Танґо смерті, стр. 60

У перші ж дні визволителі захопили на двірці товарні вагони, в яких містилося все майно втікачів із Центральної Польщі, вони спішно вантажили його на авта і кудись відвозили, а все, на їхню думку, зайве скидали на купи й палили. Вістка про це швидко розлетілася, і на двірець почали збігатися власники того майна, й намагалися показувати квитанції на вантаж, їх тихенько відводили набік і розстрілювали. Грабунок сягнув апогею, коли вояки розбили двері вагона, в якому були ящики з алкоголем, почалася шалена пиятика, з часу до часу хтось в екстазі стріляв у небо, щойно тоді прибігла міліція і спинила те буйство. А на вулицях Львова тепер можна було спостерігати дивовижні картини, адже неможливо собі було уявити польського офіцера з мішком картоплі за плечима, з дитячою ванночкою чи навіть унітазом на голові, але совєтські офіцери з таким скарбом траплялися щодня, пхати поперед себе тачку з яким-небудь комодом чи бюрком, конфіскованим у буржуя, було для них звичною буденною справою, і жоден військовий патруль ніколи не звертав уваги на таку принизливу для військової еліти картину.

Лія повернулася з прогулянки містом і була переповнена вражень.

— Чи пригадуєш крамницю пана Зумпфа на вулиці Охоронок? — запитала вона.

— Звичайно, — сказав я, — у дитинстві я там часто бував. Усередині вона скидалася на якийсь турецький чи єгипетський ринок, а вже від порога запах приправ і солодощів лоскотав носа.

— Так… На одному кінці ляди громадилися високі конуси цукру, наче снігові вершини Гімалаїв, занурені в голубі картонні коробки, поруч кришталеві брили крижаного цукру, що виблискували в променях сонця, наче діаманти, і неможливо було без жалю дивитися, як пан Зумпф маленьким молоточком відколює кусні цієї краси і запаковує у папір.

— А далі були цілі гори усілякого печива, слоїки, наповнені розмаїтими цукерками, барвистими льодяниками, ірисами, чоколяда в картонних пуделочках, довгі прямокутники «Данусі», біла чоколяда «Еос», чоколяда «Нової Фортуни» — «Сянка», «Тарас», «Одарка»…

— А друга половина ляди, — замріяно промовляла Лія, — аж згиналася під великими куснями масла, кулями і прямокутниками сирів, бляшанками сардин, оселедцями-матіясами, а під стіною на полицях — бляшанки чаїв, кави і какао, слоїки приправ…

— І над усім цим королював пан Зумпф, застебнутий на всі ґудзики, завжди з ввічливим усміхом, пан Зумпф, невисокий, з короткими, але жвавими руками, увінчаними ковбасками пальців, пан Зумпф, «цілую ручки, чим можу служити?», відкривав зошита і вписував покупки, а потім клієнти, які тішилися його довірою, могли раз у місяць усе оплатити… І що? Чому ти про нього згадала?

— Я щойно звідти. Йшла попри крамницю і зазирнула всередину. Навіщо я це зробила? Я зруйнувала частинку своїх дитячих спогадів. — Видно було, що вона нервує, і хоча відвернулася до вікна, я помітив у її очах сльози. — Там зараз нічого цього нема… геть нічого… Там зараз стоїть бочка оселедців. Велика картонна коробка з сірниками. І кілька ящиків оцту. Це все… Хоча ні… Там ще є сіль. Великий дерев'яний ящик солі, яку набирають туфелькою і закручують у газету. Між іншим, оселедці теж запаковують у газети. У польські й українські.

— А пан Зумпф?

— Він, як і раніше, усміхнений, але усміх уже не такий… під очима мішки, він уже не каже «цілую ручки, чим можу служити?», він уже нічого не каже, коли бачить покупців, тільки запитально дивиться… але мене упізнав… «а-а, то панна Лія… приємно вас бачити… як мамця?..». Потім наблизився, узяв мене за руку і прошепотів: «Вони усе забрали… все… приїхали уночі трьома вантажівками і забрали… а привезли оце». Хто забрав? «Міліція. Для себе»… Вони ведуть себе, як розбійники з великої дороги. Захоплюють помешкання, які їм подобаються, а людей вивозять. Конфіскують меблі й речі. Я ще зустріла дорогою свою шкільну подругу Двойру, вона розповіла про Ребекку, доньку шинкаря Сальомона… Ти ж пам'ятаєш її?

— Ще би!

— Ребекка прибігла до неї уночі, вона втекла з транспорту, який прямував на Сибір. Батько з матір'ю тікати не захотіли. Двойра її переховує в себе. Просила в мене якогось одягу. Піду увечері, занесу. А в шинку Сальомона — «Закусочна». А Володислав Залевський, який володів славетною цукернею на Академічній, знаєш, хто тепер? «Кондитерський робітник», його обов'язок — стежити за чоколядовою масою у казані. А на фризієрні пана Торби на Городоцькій, куди ти ходив стригтися, пишеться «Парік… махєр… ская». Невже це те саме?

22

Її батько був товстуном з великою, круглою як м'яч головою, яку він дбайливо вибривав. На короткій шиї виднівся масивний золотий ланцюжок, на одному з пальців — золота печатка. Донька вочевидь вдалася у матінку — та була ще доволі вродливою, зберегла стрункість і пишне волосся. Обоє увійшли так, наче до музею, відразу стали роззиратися по стінах, невідомо, що вони тут збиралися побачити. Коли сіли за стіл, то розмови і справді поточилися від погоди і далі до політики, майбутній сват нарікав на владу, він за них голосував, а вони он як… Але в нього ще все попереду, а тому він радив би не квапитися зі шлюбом, бо якщо його відновлять на посаді, він зможе й Марка прилаштувати, а що — на митниці й комп'ютерники потрібні. На подив Марка, ця ідея всім припала до вподоби, навіть Данка знизала плечима, а Ярош кивав головою і бурмотів щось про те, що незабаром піст, а в піст не пасує… Відтак розмова перейшла знову на політичні теми, бо Данчин батько ніяк не міг заспокоїтися, що так жорстоко були зраджені його ідеали, довелося розчаруватися в тому, у що вірив, хоча завжди тримав руку на пульсі часу і був членом усіх провладних партій за порядком, але разом з тим і патріотом…

Ярош слухав його, як слухає лікар пацієнта. Коли він нарешті вмовк, Данчина мати нахилилася і запитала, чи він не проти показати їй сад. Ярош відразу погодився, запідозривши, що це, мабуть, входить у якийсь попередньо обумовлений з батьком сценарій, бо той відразу став з особливим захопленням оповідати про те, як, працюючи на митниці, їздив на полювання у прикордонну зону, куди простому смертному зась.

— У вас тут гарно, затишно, — сказала вона, походжаючи поміж деревами. — Знаєте, Данка надто емоційна… Я б сказала, поривчаста. У неї було чимало захоплень. Хоча, можливо, це й назвати захопленням важко. Одне слово, прилітає і розповідає, що познайомилася з кимсь таким… таким… таким… А минає кілька днів — уже все, сидить у хаті, на телефонні дзвінки не відповідає. І так воно триває від самої школи. Ми, знаєте, не втручалися у ті її захоплення. Інколи, може, щось підказували, радили. Але вона сама дуже швидко розчаровувалася. Ми не проти, щоб вони з Марком одружилися, ні… Але, знаючи нашу Данку… Якось вона нам заявила, що взагалі не збирається заміж. Буде займатися наукою, а для науковця заміжжя — смерть. Так і сказала. Смерть!

Вона підійшла до старої яблуні й погладила шерехатий стовбур.

— Як я люблю отакі старі дерева, вони нагадують мені дитинство. Від них променіє якесь особливе тепло, адже вони бачили так багато на своєму віку. Я ж не помиляюся? Цей сад посаджено давно?

— Так, у тридцятих роках. Он та груша вже напівзасохла, перестала родити, і я зібрався її зрубати, і навіть уже зрубав усохлу гілку, а вона взяла й зародила знову.

— Мій дід завжди лякав сокирою дерева, які не родили. Дивно, що це помагало. Таке враження, що дерева щось чують… — Вона на хвильку замовкла, а тоді сказала: — А знаєте… Мені дуже хотілося з вами познайомитися. Я стільки наслухалася від неї про вас. Вона в захваті від ваших лекцій. Уявіть собі, що навіть записувала їх на диктофон і потім прослуховувала вдома. А оте її захоплення арканумською мовою… Це так цікаво! Справді! Я ж сама маю філологічну освіту, правда, ніколи не працювала, бо рано вийшла заміж. Але й мене захопило… Цей дивовижний неіснуючий світ, який відкривається перед тобою лише частково, як айсберг… а більша частина залишається, як завше, під водою… Одного разу, коли вона мала грипу, у неї була висока температура… минулої зими… вона ще страшно переживала, що пропустить ваші лекції, і вмовила колєжанку записувати їх… Так от… однієї ночі, а я спала біля неї, вона почала щось говорити незрозумілою мовою… щось таке дивне, схоже на німецьку, хоча я німецькою не володію… А може, то була арканумська… я не знаю… — Вона знову замовкла, пройшла кілька кроків, підкидаючи носаками опале листя, потім обернулася і сказала уже сухішим тоном: — Чому я це вам кажу?.. Данка вся в науці. Вона інакша. Не така, як ми. І я розумію її. Вона — моє невтілене Я. Але вона все ж таки не я. Вона не принесе себе в жертву на вівтар сім'ї. Бо знає, що це її поховає, як науковця, перекладача. Ми, жінки, істоти делікатні… Нам важко вижити в побутових умовах, у клітках… Ми там марніємо і перетворюємося на квочок. — І знову пауза, а ще — шелест вітру, скрекіт сороки, глухе падіння яблука, очі, спрямовані в Яроша, і висновок: — Я не знаю, чи вона буде доброю дружиною для вашого сина. — Пауза, погойдування на обцасах, долоня на стовбурі вишні, тиша, вітер влігся, певно, теж прислухається, і: — Радше ні. Якось важко повірити, що вона зможе змінитися і принести науку в жертву тихому сімейному щастю.