Танґо смерті, стр. 53

А далі почалася якась дивна забава, обидві армії намагаються пробитися в місто, стріляють і ті, й ті, німецькі бомби падають у центрі міста, а совєтські зенітки стріляють по німецьких літаках.

20 вересня. Пізнього вечора раптом два совєтські танки вдарили по барикадах на Личаківській і почали стріляти по будинках, задзвеніли шиби, пролунали крики, потім вони рушили на барикади і, розчавивши їх, як горіхи, розвернулися і відійшли назад. Це неабияк схвилювало всіх, бо виявилося, що наші наспіх зрихтовані барикади ніц не варті, але яка була мета цієї демонстрації — невідомо.

І того ж вечора «Ilustrowany Goniec Wieczorny» вже не приніс нам радісних звісток про якийсь там франко-англійський наступ на західному фронті чи про те, що Америка вислала ультиматум Німеччині, нічого такого, лише побажання: «Нехай зневіра і розпач не підітнуть ваших крил».

21 вересня. У четвер з'явилися останні числа львівських газет. «Армія вирішила продовжувати боронити Львів», — писали вони. О п'ятій пополудні на переговорах з Лянґнером більшовики обіцяють пропустити польське військо на Румунію за умови, що генерал підпише капітуляцію, а військо має виходити зі зброєю і кидати її в означеному місці. Але генерал, наголосивши, що здає місто росіянам лише тому, що вони слов'яни, не погодився:

— Ні, військо не буде кидати зброї вам під ноги, а залишить її там, де стоїть. І вийде сюди без зброї.

Правда, військо розділять — старші офіцери виїдуть автами, молодші підуть Личаківською, а потім звернуть на Сихів, щоб прямувати до Румунії, а рядові — іншою дорогою. Росіяни квапляться і хутко погоджуються на пропозиції польського командування.

22 вересня. Настав чорний день для Львова. Більшовики пополудні вступили до міста, а за регулярними військами увійшли й браві хлопці з НКВД.

19

Наступного дня йому зателефонували з СБУ, і він неабияк здивувався, бо саме телефоном викликали його раніше до КГБ, ніколи не присилали жодних повісток, не залишали слідів, а коли не було в нього телефону, то викликали повісткою до воєнкомату. Цього разу теж зателефонували і запропонували зустрітися, він сказав, що більше не приймає запрошень по телефону, нехай запрошують письмово, чоловічий голос спочатку здивувався, а відтак дорікнув, що раніше він не комизився і приходив за телефонним викликом.

— Коли раніше? — поцікавився Ярош. — Коли викликав КГБ? А ви перейняли їхні методи?

І поклав слухавку. Так збіглося, що кілька днів перед тим йому телефонував Курков і повідомив, що буде у Львові, бо пише роман про Львів, і хотів би зустрітися, а при зустрічі повідомив про свою розмову з есбеушником у літаку. Ярош уже був готовий до того, що його чекає, і вирішив не піддаватися — жодних неофіційних зустрічей, але за кілька днів його викликав до себе завідувач кафедри і став пояснювати непросту ситуацію, бо на нього тиснуть згори, при цьому він побожно підвів очі до стелі, СБУ має вплив, коли вони захочуть чогось, то неодмінно доб'ються, врешті-решт йдеться про звичайну розмову, можливо, навіть консультацію, конфіденційну, повістка тут лише завадить. Завкафедри простягнув Ярошу папірчик, на якому було вказано номер авдиторії, дату і час, коли він повинен… ні-ні, в жодному разі не повинен… коли його просять прийти… Ярош узяв папірчика, сховав до кишені і вийшов, його колотило від безсилої люті, обличчя завкафедри було налякане і благальне, очка бігали, пальці тремтіли, видно було, що він над усе боїться відмови, якого-небудь учинку — порвати, скажімо, папірчика й кинути до кошика.

Ярош скорився і наступного дня у зазначений час зайшов до маленької авдиторії, де відбувалися практичні заняття й ніколи не читалися лекції. З-за столу підхопився жвавий чоловічок його віку, як усі коротуни, він робив швидкі рухи, вихляючи усім тілом, і простягнув руку, назвавшись «підполковник Книш». Ярош ледве стримався, щоб не поцікавитися: а в епоху КГБ він теж був Книш чи таки Книшов? Щось у зовнішності есбеушника його насторожило, десь його бачив, але не міг пригадати де, надто, що і він дивився на Яроша так, мовби чекав чогось на зразок «О-о, привіт! Кого я бачу!». Вони сіли обабіч столу, і підполковник почав сипати звичними уже запитаннями про життя, про наукові успіхи, плани на майбутнє, але Ярош був уже битим вовком і відразу обрубав цю прелюдію, запропонувавши перейти ближче до справи. Книш нахмурився і споважнів, мовби збираючись повідомити Яроша про смерть когось із його рідних:

— Ну, гаразд… Нас цікавлять ваші заняття Арканумом. Ми вважаємо, що ви досить багато уже зробили по даній темі: підручник, словник, готуєте антологію літератури… але ваші заглиблення у арканумську так звану «Книгу Смерті» уже ні для науки, ні для літератури нічого не додадуть. А от для нас… для Служби безпеки вони можуть мати свою вартість… Тому я з радістю хочу вам запропонувати стипендію, яку ми вам виділимо на весь час вашого дослідження по даній темі.

— Не розумію, — здивувався Ярош. — Я й без стипендії працюю над цим.

— Звичайно. Але вас відволікають інші справи. Ви ж не повністю віддаєтеся «КаеС». Можна я буду її називати саме так — «КаеС»?

— Можете називати її як завгодно.

— Чудово. Ми б хотіли вам допомагати і мати під контролем усі ваші дослідження. Тобто, простими словами, — опікуватися ними. Оскільки це все ж таки стратегічна тема. Не хотілося б, знаєте, шоб таке відкриття… я маю на увазі фактично безсмертя… щоб таке відкриття потрапило в руки наших ворогів… Та, зрештою, хіба ви не розумієте, що рано чи пізно вами зацікавляться інші розвідки. Ми б хотіли вас оберегти від якихось непередбачених ексцесів. Зі свого боку ми готові допомогти й вам. Зокрема, можемо вас ознайомити з трактатом Калькбреннера. Ви ж, мабуть, чули про нього? Так-так, не дивуйтеся, він у нас. Хоча я розумію, це не першоджерело, над яким ви зараз працюєте, та все ж…

— Бачите, я займаюся літературою і дивлюся на «Книгу Смерті»…

— Перепрошую, чи не могли б ви вживати «КаеС»? — заметушився есбеушник. — Зробіть мені таку ласку.

— Так-от, я дивлюся на «Книгу» винятково як на літературний твір. Мене не цікавить, яким чином можна застосовувати її на практиці.

— І маєте рацію. Практична сторона справи — за нами. Але у світлі сказаного, хотів би вас запитати: як ви поясните фразу з «КаеС» про те, що нам подаються різні знаки… І це триває сторіччями… від створення світу… Однак ми ці знаки не сприймаємо, не помічаємо, не реагуємо на них… І далі, ось я виписав: «Ми інколи розмовляємо з тваринами, які живуть із нами, але ніколи не розмовляємо з птахами, рибами, гадюками, бджолами, метеликами, квітами, деревами… Хоча боги адресують нам свої послання через усе живе й неживе, навіть за посередництвом води, вогню й каміння, подають нам сигнали зірками і хмарами, дощем і вітром, громом і блискавкою… Розплющіть очі й придивіться, наставте вуха і прислухайтеся, відкрийте серця і вбирайте, відкрийте душі і возвеличтеся. Всюди, куди поглянете, всюди, кажу вам, послання наших богів». Це так у Калькбреннера. А як в оригіналі… в «КаеС»?

— Після слів про те, що ми не розмовляємо з іншими тваринами, йдуть слова: «Навчіться любити їх, як любите тих, які біля вас, тоді відкриють вони вам свої таємниці і просвітять, і покажуть шлях. Будьмо готовими до їхніх знаків, щоб зустрітися там, де маки цвітуть, під їхньою тінню».

— Ага, так-так… Справді так, хоч і не зовсім. Я, пробачте, схитрував і навмисне пропустив ці рядки… У Калькбреннера трішки інакше: «у тіні маків». Що це все означає? Як ви трактуєте ці… м-м… поради? Про які знаки мова? І як можна зустрітися в тіні маків?

— Мені здається, це схоже на замовляння. У замовляннях загалом чимало поетичних метафор і символіки. Щодо маків, то це символ сну. Ми не знаємо, які маки росли в Арканумі — можливо, й велетенські. Але згадка про маки цілком закономірна, сон і смерть завжди в народній творчості тісно перепліталися.