Танґо смерті, стр. 71

Німці пригнали жидів виносити трупи з тюрми, серед них я побачив і Йоська, в його очах був такий переляк, що я підступив до німецького офіцера і сказав:

— Це музикант, композитор. У нього руки не пристосовані до такої праці. Чи не можна б його відпустити?

Офіцер поглянув на мене зі здивованою посмішкою:

— Фізична праця ще нікому не зашкодила.

З його вимови я зрозумів, що він австрієць, і продовжив:

— Ви б знали, як він виконує Штрауса! А Гайдна!

— А ви хитрун! — засміявся офіцер. — Ви здогадалися, що я австрієць, і тепер намагаєтеся мене розчулити? А що б ви робили, якби я виявився пруссаком?

— О, тоді б я пропав! — сказав я, натякаючи на те, що прусська музика відома хіба фахівцям.

— Гаразд, покличте його.

Коли Йосько підійшов, я помітив, як тремтять у нього пальці, офіцер запитав:

— То ви музикант і композитор? І любите австрійську музику?

Йосько відразу здогадався, про що мова, і закивав:

— Люблю понад усе. Вона така життєстверджуюча, така світла…

— І хто вам з австрійських композиторів найдужче подобається?

— Ігнац Якоб Гольцбауер, — гордо продекламував Йосько, аж офіцер отетерів.

— Справді? Я ніколи про нього не чув.

— Він народився у 1711 році у Відні, був диригентом оркестру віденського Бурґтеатру, надвірним капельмейстером у Штутґарті і в Манґеймі, де й помер у 1783 році. Написав шістдесят вісім симфоній, двадцять одну месу і тринадцять опер, серед яких «Син лісу», «Ґюнтер фон Шварцбурґ» і «Танкред», — проторохтів Йосько, як по писаному, і, може, продовжував би далі, але офіцер, вочевидь, ошелешений, зупинив його:

— Можете йти. Маєте гарного товариша.

Йосько пішов, а під ту пору людей уже перестали пускати в приміщення тюрми, бо жиди вже всіх винесли на подвір'я, а звідти почали виносити і складати перед тюрмою. Люди переходили від трупа до трупа, намагаючись когось упізнати, хоча це було важко, трупи були жахливо спотворені. Ось якась жінка упізнала свого сина тільки по черевиках, які пошив йому батько, обличчя спухле, без носа й без очей, вона падає на нього і голосить:

— Ой, Господеньку! Ой, Божечку мій милий! За що ж він такі муки стерпів! Юрасику мій! Де твої ясні очка!? Де твої білі зубчики! Де твої золоті кучері? Чорти кляті з пекла! Що ж ви наробили! Щоб вас земля не прийняла!

Плачі лунають звідусіль, і прокльони, прокльони, прокльони… Раптом, коли уже з подвір'я всі трупи забрали, розтинає повітря крик — на подвір'ї відшукали яму, повну трупів, присипану землею. Люди хапають у руки, хто що може, будь-яке знаряддя, яким можна розпорпати землю, і ось їхнім очам відкривається ще одне страхіття — це вже не трупи, це саме людське м'ясо в лахмітті й голе, руки у всіх скручені колючим дротом за спиною, у всіх — і у дівчат також. Німці кличуть жидів і знову наказують ті трупи виймати з ями і розкладати на подвір'ї, але ніхто на це спокійно дивитися не може, до роботи беруться усі, ми з мамою теж, бо ж нашого вуйка ми так і не знайшли, в душі ще жевріє надія, що йому вдалося врятуватися. І знову тлуми людей набиваються на подвір'я, і знову приглядаються до кожного, заливаючись слізьми і прикладаючи до носа хустинки, кашкети, чи й просто долоні, бо сопух б'є в ніздрі, хтось не витримує і вертає, а що упізнати з обличчя вже неможливо, то оглядають одяг, вивертають кишені, будь-яка річ — гребінець, папірчик, хустинка, огризок олівця — може стати в пригоді. Отак і ми упізнали мого вуйка, а маминого брата лише завдяки светрові, який колись належав моєму татові, а мама власноруч нашила йому шкіряні латки на ліктях. Тут саме нагодилася і вуйна і приєдналася до хору тих плачів, що стрясали мури в'язниці. Іно моя бабуся, фахова жалібниця, плакала мовчки, дивлячись на тіло свого сина — отця Мирослава, вперше вона плакала без слів і хрестилася, коли ми знімали розіп'ятого отця і коли заправляли в живіт його нутрощі й перев'язували якимись лахами, аби не вивалювалися, і плач той був найжалобніший з усіх, які вона за свого життя відбула, бо втратила відразу обох синів, а я, ковтаючи сльози, побіг шукати воза, знайшов швидко — якраз мав їхати віз на Янівський цвинтар із тілом юної дівчини, я впрохав дядька, щоб дозволив покласти на воза й обох вуйків, дядько погодився, і ми усіх їх прилаштували навсидячки, одного біля одного, коло тієї дівчини, що мала чорні вуста, а коли віз продриготів бруківкою, то сповзла з неї квітчаста хустина, яка вкривала плечі і груди, і я побачив на місці персів страшні запечені рани, батько її ішов біля коня, понуривши очі, й не озирався, мама знову загорнула дівчину в хустину і краї хустини прив'язала до полудрабка так, аби дівчина не гойдалася. На цвинтарі таких, як ми, було чимало, трупи звозили з усіх трьох тюрем, гробарі не встигали копати ями, їм допомагали родичі загиблих, священики й монахи правили службу Божу і не могли стримати сліз.

Після тих поспішних похоронів я повертався додому, як причмелений, залишивши позаду маму і бабусю, я брів і заточувався, а перед очима стояли тіла помордованих, і та дівчина з чорними вустами, та дівчина, яку я не відразу й упізнав, така вона була потовчена і скривавлена, але там, на цвинтарі, моя мама і бабуся обмили її водою з помпи, перш ніж поховати, і я упізнав її, і захлинувся слізьми від розпачу, бо ті чорні вуста я цілував, і тих персів я торкався долонями. «Господи, Господи, — шепотів я, — а тебе за що? За що тебе, Мілю?», але не сказав я батькові, що знав цю дівчину, поміг лише йому викопати могилу і засипати, а він натомість поміг нам поховати вуйків. А дорогою я побачив сцену, яка мене потрясла. Якийсь чоловік упізнав біля церкви Анни більшовицького сексота і, як розлючений звір, кинувся на нього та почав бити, той вибіг на середину вулиці, але нападник не відставав, догнав і копнув чоботом так, що агент не втримав рівноваги і впав, нападник уже копав його і в голову, і в спину, і в живіт, а той затулявся руками, скручувався бубликом і кричав, а обабіч дороги йшли люди, хтось зупинявся, прислухався до криків, до розлючених слів того, що бив, і йшов далі, ніхто не відважувався боронити, навіть німецькі вояки, вони теж лише зиркнули на ту сцену і рушили далі, усміхаючись. І тоді я відчув, як і в мені пробуджується звір, лютий звір, який прагне крові, прагне помсти, щоб зігнати на комусь свій біль і свою розпуку.

26

Уже піднімаючись сходами до помешкання Мількера, Ярош почув згуки сварки, старий з кимсь лаявся, його голос то ставав гучнішим, то слабшав, жіночий голос щось несміливо відповідав, мовби виправдовуючись, потім зацокотіли підбори по підлозі, двері на сходову клітку рвучко розчахнулися, і вискочила з них розпашіла й розгнівана дівчина, затискаючи в руках скрипку, а услід їй летіло:

— Можете більше не приходити! З вас ніколи нічого не вийде! Краще ідіть чебуреками торгувати!

Ярош відступив до стіни, а дівчина промчала попри нього вихором і потупотіла сходами, бризкаючи уривками слів та фраз. Мількер зустрів його на порозі, важко дихаючи.

— Ото коза! Ото коза! Нема ані на цент терпцю. Вона що собі гадає? Що музика — то забава? Музика — то життя! Не вона тобі, а ти їй повинна віддаватися! — гукав він униз, перехилившись через перила. — Це не вона живе для тебе, а ти мусиш жити для неї! Дихати нею, пити її і їсти! Ти вся мусиш стати музикою! Вся! Від стіп до голови! До останнього свого подиху! — потім кивнув Ярошу, щоб заходив, а вже в кімнаті продовжив: — Уже майже! Майже! Ще трохи! Але вона не має терпцю, каже, що краще заграти вже не зможе. А я упевнений — зможе. Лишилася дрібниця. Якихось кілька нот… І річ не тільки в тому, щоб відтворити танґо, а в тому, що коли вона зможе заграти ті ноти, вона стане тим, ким і мріяла стати — майстром.

— І що? Будете іншу ученицю шукати?

— Чого іншу? Вона вернеться. Я вже її добре вивчив. Вернеться…

Мількер знав, що каже, бо Ярка опинилася у його полоні, у якомусь неймовірно магічному полоні, тепер вона знала про нього дуже багато, про його життя, про втрачених друзів і загиблу родину, гуляючи з ним містом перед уроком і опісля, вона дізнавалася чимало такого, про що й не підозрювала, хоча ті уроки її добряче вимучували, бо старий змушував грати одну й ту ж мелодію десятки разів, щоразу знаходячи якийсь ґандж, який вчувався лише йому, а коли він вийняв із футляра свою стару скрипку, яка своєю поверхнею скидалася на обличчя вояка, пооране близнами*, і простягнув їй, а вона провела несміливо смичком, то відчула, що скрипка видавала якісь дивовижно тужливі звуки, нічим не схожі на ті, що народжувалися з її скрипки, і коли вона спробувала заграти на ній ту саму мелодію, яку грала уже безліч разів, то раптом охопив її незрозумілий страх, вона побачила, як загорілися очі в старого, роз'ясніло обличчя, і руки склалися, мов до молитви, він вочевидь поплив у замрійних хмарах, ліниво вигойдуючись, наче пір'їнка в повітрі, але натомість Ярці запаморочилося в голові, здалося, що вона втрачає здоровий глузд, рука її несамохіть різко змахнула смичком і видобула щось гостре, як ніж, щось, що різонуло по серцю старого, і власне тоді він визвірився, накричав, було таке враження, що вона отим різаним звуком брутально вирвала його з якихось потаємних марень, вона намагалася пояснити, що ще не звикла до його скрипки, але він не слухав, і тоді вона вибігла. На вулиці завагалась, роздумуючи, куди йти, врешті подалася у скверик неподалік і, сівши на лаву, замислилась.