Танґо смерті, стр. 6

Головний лікар довго розпитувала Яроша, у яких він стосунках з «хворою», чи відчуває свою провину, чи буде пильнувати її, щоб не допустити наступних рецидивів, Ярош з усім погоджувався, аби-но скоріше того всього спекатися, потім підписав якісь папери, і щойно тоді його відпустили. Наступного дня Руся зателефонувала і радісно повідомила, що вона вже вдома і він зможе її провідати, додавши: «Ти ж знаєш, що тебе чекає? Я голодна і спрагла. Якщо не нагодуєш мене, я помру». Ярош не прийшов, але вона не переставала телефонувати, він відчував, як під час кожної розмови з нею його прутень настовбурчується, і він ледве стримується, щоб не зірватися й поїхати до Русі, до того ж вона розмовляла з ним не так, як звикле, а таким звабливим, млосним тоном, мовби потягуючись у ліжку, ще й мальовничо описуючи, де при цьому лежить її ліва рука і що робить середній пальчик. Але Ярош розумів, що коли піддасться ще раз цій спокусі, то не вирветься так просто, Руся була дівчиною екзальтованою, часто влаштовувала істерики, двічі пригощала його ляпасами, а раз навіть намагалася облити окропом, Ярош ледве зумів ухилитися. Хоча після цього обливання усе, як і завше, завершилося палкими любощами просто на підлозі, але так далі продовжуватися не могло, і він гнав будь-які думки про неї. Відтак почали лунати інші дзвінки з погрозами спалити хату, облити його кислотою, прийти в деканат і розповісти всю правду про нього, звинувативши в сексуальних збоченнях, влаштувати гучний скандал на весь університет: «Я стану перед входом до універу з плакатом, де буде написано, що ти небезпечний збоченець і сексуальний маніяк». Ярош був переконаний, що вона на це здатна, і, з острахом наближаючись до університету, роззирався надовкіл, чи не побачить розлюченої фурії з плакатом. Однак минулося. Погрози зависли в повітрі, так ніколи й не втілившись у життя. А небавом Руся знайшла собі іншу жертву, правда, знову з-поміж викладачів університету, таким чином не випавши з Ярошевого поля зору.

В

Розваг нам у дитинстві не бракувало, будь-який невинний ранок міг початися з сенсаційної звістки. Пригадую, якось ми саме з матінкою снідали, я — манну кашу з родзинками і медом, а матуся — яєчню зі шпондерком*. Аж тут:

— Пані Лесьова! Пані Лесьова! — почувся голос шимонової*, яка притримувалася давньої львівської традиції називати жінок за іменем їхнього чоловіка, хоч би навіть і покійного, а що мого тата Олександра кликали Лесем, то і вийшла з моєї мами пані Лесьова. — Біжіть хутчіш до Шпрехера*, — аж захекалася шимонова, — там щойно якась хулєра скочила з даху на брук.

— Йой! — скрикнула матуся і стала поквапливо накладати шпондерок на хліб, аби вийшла канапка, а це означало, що вона за мить буде готова вилетіти з хати. — І шо з нев?

— Та шо-шо! Пляцок картофляний та ше й зі шкварками! — Голова шимонової влізла в наше вікно, за кожним словом заковтуючи повітря, наче риба, яку витягли з балії. — Я щойно звідти, спеціально прибігла, жиби вам оповісти, і біжу назад. То той шпондерок, жи ви його перед Великоднем вудили?

— Той-той, ви вже його смакували. Прецінь дала вам такий шмат — на півліктя, нє?

— Жиби аж на півліктя?

Але матуся вже її не слухала, а хутенько вбирала сукенку і шукала мешти, наостанок матінка насадила на голову перуку, з якою вона, виходячи на люди, не розлучалася ніколи. Та перука була така висока, що матінка в хаті мусила завше пильнуватися, аби не зачепити нею одвірок. Якось я сказав: «Мамцю, ну нащо вам така висока перука, таже вона скидається на бузькове гніздо», на що мамця відказала так: «Стуль си писк і дурно не пашталакай, при моєму куцому зрості я мушу або мешти на високих підборах носити, або високу перуку. Я вибрала друге». А потім ми бігли Клепаровом і мама кричала кудись у небеса:

— Голдо! Ґолдо! Ґолдо!

З вікна на протилежному бальконі висовувалася голова пані Ґолди в папільотках*:

—  Шо ся стрєсло?*

— Біжім хутчіш до Шпрехера, там щойно якась хулєра скочила з даху на брук.

— А йой! Вже біжу!

За мить пані Голда, тримаючи за руку Йоська, мчить разом з ними, її голова й далі у папільотках, і вся вона розтеліпана, навіть різні капці на ногах — один червоний, а другий білий. Пробігаючи Городоцькою, мама верещала:

— Ріто! Ріто! Ріто!

А Ґолда на Браєрівській:

— Ядзю! Ядзю! Ядзю!

А коли з вікон висовувалися розпатлані голови Ядзі і Ріти, то мама і Ґолда повідомляли їм фантастичну новину про трафунок під Шпрехером, і за хвилю ми вже чули тупотіння їхніх ніг, та не тільки Ядзі і Ріти, але і Яська та Вольфа, бо як же без них, така-а подія: стрибок із хмарочоса Шпрехера без спадохрону*!

Не так давно там уже відбулося фантастичне видовище, коли до Львова прибув Людина-муха. То було 1929 року, всі газети писали про славетного акробата-линвоходця, який мав на ровері проїхати дахами кам'яниць від готелю Жоржа аж до площі Академічної, а простір поміж будівлями збирався пройти по линвах. Людей збіглося — тлуми і тлуми, і от, коли акробат пройшов по линві між двома наріжними будинками на початку Хорунщини*, а потім під бурхливі оплески глядачів зіскочив на дах кам'яниці, в партері якої містився славетний сніданковий покій* пані Теличкової*, то послизнувся і впав на брук, забившись на місці. Дах виявився мокрим після дощу. Але Львів не був би Львовом, якби після того не з'явилася вулична балада:

Біля Шпрехера зібралося стільки роззяв, що не протовпишся, але мама притьмом розштовхала натовп ліктями, цідячи грізно крізь зуби: «Служба медична! Служба медична! Служба медична!» та волочачи мене за собою, а Ґолда, Ядзя і Ріта разом зі своїми пуцьвірінками не відставали від неї ані на крок, повторюючи ті ж чарівні слова, і незабаром уже все любенько бачили, як на долоні.

— Запізно, — зітхнула матінка, виймаючи канапку з торбинки, і мала рацію, бо тіло вже встигли накрити простирадлом, з-під якого тільки виднілося кілька тоненьких струмочків крові.

— Але коли трупа будуть забирати, то, може, простирадло знімуть? — з надією промовила пані Ядзя.

— Ніколи не знімають, — відказала моя мама тоном бувалого свідка безлічі самогубств. — Вони думають, що таким чином бережуть наші нерви. Але насправді мені було б куди спокійніше, якби я добре усе роздивилася.

— Ой, не кажіть, — зітхнула Ґолда. — Я аж вся затерпла.

— Шкода, що не маємо такого мосту, як у Нью-Йорку, — сказала Ріта, — там стрибають у воду мало не щодня.

— Бідна Полтва, — зітхнула матінка, — якби її не замурували, мали б і ми на шо ся подивити.

Поліціянти пильнували порядку і чекали, заки приїдуть санітари з моргу. Якийсь чоловік з капелюхом у руці та з глибокодумною міною задирав голову догори, мовби намагався зміряти висоту будинку, і не заспокоївся доти, доки якийсь шалапут-горобець не прикрасив його лисину грайливою хляпкою. Чоловік вилаявся, вийняв хустинку і став пуцувати лисину.

— Цікаво, то чоловік чи жінка, — поцікавилася матінка в якоїсь перекупки, що стояла поруч.

— Дівчина, — відповіла та і втерла рогом квітчастої хустини сухе око. — Така молода… Кажуть, через трагічне кохання.

— А йдіть! Ще й таке буває?