Огненний змій, стр. 32
Після сніданку бондар Омелько водив Чайку й Івана по своїх господарчих закладах; а Маруся з дівчатами ходили дивитись на Батуринський базар. Вертаючи звідти, старша бондарівка сказала їй:
— Ти чувала, сестрице, про те, що в нас у Батурині земля плаче?
— Я чула про це ще в Воронежі, — відповідала Маруся, — ось добре, що ти нагадала: де це місце?
— А ось ходімо; ми тобі покажемо. Тільки диви не дуже прислухайся, а то й уві сні буде снитися.
Перейшовши довгу вулицю, повернули вони праворуч і зайшли на цвинтар, трохи вищий за ввесь Батурин. Маруся лягла до землі й припала вухом. Спершу нічого не було чути, і вона хотіла вже встати; але ось в середині землі пішов прикрий вітер: глухий, невиразний стогін жалібно потягнувся на далекі простори й відгукнувся тугим вищанням в іншому місці. Потім чує вона — ніби багато-багато голосів прокинулось від цього вищання й неслись з глибини землі вгору змішаною хвилею. З кожною миттю цю хвилю було чути виразніше; до неї приєднались інші голоси, нарешті склалося щось подібне на хор, але таке похоронне, таке жалібне, що Маруся не могла далі слухати й зі страхом підвелась з землі.
— А що, сестрице, чула? — спитали бондарівни; але Маруся нічого не відповідала, і тільки коли вийшли на вулицю й на них повіяв від Сейму холодний вітер, вона прийшла до пам’яті й спитала їх, що це так плаче в землі.
— Цього ніхто не знає, — відповідала бондарівна.
— Як, у всьому Батурині ніхто не знає?
— Та не тільки в Батурині, айв усьому світі; бо це диво сталося дуже давно; вже й людей тих нема, що знали про нього. А кажуть тільки, що колись у Батурині була війна й велика пожежа, й побито багато людей, і з того часу кров християнська плаче з землі.
Нічого не сказала на це Маруся; але таке нечуване диво запало Ти у душу, і вона поклала собі при нагоді спитати про це дідуся.
Коли дівчата повернулись додому, обід уже був на столі. Пообідавши, відпочили трохи й зібралися в дорогу.
Бондар Омелько зі своєю сім’єю випроводжав своїх гостей за Батурин.
Там, спинившись на могилі, випили старі по чарці настоянки, а молоді по шклянці меду; потім обнялись і розійшлись з різними наказами й привітаннями.
Пройшовши з півверстви, Маруся обернулась і побачила, що на могилі ще стоять люди, але коли зійшли в долину, могила вже ні разу не показувалася.
Всі троє йшли спершу мовчки під впливом почуття розлуки з приятелями, нарешті старий Чайка став розмовляти з Іваном про бондаря, розповідаючи про давню з ним знайомість, а що голова його була трошки п’яненька, хоч він і стерігся не пити зайвого, то розмова його скоро набула веселого щирого тону, як звичайно розмовляє підпилий українець. Маруся, що в неї не сходив з голови Батуринський цвинтар, вважала цю хвилину за найзручнішу, щоб запитати про своє; непомітно прикинувши в загальну розмову своє оповідання про те, як плаче у Батурині земля, спитала в старого, чи не знає він, від чого це робиться.
Старий, роздумуючи, похнюпив голову й хвилину не відповідав нічого. Тяжке зідхання вирвалось у нього з грудей.
— Від чого плаче земля? — повторив він. — Не питай у мене, дитино моя, від чого вона плаче… Багато накоїв лиха окаянний Мазепа! Сам пропав ні за собаку й інших згубив, проклята душа!
Ще раз зітхнув віщий старий і до самого вечора йшов понурий і смутний. Іван і Маруся мовчали. Але коли прийшли до Кролевця, від якого лишалося їм тільки тринадцять верстов додому, і зайшли до кума Андрія, Чайка знову звеселився і після кількох чарок зробився тим самим говірким Чайкою, що був у бондаря Омелька.
Частина друга
Шумить, гуде славний Вороніж; але не від грому й бурі, а від голінних пісень і танків. Весела юрба молоді при світлі місяця бурхливим припливом пливе спустілими вулицями. Чути в ній дзвін музики, тупіт танцюристів, різноголосий сміх і буйний галас; але ще чутніше голос добірних гуляк, що, відставши трохи від усієї юрби, виступали згорда, — похиливши набік високі шапки, заклавши руки в кишені своїх свит, і дзвінко й докладно наспівували чумацької пісні:
Цей голос ішов луною не тільки воронізькими левадами й садками, але й сам місяць ніби на нього відгукувався. Чудне було світло його: падаючи з висоти неба на темні дерева, на низенькі хати, на широку вулицю й юрбу танцюристів, він надавав усьому якогось особливого кольору й форми, який день не можна уявити; в його сяйві все здавалось надзвичайним, як у сні; все ніби рухалось і промовляло якоюсь дивною мовою: і тому так весело й вільно було на душі в гульливої юрби. Всі немов потрапили в чарівний світ, де немає злиднів і тягару, все чудесне й ясне, і мчали вперед безтурботно, ніби переконані, що танок ніколи не скінчиться й музики не перестануть.
Поперед усіх ішов Іван зі своєю чудовою бандурою, за ним — дві скрипки й бубон; але ні голос скрипок, ні гудіння бубна не могли заглушити дзвін бандури, що живим струмком випливав серед завального тону музики й надавав їй навіть у гуляцьких піснях якогось задумливого виразу. Всі вже в Воронежі знали історію цієї бандури; знавці дивувались з її особливого устрою; парубки й дівчата чули в її дзвоні особливий від звичайних бандур голос, і де з’являлась дивна бандура, там були й набільші вечорниці. Тим-то й тепер молодь з усього Воронежа зібралась в одну купу, зібрала своїх музик і йшла вулицями викликати охочих повеселитись.
Натовп зростав безупинно, разом з тим, як посувався вперед. Нарешті поділилися надвоє: одна половина пішла великою вулицею, а друга, на чолі з Іваном, увійшла в вузький провулок, що йде понад ставом. Провулок цей від садових дерев, що зависали з обох боків, був майже темний; всі речі, на які не падала тінь, були незвичайно ясні при світлі місяця.
Іван і його товариші спинились перед низенькою хатою, майже зовсім закритою двома березами, що спустили над нею темні свої віти. Іван заграв на бандурі, а парубки й дівчата заспівали під дзвін струн зазивної пісні:
Що ж це за хата, що перед нею всі віддали шану? Невже вона така важлива високими своїми березами зі своїм лелечим гніздом? Чи фарбованими дверима, на яких намальовано чубатого запорожця в червоних штанях, з бандурою в руках? Ні, не берези й мальовані двері привели сюди Йвана; а в цій хаті живе дівчина, що подібної на неї не знайдете не тільки в Воронежі, та ледве чи й у самому Глухові.
Ось вона, почувши знайомий дзвін бандури й пісню, вибігла з хати в легкому сільському вбранні — в червчатій плахті, в білій сорочці з вишиваними рукавами, з широкою стрічкою, пов’язаною на голові. Це була Маруся.
Користуючи з вільних сільських звичаїв, в яких збереглась ще давня простота, Іван обняв Марусю без дальших викрутасів і поцілував у повні губки. Дівчата оточили улюблену свою подругу. Іван змінив пісню й заграв до танцю:
Кілька голосів підспівували йому гуртом, інші танцювали; і веселий натовп подався вперед, як іраніш, і луна вторувала йому по той бік ставу.
Наближаючись до хати, в якій збиралися вечорниці, всі раптом спинились, жахнувшись; пісні замовкли; Іван обірвав не до ладу свою гру. На сході небо враз освітилося; з-за лісу вилетів огненний шар і, осипаючи околицю іскрами, розтягнувся довгою, хвилястою смугою й сховався за другим лісом. «Що це? Що це таке?» — стали питати з усіх боків, і ніхто не міг відповісти.