Огненний змій, стр. 47

— Добре, пане! — одказали слуги.

— Як буде усе гаразд, — каже Танський, — зроблю вас сотниками і кожному подарую по хутору.

Поїхали уранці ченці; поїхали за ними і кати їх. Наздогнали їх коло Дніпра, пов’язали руки та й укинули з кручі у воду, забрали гроші і привезли до Танського. Справдив Танський своє слово: зробив їх сотниками, подарував маєтності та й стяв їм голови у поході, буцімто за зраду.

Думав Танський, що й не дізнаються люди, де досяг він таку силу грошей, одначе Бог не попустив. Потонули два ченці, а третій був чоловік великої сили, порвав він вірьовки і переплив Дніпро. Довго без грошей і хліба блукав по чужих землях, поки дійшов до Атонської гори і розказав, як що було.

Сам ігумен поїхав на Вкраїну.

Приїздить він до Танського та й починає на самоті корити його:

— Душогубче! Татю! Занапастив ти єси душі християнські, пролив кров неповинну, обікрав церкву Божу! Покайся ще, поки час! Оддай тії гроші, що втаїв, та йди служити Богу: може, він ще тебе помилує!

— Які гроші? — питає Танський. — Одкаснись, божевільний старче!

Тяжко заплакав старий ігумен — бачить, що диявол опанував душею Танського:

— Оддай хоч половину, коли не хочеш покаятись. Оддай хоч сосуди церковні.

— Не дам тобі нічого, бо нема у мене ні грошей, ні сосудів ваших! — відказав йому Танський.

Перехрестився старий ігумен та й одійшов собі. Став на високій могилі і принародно наложив на Танського таку клятву:

— За те, що Антін Танський занапастив неповинні душі, втаїв церковні гроші, земля його не прийматиме! Добро його, придбане неправдою, щезне, яко воск од лиця огня, перейде ік чужим людям, і рід його нанівеч зведеться.

Сумно стало людям, як почули такі речі. Один тільки Танський не йме їм віри, п’є, бенкетує і дере людей ще гірш. Так і вмер не покаявшись.

Поховали його сини… Ще не вспіли і добром поділитись, як щось страшне почало діятись. Тільки-но зайде сонце і трохи притемніє, як із домовини вилазить старий полковник: борода по пояс, очі палають пекельним огнем, з рота полум’я сапле, права рука на серці, в лівій пернач держить і ходить, аж поки півні не заспівають, а тоді застогне так, що чуб угору лізе, — і знов ляговиться в домовину.

Думали-гадали сини, що робити — бачуть, що правду казав пророк-ігумен. Позвали печерського архимандрита, розкопали могилу, аж лежить старий Танський неначе живий — тільки борода одросла і кігті повиростали. Узяли сини осиковий кіл і пробили Танського наскрізь, а архимандрит прочитав молитву і положив закляття, щоб не виходив більш із домовини.

І тепер старі люди показують ту могилу, де прокляв Танського ігумен; да часом опівночі щось страшно стогне під землею, неначе терпить несказанну муку.

Іван Гавришкевич

Галицький прозаїк 60-х років. Написав кілька оповідань і казок, перекладав німецьку прозу.

Оповідання «Страхи» подається за «Отечественным сборником», Львів, 1861.

СТРАХИ

Нема то як осіннії м’ясниці. Тоді то душі небіжчиків, митарства терплячих, у достатку пробувають, коли ми їх пирогами, книшами та паляницями поминаємо. Пробують десь за нашими молитвами, як молоді пташечки на яр, першого свого лету по світлиці небесній.

Буде тому літ кільканадесять, справляв поминки старший брат церкви Гаврило Пасічинський. Господар, кметь на весь Цапів, так горішній, як і долішній, наспрошував свояків, та кумів, та сватів, та урядників сільських повнісіньку хату. Там то сидів поважний війт на оба села Микита Палочник, що не полишав ані на мить поливати своє горло густими ликами з куфлика, медом наповненого; а в короткім межичассі, наскільки йому отямлення дозволяло, тримався він хоч би поважним своїм органом нюху в атмосфері запахущого напитку, щоби по можливості і наркотичні пари його з вітром не пустити.

Коло війта скулився другий від церкви брательник Пантелеймон Цапович та бігав воколо очима, щоб кому що похлібного кинути. Попри нім вертівся пономар Тимко Чепіга, відомий на селі як Тимко Подригайло. Ім’я тоє завинив незрівнянній своїй зручності при дзвонінні, которе, крім рук обох, іще содійства обох його ніг і зубів домагалося, і принуджувало його всіма своїми членами мало не так вибрикувати, як то жаби роблять. Поминувши тоє, почитав’єм в Тимкові дуже веселого, а мені до краю відданого колегу, з котрим було мені не раз немало потіхи.

За ним сиділи оба присяжні і з десять сватів; за тими же розправляли і гостилися наші чеснії супруги, межи котрими перше місце займала моя люба Хавроня.

Я обрав собі одно з нижчих місць, із котрого виділося мені найвигідніше, і міг без знаку верховодженя покотом бесіди поводити.

Крім тих гостей, самої, як то кажуть, сметани села, глодали губою і очима, але мовчки, при другім столі прості гості, крізь напівотворені двері заглядали сільські діти й діди, а в курні воркотіло й гуділо від гамору бесідуючої посліднійшої із села голоти.

Наш чесний господар крутився з вибраною на той день господинею комори по хаті, доносячи нам гостинці.

Уже й стало смеркати, а їх преподобіє попрощалися уже були й пійшли до себе; ожеш, мені прийшла пора за поводи бесіди щасливо хватати. Но оден гість, о котрім єще не споминав’єм, причиняв мені клопіт. Не раз бо уже при подібних випадках не хотів він мої слова беззаперечно приймати і перетрясав мої блискучі бесіди, котрими був бим зі всією певністю у слухачів моїх якнайбільше подивлення мудрості моєї возбудив, і обтинав їм крила немилостивими своїми утинками.

Був то вислужений вояк Гарасим Сікун. Перед двадцяти літами пійшовши в рекрути в світ за очі, волочився десь по французьких війнах, а тепер вернувся Бог знає звідки і осів на батьківщині. Хлоп високий, плечистий, ще здоровий, як горіх, хоча уже немало сивого волосся, а літами десь коло п’ятдесяти сягав. Говорив мало, но що сказав, то, хоча не раз без голови, але голосом так твердим, же не стане тя, шо відповісти. А як стане клястися і визивати, то аж волосся дуба стає та лиш обзираєшся, де клямка.

— Гідна то душа, наш панотець, — сказав, попрощавшися з їх преподобієм і повернувшись на місце своє, другий брательник.

— Най же собі вік жиють здорові, — мовив паламар, — та за нас усіх ще парастаси співають. Здоров’я їм, куми!

Всі дружно підтримали паламаря, коли ще зпід печі озивається Гарасим:

— Мав би Господь Бог бути не дуже музикальний, якби такий голос много у нього добився. Вжахнулисьмося всі тих неґречних слів.

— Ба! — озвався Подригайло. — І з найчистійшого жита кинеся хоч стебло стоколоси. Ще ся той не вродив, аби всім догодив.

— Триста бись картачів випив з медом! Ви в мене вмовите ще, же не чув’єм доброго співу?!

— Ось не сердіться, куме, — наливав му господар випорожнений куфлик. — Знаєте, що у нас чоловік не ангел. Що іншого, може, де в чужій стороні.

— Та же знаєте, який я вояк! Скілько світа побачив!

— Ось не величайтено так дуже вояків, — заїхав му паламар, — бо у нас був недавно Наум бородатий, котрий всі ворони і сови у всій околиці повиїдав. На війні Бог знає як много французів посік, а проклинати знав пофранцузьки, московськи й угорськи. А прийшлося під ніч, то провадив’єм його нераз коло цминтаря, бо щось му не ставало відваги.

— Ба, ба, ба! — знову мішає Гарасим кукіль до пшениці. — З упирицями ліпше не зачіпатися.

— Щось ви також баландаєте, — встряв і я. — Такий, як ви, хлоп мав би труситися перед упирицями?

— Но, но, смійтеся здорові, доки охота, бо, борони Боже, якби прийшло на вас…

— Шкода, що не булисьте на поминках у Сварника, там я витолкував із френології, же то обман — тії страхи.

— Тото правда, — потакував Подригайло, — то якась дуже мудра книга, той фиролой.

— Га, га! Фиролой! Но, но — добре єму букви смаровати в білий день. Гей, кумо Хавроно! Пам’ятайте, щобисьте той фиролой ліпше взяли під колачі, а напекли на нім красних книшів на поминки.