Танґо смерті, стр. 69

Уночі, з понеділка на вівторок, запанувала раптова тиша, уже не траскали двері, не тупотіли кроки, не чутно було голосів і гуркоту моторів. На подвір'ї почулися жіночі голоси, хтось загукав, що енкаведисти покинули тюрму. Зчинився рух, по усіх камерах в'язні намагалися розбивати двері, ми виламали з печі залізний вершок і били ним щосили, але даремно. А тим часом у коридорі вже лунала біганина, метушня. Я зіп'явся до вікна і побачив на подвір'ї купу в'язнів, вони чогось крутилися і не насмілювалися підійти до брами. Раптом я зауважив Яся, він і ще кілька в'язнів волочили залізну штабу, за хвилину наші двері уже були виламані, і ми впали одне одному в обійми, але часу було обмаль, енкаведисти могли повернутися, а надворі вже починало світати.

— Де Лія? — запитав я, коли ми вибігли на подвір'я.

— Ми розбили її камеру також, вона чекає нас у брамі по той бік вулиці, біжімо хутчій.

Ми вибігли на вулицю і побачили два совєтських танки, постріли пролетіли над нашими головами, хтось кинувся назад на подвір'я, але ми з Ясем біжимо простовіч, ліпше згинути під кулями, ніж повертатися у те пекло. З розгону влітаємо в якусь браму, там уже Лія: «Сюди, сюди!» — махає рукою і веде в садок, в кінці якого дерев'яний паркан. Біля паркану гілляста акація, хапаємося за гілку, підтягуємося й опиняємося в іншому садку, а з нього через браму вибігаємо на Браєрівську. Тут ні душі. Ми врятовані. Шимон з Яськового будинку відчиняє нам браму і шепоче: «На стрих! На стрих! Але ціхо, бо совєтські жиди… тьху, євреї… ті — на першому… ще не виїхали, ще торгуються — драпцювати чи нє… Ти, Яську, до себе не заходь, я сам мамі піду скажу».

Знесилені, падаємо на стриху на якісь мішки і старі меблі й обзираємо одне одного, а щойно потому починаємо обніматися, і сльози заливають нам очі, я не втримуюсь і спазматично хлипаю, а Лія гладить мене по голові, і я відчуваю, як наші сльози єднаються, як її тіло здригається, я проводжу рукою по її спині і кажу:

— На твоїх ребрах тепер можна грати Баха, — і ми регочемо крізь сльози і розпач.

25

Перед підполковником Книшем у кабінеті головного лікаря закладу для божевільних сидів чоловічок років шістдесяти і виразно хвилювався, закидаючи то ліву ногу на праву, то праву — на ліву, при цьому очка його наполохано бігали, а коли зустрічалися з проникливим поглядом Книша, ховалися, мов равлики, під повіки. Книш за давньою, ще виробленою в КГБ звичкою витримав достатньо довгу паузу і щойно тоді розкрив папку та прочитав уголос:

— Цибулько Володимир Петрович, 1950 року народження. Місце народження — Коломия. Місце прописки — Львів, вулиця Князя Мстислава, 6. Спеціальність — учитель танців. Одружений, двоє дітей. Так?

— Так, — кивнув чоловічок і спробував зосередитися, зрозумівши, що оце нарешті й почався справжній допит.

— То розкажіть мені, що з вами трапилося. Як ви потрапили на Кульпарків. У вас виявили роздвоєння особистості?

Чоловік здригнувся і провів долонею по обличчі.

— Яке роздвоєння? Нема жодного роздвоєння!

— Ось тут написано: видає себе за Зельмана Мількера, єврея, який загинув у Янівському концтаборі.

— Е-е, перепрошую… це не зовсім так. Ні, я не перестав бути Цибульком Володимиром Петровичем. Я лише збагатився, якщо так можна сказати, на ще одну свідомість… Я раптом відкрив у собі знання, яких досі не мав — я можу з усіма деталями розповісти про довоєнний Львів. Назву вам усі ціни в усіх крамницях, де, що, на якій вулиці стояло. А хочете — заведу на місце концтабору і покажу, де який барак був? Ви розумієте, яка з мене може бути велика користь? От я з цим і завітав у міськраду. Мовляв, готовий попрацювати для історії міста. Ну, і тут почалося… Спочатку журналісти, телевізійники, а відтак — санітари… І забрали мене якраз тоді, коли я дізнався, що мій небіж вижив…

Книш уважно його слухав і поступово нахмурювався.

— Ага, то ви таки маєте себе за Зельмана Мількера?

— Ні-ні, що ви. Я Цибулько Володимир Петрович. А Зельман Мількер — це моє друге «Я». Ну, от як у вас. Перше ваше «Я» — підполковник СБУ, а друге — сім'янин, батько родини. Ці ж обидва «Я» не перехрещуються? Правда? От і в мене так. Вони в мене існують паралельно. І не конфліктують. Я маю безліч доказів, що не брешу. От, наприклад… У вересні 1939-го я як член КПЗУ, нехотячи, отруїв вісьмох бійців Червоної армії.

Книш витріщив очі.

— Так-так, нехотячи. Я лише прикрасив квітами кімнату, у якій вони спали після перепою. Але квітів виявилося забагато. От ми і поховали їх у двох могилках у вигляді жи… пробачте, євреїв, як тепер прийнято казати. Можу могилки показати. Пора б уже там якусь тумбу червону встановити. А хочете, я вам на їдиші прочитаю вірш Іцика Манґера*? Я ще зі школи пам'ятаю.

Роздвоєний Цибулько уже навіть наморщив чоло і наготовився декламувати, коли його зупинив Книш:

— Стривайте. Поясніть мені одну річ. Коли ваше друге «Я» вели на розстріл, що воно перед смертю чуло?

— Що чуло?.. — чоловічок замислився. — Що чув… Та йой! Крики і ридання — от що я чув. Нас було кілька тисяч, розстрілювали партіями, і жінок, і дітей… Усі плакали, скиглили, дітей намагалися заспокоїти… Страхіття…

— І це все, що ви чули?

— Ще кулеметна черга була. Це останнє, що я почув.

— А музика? Музика була?

— А-а, музика? Ну, звісно ж — оркестра грала. Але, знаєте, вона грала постійно, безперестанку. Ніхто вже й уваги не звертав. Це вже як шум вітру чи шелест дерев.

— Чи не можете пригадати, що саме грала оркестра?

— Марші якісь… Вільгауз*, наш комендант, дуже марші любив.

— А танґо?

— Танґо… було й танґо… Це вже Рокіта наполягав, аби танґа грали. Тож і небіж мій там грав — Йосько! Ви б нас звели докупи, то я б вам відразу довів, що не брешу.

— Добре, — сказав Книш, закурив і постукав запальничкою по столу. — Тепер пригадайте момент, коли ви усвідомили, що в вас вигулькнуло оте друге «Я».

— Я й сам не знаю. Ото йду собі вулицею, іду, аж раптом — бац! — і клямка! Я вже не той, ким себе вважав стільки років. Тобто той, але не зовсім.

— Ви щось почули в той момент? Може, якісь звуки…

— Звуки… Мене ледь джип не переїхав. «Міцубісі-паджеро». Коли він забібікав, я аж підскочив. А, між іншим, переходив на «зелене». Це мене вивело з рівноваги, перед тим я почувався цілком спокійно, думав собі про щось приємне. А коли перейшов вулицю, відчув, як у мене тиск підскочив. Не знаю, чи ви чули, що «паджеро» на латиноамериканському балаку означає «підарас». Мене всього аж затрясло від люті. І отоді це сталося, я хотів було гукнути йому вслід: «Ти, паджеро!», а закричав щось зовсім інше: « Мамзер!* Мішіґін!» Уявляєте? А тут раптом чую — щось напливає на мене… Так, знаєте, ніжно-ніжно, щось мене вгортає, мов лялечку шовкопряда… Я завмер і тоді усвідомив, що грає скрипка. Я, звичайно, музику люблю, але ніколи не прислухався до вуличних музикантів. А тут завмер, стою і вбираю її в себе, як сонячну ванну.

— А хто грав? Бачили?

— Ні. Скрипка грала десь оддалік. Я навіть не знаю, звідки долинала музика — з вулиці чи з відчиненого вікна.

— Де це було?

— Якраз біля церкви Анни.

— Ближче до Клепарівської?

— Так, я саме перейшов на той бік вулиці. І тоді, власне, став іншою людиною. Якась сила потягнула мене на Замарстинівську, бо я був переконаний, що живу якраз там, але коли застукав у двері мого помешкання, то побачив незнайомих людей. Тоді я домізкував, що щось тут не так. Я вибачився, вийшов, обнишпорив кишені і, на щастя, знайшов неоплачену квитанцію за газ. Тоді я подався за вказаною адресою і потрапив додому. А відтак посипалися на мою голову всі інші клопоти. Ви ж бачите, що я не божевільний? Поговоріть, щоб мене виписали. Якщо ви наполягаєте, я можу тримати оці нові свої знання при собі. Єдине, що хотів би, — це зустрітися з Йоськом. Моїм коханим небожем.