Огненний змій, стр. 66

Прийшло ми на гадку, як казала Стасиха: «Не бійся, лиш іди!» Отже, я так і роблю. Йду знову. Передо мною біжить стежка чим раз вужча, тонша, ледве її й виджу. Уже десь мало бути до півночі, коли чую — щось заводить, аж розпадається. По цілому лісі відзивається стома голосами. Я повільніше йду, а все, що ближче, чую, ніби дітвак чого плаче. «Ей, то мара знову якась», — подумала та й прискоряю. Аж ту мене лап щось за запаску, я заляклася, мало не застигну.

Якась приблуда мала, ледве шо лиш виджу, коло мене, держиться мене і ніби просить чого. Дивиться на мене так пильно, а ручками вгору тягнеться. Неначе взимі по мені мороз пішов, не можу ні поступитися, ні слова марного речи.

Очуняла я знову трохи, див’ю, а мале росте, чимраз, то вище, уже мені понад головою, ба верх ялиць високих досягає… Та й от згори ніби за мною шукає великою довитою рукою, уже от-от мене схопить. Мені щось і мову й ум взяло. Нема рятунку, думаю…

Не знаю сама, нині й не згадаю, як оио сталося, що яла я нараз утікати. Куди і як я утікала, уже не тямлю, помежи тісні гущаки несло мною, як вітрами. А за мною хтось гнав, ломлячи патиччя по землі і сміявся лукаво: «ха! — ха-ха! — угу! — угу!»

Упівнежива, подерта, бігла я до самої зорі ранньої наполошена нечистим, та аж зупинилася на якійсь пустополиці…

Ми, дітвора, думали, що еще буде далі розказувати тітка, но она, небога, лише сльози з очей утирала та мовчала.

— Та що потому діяли ви, тіточко?

— Говори до вас… — відказала тета якось уже прикро — Що? Нічо!.. Ковиріла я десь зо два роки по тій вандрівці, мара взяла й долю мою. А лукава Стасиха, от як несамовита ворожка, ще було й сміється з мене, що далася марі одігнати.

Володимир Росковшенко

Народився в сім’ї українського письменника Івана Росковшенка (1809-1889), який відомий як автор кількох підробок під народні думи. В. Росковшенко писав фантастичні оповідання в гоголівському стилі. З його творів вдалося виявити повісті «Чаровница» («Беседа», 1872, № 9), «Маруся» («Русский Вестник», 1867, № 5) та цикл з двох оповідань «Из малороссийских преданий» («Русский Вестник», 1867, № 2).

Оповідання «Шапка» та «Орендатор» подаються в перекладі з російської за журналом «Русский Вестник», 1867, № 2.

ШАПКА [9]

Село Високе, як сливе усі села в Україні, лежало в степу між байраками, на дні яких дзюркотіли невеликі струмки і зливались опісля у велетенський став, що густо поріс очеретом. На його берегах ліпилися крихітні вічно білі українські хати. Густі сади вишень і слив ховали їх влітку від цікавих очей. Далі на горі стояла старовинна кам’яна церква, довговічний свідок благочестя поміщиці, славної в колишні часи своїм багатством; за церквою йшли ще дві чи три вулиці, а потім починалися мочарі, обсаджені темними й стрункими тополями.

Ще було досить рано, але дорогами, що вели до села, їхало і йшло чимало селян. їхні строкаті групи, веселі голоси будили похмуру жовтневу погоду, дзвінкий перестук сільських конячин розлітався далекого закоцюрблих полях. День починався сірий і морозяний.

Тепер увесь цей люд квапився на ярмарок, куди вже з’їхалися купці із сусіднього міста з різноманітними предметами сільської розкоші та розмістилися в полотняних наметах. Надовколишні слобожани пригнали на продаж коней, свиней і самі стерегли своє добро, хто сидячи, хто лежачи на возах, а посередині майдану, якраз перед церквою, стояла для народу висока каруселя, де за гріш до нудоти закручувалися сільські красуні. Якийсь глухий гомін стояв у повітрі, як то завше буває над многолюдним зібранням; деколи з цього хаосу звуків виривався дзвінкий сміх дівочий, хвацька пісня підпилого парубка або енергійна божба жида, та небавом усі ці віддалені вигуки знову покривалися одним загальним гамором.

Уже, мабуть, була третя пополудні, коли Грицько і Тиміш зіткнулися лобами на ярмарці. Обоє були в літах і малися за заможних та мудрих господарів.

— Добридень, свате!

— Добридень, куме! — привіталися вони і вже почимчикували разом.

— А що купує сват? — спитав Грицько.

— Та смушкову шапку, куме, — відказав Тиміш.

— Еге! — кивнув Грицько. — Чи не диво, що і я вийшов купити собі баранячу шапку?

— Еге, — погодився Тиміш.

— А то я, свате, з самого ранку нипаю за тією шапкою, та все ніяк не приміряю — то велика, то мала.

Не пройшли вони ще й двадцяти кроків, як опинилися перед лавками, у яких можна було знайти все, починаючи від сала, дьогтю, і до картатих плахт, що були предметом гарячих пожадань багатьох українських кокеток. Перед одним із наметів красувалися чудові сірі баранячі шапки.

— Пишні шапки, — сказав Тиміш, підходячи до лавки.

— Добродію, що купуєте? Зайдіть до нас, у нас є все, — заторохтів жидок, підбігаючи до Тимоша, помітивши його жадібний погляд.

— Тьху, проклятий! А щоб тобі горіти в пеклі й не згоріти, жидові поганому! — відплюнувся Грицько, коли побачив, як довготелесий жидок тягне Тимка за свитку до своєї лавки. — Гей, Тимку! Зажди купувати! Та же бачиш, що то жид продає!

— Та чи жид не чоловік? — визвірилася чорна й худа жидівка, вигулькнувши з-за прилавку. — Чого ти, мазепо, відбиваєш купця?!

— Розкішний товар! — прицмокував Тиміш. — Вибирай і ти собі, Грицю.

— В землю западуся, а в жида не куплю! Ще тільки вчора наш дячок читав у книзі заборону християнам купувати у поганих собі одежу. Бо ж на нас православний хрест лежить.

— Ха-ха-ха! — засміялась, попискуючи, жидівка. — Певно, твій дячок був п’яний, і ти з ним!

— Не чував я щось про теє, куме, — відказав Тиміш і купив шапку, віддавши стару в придачу.

— Прощавай, добродію, — проводжав до дверей Тимка рябий жид. — Я продав тобі чудо, а не шапку. Раз вбереш, більше не знімеш! — ще й при цьому кланявся, що аж поли його довгого сурдута розліталися на всі сторони і відкривали запалий живіт, на якому теліпалося безліч брудних поворозок.

— А багатий товар! — прихвалював Тиміш свою обнову.

— Був би, може, й багатий, якби ти його не у жида купив. А то гляди, Тимку, не вийшло б тобі на зле з твоєю шапкою, — супився Грицько.

— Що буде, те й буде, куме, а поки що зайдем з тобою та вип’єм могорич, — з тими ото словами зайшли два приятелі в старезну обтріпану хату з вивіскою «Шинок».

Уже зовсім звечоріло, а приятелі все ще сиділи в шинку та попивали кисленьку наливку. Уже шинкар запалив свічку, коли вони попросили собі останню півкварту. їхні очі посоловіли і несамохіть заплющувались, голови намарне боролись, щоб не упасти на груди, але щоразу кивалися усе нижче і нижче. Нарешті Грицько не витримав, підпер голову руками, схилився на стіл і захропів.

— Ого, кум мій уже п’яний, — сказав Тимко співчутливо. — Піду пришлю за ним його жінку.

Але, встаючи, він помітив ще повну шклянку кумову та й подумав: «Не пропадати ж добру!» — і вихилив її одним махом.

— До-обра слив’янка, — облизався. — А лучче таки буде, як я кума сам до хати відпроваджу. — Грицю, Грицю! Пішли додому!

— Що таке? — промукав Грицько, не підводячи голови.

— Ходімо додому.

— Не заважай, сплю! — проказав Грицько, мружачись на вогонь.

— Ото дурень! Надумав у шинку ночувати! Жінка чекає, діти плачуть!

— Відчепися, вражий сину! Сплю! Сказано — сплю! Іди сам! — крізь сон бурчав Грицько.

— Ну, чортяка з тобою, лишайся, я і без тебе знайду дорогу!

Уже було дуже пізно, коли Тимко вийшов із шинку. Чудова темна жовтнева ніч зодягла околицю своїм похмурим покривалом, в незглибимій висоті переморгувалися між собою яскраві зорі. Жоден різкий звук не будив заснулої природи, лише десь далеко бубонів свою одноманітну пісню гомінливий млин та журливо вила собака.

— Піду покажу жінці нову шапку, — сказав Тиміш, дещо витверезівши на свіжому повітрі. Та ледве встиг зробити пару кроків, як налетів на тин і мало не розбив собі носа. — Оце ніч! Чорніша аніж очі в Хайки!