Огненний змій, стр. 6

«От тобі твій кінь!»

Заплакав бідолаха дід, як мала дитина, дивлячись на ті кості. Шкода старого товариша!.. «Дайте ж мені хоть якого-небудь коня вилізти з вашого кубла!» Чорт ляснув малахаєм — огир, як огонь, заграв перед дідом, і він, як птиця, вилетів наверх.

Одначе страх обняв діда дорогою, коли той кінь, не слухаючи ні гукання, ні поводів, скакав через провалля та болота. В яких тільки місцях він не був — просто аж дрижаки проймали при самій розповіді!

Глянув дід якось собі під ноги — і ще гірше злякався: провалля! круча страшенна! А диявольській скотині ні гадки: просто через те провалля! Дід — держатись; коли де тобі! Через пеньки, через круп’я полетів сторч головою в провалля і так гепнувся на дні об землю, що дідові здалось, мовби й дух вибило.

Принаймні, що тоді з ним діялось, нічого не пам’ятав і як прочумався та трохи обдивився, то вже розвиднілось зовсім. Перед ним мріли знакомі місця, і він лежав на стрісі своєї хати.

Перехрестився дід, як зліз додолу. Що за чортів батько! Які тільки з чоловіком чудасії діються! Зирк на руки — всі в крові, подивись у бочку, що стояла стромко з водою — аж і вид теж у крові. Умившись гаразд, щоб не перелякать дітей, увіходить дід нишком у хату; коли дивиться — діти оступаються од нього, точаться назад та, жахаючись, показують йому пальцями, мовлячи: «Дивіться, дивіться, тату, мати, мов дурна, скаче!» І справді, сидить стара, заснувши перед гребенем, держить в руках веретено і сонна підскакує на лавці. Дід, взявши її потихеньку за руку, розбудив: «Здорова була, жінко! чи ти здорова?» Вона довго дивилась, витріщивши очі, далі пізнала діда і почала розказувати, що їй снилось, ніби піч їздила по хаті і виганяла лопатою горшки, цебри, — і ще чортзна-що таке далі! «Ну, — каже дід, — тобі снилось, а я навсправжки бачив. Треба буде, як я бачу, освятити хату. Тепера ж мені ніколи». Сказавши се та одпочивши трохи, дід добув собі коня і вже не ставав ні вдень ні вночі, аж поки не доїхав до місця та не віддав грамоти самій цариці. Там дід набачив усяких див, що стало йому розказувать надовго після того: про те, як він був заглянув у одну кімнату — нема, у другу — нема, в третю — ще нема, в четвертій навіть нема, та аж у п’ятій уже, зирк — сидить сама, в золотій короні, в сивій новіській свитці, в червоних чоботях і золоті галушки їсть; далі — як звеліла насипать йому повну шапку «синицями», як… та всього й згадати не можна! Про ту ж мороку свою з чортами дід і думати забув, і коли траплялось, що хто-небудь згадував про се, то дід мовчав, ніби то не до нього приходилось, і великої труднації стоїло впросити його розказати про все, як було. І вже, мабуть, за покуту, що не похопився зараз після того посвятить хати, з старою кожнісінького ранку, якраз в той самий час, диво робилось, та й годі: за що не візьметься, ноги починають своє, і от так аж жижки трусяться піти навприсяди.

Переклад з російської

Григорій Квітка-Основ’яненко

В доробку письменника кілька фантастичних повістей та оповідань. З них українською мовою написано три: «Конотопська відьма», «Мертвецький великдень» та «От тобі і скарб». Сучасники свідчать, що Квітка цікавився спіритизмом й охоче розповідав різні моторошні історії. В журналі «Маяк» (1845, № 12) український письменник та етнограф М. Сементовський писав: «Прочитавши в «Маяку» про деякі незрозумілі для фізики духовні явища, я зараз же вирішив сповістити вам кілька не менш дивних явищ, які не можуть бути витолкувані жодними фізичними приписами, і тішуся, що тепер маю можливість представити їх увазі читачів.

Буваючи у покійного Григорія Федоровича Квітки, відомого в нашій літературі під іменем Основ’яненка, ми часто предметом наших розмов вибирали духовну сторону людини. Основ’яненко любив розповідати, сам пережив і знав багато подібних випадків. І ось два з них.

Це трапилося влітку о восьмій вечора, — так почав Григорій Федорович. — Я сидів у світлиці і читав книгу: двері в маленьку мою кімнатку були відчинені, і все добре проглядалося. Цього ж дня я розмовляв з дружиною, жалкуючи, що довго не дістаю листів від сестри моєї, і подумки розгадував причини сього. Раптом, наче мене щось змусило подивитися в маленьку кімнатку, я побачив сестру мою в довгій білій сукні: обличчям бліда, мертва, вона стояла біля столу і вирізала з аркуша білого паперу хрест. Це надзвичайно мене розтривожило, я підвівся, щоб встати з канапи, але не зміг. Сестра відійшла від столу і двічі або тричі повільно пройшла по кімнаті, вирізала хрест і раптом зникла, залишивши витинанку на столі. Сестра моя мешкали в селі за три версти від мене. Через кілька днів я дістав вістку, що сестра моя померла і, як я вирахував, саме о тій порі, коли її образ мені явився.

Товариш мій М. Ф. К. був одружений вдруге. Наприкінці третього місяця після весілля одного вечора зібралися до нього знайомі пограти в віст. М. Ф. посадив чоловіків за зелені столики у вітальні, де було тепліш і де також був присутній весь жіночий аеропаг. В залі нікого не було, тьмяно горіли дві свічки, та маятник велетенського настінного годинника порушував тишу. Десь о дванадцятій годині молода дружина, залишивши гостей, вийшла до зали і, ступивши кілька кроків, упала без тями. Вмить усі збіглися до неї і, коли вона опритомніла, то почали розпитувати, що з нею таке було. Проте вона тоді нічого не пояснила, вирішивши від чоловіка приховати справжню причину свого переляку. Довірилася лише подругам.

— Коли я увійшла до зали, — розповідала вона, — то побачила за фортепяно покійницю, першу дружину мого чоловіка.

Не бачивши її ніколи, вона описала, яке в неї було обличчя, яка сукня. Саме в такій сукні й було небіжку поховано.

— Не вірячи в подібні явища, я гадала, що то чийсь жарт, але коли підходила до фортепяно, привид рушив мені назустріч. Я втратила свідомість і упала».

ОТ ТОБІ І СКАРБ

Чому се по нашому селу, Джигунівці, але не видно, щоб хто по вулиці шлявся? Таки і малої дитини не побачиш. Уранці схопилося сонечко таке веселеньке і зараз обогріло усюди. Де була яка калюжка після учорашнього дощику, не забарилася висохнути, а де ще дуже у холодку зоставався сніжочок, так і той усе потроху пропадав, бо весіннє сонечко де його тільки забачувало, так його і злизовало. На небі хоч би тобі хмариночка: пташечки співають веселенько; травонька по вгородам зеленіє, як те сукно; дерево, а вже не яке, як та верба, розпукується… Ото десята була масна, і Юрія припадало на великодних святах, так і весна прийшла упору, і до великодня зійшла повідь, і у полі усе якраз іде добре, і от об Юрії ворона у житі сховається, і тим-то на сей день так надворі тепленько і усюди, мов рай, так весело!

Чому ж се, коли на вулиці так гарно і весело, чому нікого не побачиш, щоб хто вийшов на вдвір’я, або овгород копав, або за яким ділом куди йшов? Еге! Бо то великодня була п’ятниця, так усім таке ніколи припало, що й сказати не можна! У кожнім дворі хазяйство робить своє діло: старий, обпатравши кабана, розділя його на шматки і розсила меншими хлопцями, що у хату до жінки, на ковбаси та на капусту на празник; а що треба на дальш, на святки, так посила до молодої невістки у комору, щоб ховала, поки ще до чого дійдеться. А цю невістку узяли тільки що на пущальній, так ще не дуже що тямила по господарству, та ще собі з бідності узята, так і не знала, що і як, за віщо узятися, так тим її і послали у комору, щоб усе поприбирала: яке нужніш, так щоб клала ближче де, наверсі, а чого празниками не потребується, так щоб дальш застановила.

Так у неї-бо діло зовсім не поспіша… Чи пересуне що, чи переложить, а сама зирк з комори на дривітню, бо там її Василь на всі празники нарублює дрівець. Визирне вона з комори та й пита мужика… а об чім? Підіте ж? Так, аби б що-небудь з ним поговорити або хоч подивитись на нього, бо бачите, не можна ні їй, ні йому діла покинути та й зійтись, щоб поговорити. Коли ж ні об чім мужика спитати, так хоч глянути на нього, бо, бачите, давно бачились!».. О, щоб вас з молодожонами! Як я і себе згадаю, так… ну! усього бувало; і празників не тямив… не тепер споминки! Ех, усе-то минулося!