Танґо смерті, стр. 32

— Не може бути! Це ж втрачений трактат Калькбреннера, за яким полює чимало людей. У 1640 році львівський аптекар і медик Йоганн Калькбреннер створив музику, почувши яку, людина може пригадати всі деталі свого попереднього життя. Щоправда, за умови, що вона чула ту саму музику перед смертю.

— Відколи це аптекарі творять музику? — здивувався я.

— Калькбреннер був універсальною людиною. Однак трактат його пропав. Залишилися тільки згадки про нього в працях інших учених. І хто знає, чи ці аркуші не походять саме з того трактату. Але це тільки вісім аркушів, а де решта? — По тих словах вона, поманивши мене своєю сухою скоцюрбленою галузкою, повела в глибину зали поміж стрімких скель стелажів і зупинилася біля старих, оправлених в шкіру фоліантів, на корінцях яких не видно було жодного напису, окрім витиснених літер та цифр. — Ось візьміть у руки цю книгу, — показала на манускрипт у чорній оправі, — і розгорніть на сімдесят сьомій сторінці.

Книга була важка, мов налита свинцем, на сімдесят сьомій сторінці мерехтіло світло, раз по раз щось зблискувало, і вчувався шум дощу, світло в книзі то згасало, то спалахувало, рвучкий вітер стрясав сторінками і дмухав мені просто в обличчя запахом озону, воронячими гніздами і полином, блискавка мовби зшивала сторінки, не давала їм розлетітися, я перегорнув сторінку, шум вітру став гучнішим, на вісімдесятій сторінці він уже глушив слова пані Конопельки, яка намагалася мені пояснити, що гортати далі не варто. Щоправда, я здогадався про це з виразу її обличчя і нервових рухів та затраснув книгу і поклав на місце.

— У цій книзі йде дощ, гримить і блискає, — сказала пані Конопелька, — а оно в тій шумить ліс, пахне хвоєю і чути чиїсь кроки, похрускування сухого гілляччя, у тамтій сходить зимове сонце, а в тій — заходить… Ніколи не беріть до рук книгу, в якій заходить сонце, бо то може бути ваше сонце…

12

Натрапивши на це місце, Ярош з подивом пригадав свій переклад творів арканумського поета Люцилія, а також опис його книгозбірні, зроблений кимсь із друзів. Серед тих книг були:

Книга порад

Одна чудернацька Книга, яку подарувала Люцилію сліпа Вівдя, складалася з порад. У передмові невідомий обіцяв тому, хто буде чемно слухатись їх, великі блаженства. Але сліпа Вівдя попередила, що Книгу просто так, задля забави, читати не можна, книга все одно впливатиме на читача і руйнуватиме його душу. Хіба якщо перегортати сторінки ножем, який освячено дванадцять разів, а перед прочитанням посипати посвяченим маком.

І якось Люцилій відважився прочитати кілька сторінок, озброївшись освяченим ножем.

«Коли тобі з'явиться Диявол, спробуй Його переконати, що ти не маєш щодо Нього жодних ворожих намірів, — писалося в Книзі. — Але чини це обережно, без поспіху, бо Диявол — істота, яка повільно мислить і може неправильно тебе зрозуміти.

Найкраще почати з очей. Візьми в обидві руки його руку, зазвичай увінчану величезним чорним кігтем, і видлубай собі ліве око. Правого поки що не рухай, щоб не помилитися в усіх наступних діях. Отже, потім, не випускаючи з рук Диявольської руки, вибий нею собі зуби. На кров не звертай уваги — рано чи пізно все одно перестане юшити.

Тоді відпусти Його руку і вклонися Йому. Каменем, якого ти завше носив за пазухою, вдар себе в груди. Якщо за першим разом переламаєш собі ребро, то вважай, що з тебе неабиякий зух, і можеш пишатися своєю спритністю. Видобудь виламане ребро і подай Дияволу. Цей акт особливо важливий, і мусиш поставитися до нього якнайповажніше. Адже згодом із твого ребра Диявол сотворить Ясну Панну, яка народить тебе. Правда, прийдеш на цей світ не сам, а в образі близнюків, з яких один буде лівим, а другий правим.

Тепер, коли ти забезпечив своє майбутнє, можеш поводитися сміливіше. Дияволу це, безперечно, сподобається. Найважливіше, роби все під регіт і співи, щоб таким чином показати, який ти відчайдух.

Бий і далі себе каменем у груди, витягуй ребра і шпурляй Йому до ніг. З них повиростають твої діти, які пишатимуться тобою. Шматуй себе без жалю.

Диявол буде неабияк зворушений, коли запропонуєш Йому робити з твоїх кишок бальони. Він надуватиме, а ти пробивай їх шпичкою. Ось побачиш, як Він буде тішитися при кожному «Пах!»

Та й тобі — забава.

Останню кишку — найтовщу — приклади Дияволові до дупи і попроси його перднути. Коли кишка наповниться газом, вознесися з бальоном у голубі небеса і стань янголом».

Книга «Ятір»

Ця книга була така груба, що її навіть важко було втримати в одній руці. На першій сторінці намальовано було звичайний ятір, який наставляють у річці на риб, і більше нічого, але, перегорнувши цю сторінку, можна було натрапити на текст, який змушував задуматися, чи варто продовжувати гортати книгу.

«Любий читачу, — писалося там. — Май на увазі, що коли відважишся читати книгу «Ятір», то з кожною прочитаною сторінкою втрачатимеш на вазі, усе маліючи і маліючи, щоб у самім кінці стати зовсім леліткою, котрій, можливо, й не під силу уже буде перегорнути останні сторінки. Але якби ти встиг прочитати цю книгу до самого кінця, перш ніж зникнеш, то враз повернешся до первісного стану, а до того, ще й здобудеш вічне існування. Отже, читати треба якомога швидше, намагаючись, проте, не пропустити жодної сторінки, ані жодного слова, інакше вся твоя праця піде намарне. Якщо спробуєш зазирнути всередину, втратиш зір. Мусиш гортати сторінку за сторінкою, а коли дійдеш до другої половини, то натраплятимеш на малесенькі розплющені трупи своїх попередників. Нехай вони тобі стануть пересторогою і приспішать твоє читання.

Оце і все, що тобі дозволено знати про цю книгу».

Люцилій поклав собі приступити до читання цієї книги лише тоді, коли відчує, що настала пора помирати, чомусь був упевнений, що зуміє його передбачити. Смерть у книзі здавалася йому неймовірно захоплюючою, набагато цікавішою, ніж у ліжку.

Книга «Мурашник»

Ця книга могла будь-кого роздратувати, навіть такого терплячого читача, яким був Люцилій. І лише його святобливе ставлення до книг не дозволяло шпурнути її у вогонь.

А річ у тім, що книга мала свій секрет. Отже, якщо її просто розгорнути, то можна побачити лише мурашник літер, які копошаться й розповзаються подалі від ваших очей, тікають зі сторінки на сторінку, не дозволяючи вам виловити жодного слова. Але якби хтось виявився настільки спритним, що розгорнув би цю книгу так рвучко, що букви ще не встигли б розбігтися, і піймати таким чином одне-єдине слово (не має значення навіть, котре саме), то це б відразу підкорило книгу, і вона б дозволила себе прочитати.

Але всі намагання Люцилія підстерегти букви в стані порядку, перш ніж вони розприснуться, виявлялися даремними. Жодного разу не зміг їх заскочити зненацька. Букви наче б постійно перебували в тривозі і щомиті готові були перетворити текст на хаос. Либонь, таким був їхній спосіб існування, і це їм справляло задоволення.

Люцилія дуже цікавило, хто був автором книги і як йому вдалося написати це. Але й імені автора неможливо було вичитати. Нічого, жодного слова.

Чи ж варта існування така книга? Але якщо ніхто її не спалив за сотні літ до мене, думав собі Люцилій, то і я не спалю. Ану ж комусь таки вдасться приручити її!

Зниклі слова

Серед книг Люцилія була одна книга з чистими сторінками. Не можна було там прочитати нічого, крім одного-єдиного Слова. І було те Слово таке могутнє, що часто змушувало Люцилія розгортати книгу на будь-якій сторінці і зачитувати його. Книга ця мала владу над Люцилієм, таку владу, якої, може, не має жоден книжник над книгою, а тому виходило, що не Люцилій читає книгу, а вона сама змушує його до цього. Причому зовсім не обов'язково, щоб попалася на очі, досить щоб Слово випірнуло в пам'яті, і вже нічим не можна було стримати бажання взяти книгу до рук.