — “подалі від гріха”, наварили каші, повечеряли і сіли круг багаття,— завели неквапливу бесіду про се, про те, а потім згадали про недавню зустріч з царицею. Минуло з того часу лише кілька тижнів, а вже не вірилося, що таке було. Хіба не дивина? їхали, їхали, мазали колісною маззю осі, погейкували на волів, розпрягали та запрягали їх, мокли під дощами, смажилися на сонці, годували своєю кров’ю комарів, їли чумацьку кашу, черствий хліб, цибулю, сало та часник, самі пропахтілися тим часником та дьогтем і тут на тобі — сама цариця раптом з’явилася перед ними, ніби зійшла з небес. Хіба не чудо? Розкажи кому — не повірить! Отож, чим більше віддалялася та подія, тим більш неймовірною їм самим здавалася вона. І навіть потроху почала обростати легендами.
— Братця! Як сіла вона перед нами в крісло, обсипана золотом та брильянтами, дак мені аж дух перехопило!— вигукнув Терешко Кваша.— Гей, Боже,— подумав я,— скільки на цій жінці багатства! На одному її пальці більше, ніж я придбав за всеньке своє життя! Там такого золота, таких камінців коштовних, що можна всіх моїх волів, і хату, і землю, і мене самого з тельбухами купити!
— Ще б пак!— похмуро кинув Безкровний.— Чого ж не обсипати себе золотом, коли все золото України, все її багатство опинилося в її кишені? Коли Потьомкін з Текелієм та Прозоровським дванадцять років тому зруйнували Січ, то передусім обчистили військову скарбницю і січову церкву Покрови, а неозорі вольності запорізькі, тобто землі наші, степи й ліси наші цариця роздала своїм коханцям та прибічникам. Одному Потьомкіну перепало, кажуть, більше ста тисяч десятин! А хіба ж у неї один Потьомкін? Ось мене, старого запорожця, ниньки, як собаку, вигнано управителем графа Браніцького з моєї ж землі! А яке право має той Браніцький на нашу землю? Тільки те, що одружився з небогою Потьомкіна, яку Потьомкін мав за коханку? Ось так і пішла по руках запорозька земелька, полита нашою кров’ю,— цариця відкраяла добрий шмат своєму колишньому коханцю, а той випросив ще й для чоловіка своєї небоги-коханки добрий лан. Не залишилось запорожцю й кроку, де б міг вільно ступити. Як же мені жити на білому світі! Як же мені не плакати над своєю нещасливою долею і долею побратимів своїх, що розсіялися, мов туман, по чужих навколишніх краях!