Танґо смерті, стр. 23

Старий підвівся і почалапав до бюрка*, висунув шухляду, витяг папку і вручив її Ярошу.

— Я зберігав його тривалий час у підвалі в скляному бутлі, аби миші не потрубили. А задля маскування засипав пшеницею. Як бачите, зберігся він добре, хоч і писаний від руки, але почерк доволі каліграфічний. Орест мав дриґ до писання. На жаль, інші його записки пропали.

— А яка доля ваших друзів?

— Ми підірвали себе гранатою у схроні, коли нас оточили енкаведисти. Вони всі загинули, а мене контузило і відірвало руку, але я вижив. Можливо, тому, що не сидів з ними, а стояв поруч і грав на скрипці. Грав «Танґо смерті».

I

Моя мама дуже не хотіла, аби я виріс матолком, і мене це не дивувало, бо що можна чекати від пересічної мами-літераторки, як не спроб вибити свого синочка в люди, ото вона й вибивала, як могла, намагаючись мене працевлаштувати, аби я був, як усі, забуваючи, що геніальні діти ніколи не можуть бути такими, як усі. У приклад мені завше ставила моїх друзів, які оно вчаться, людьми будуть, а я — здоровий бевзь, учитися не хочу. Я терпляче вислуховував її емоційні промови і захищався лише тим, що вона мене не знає, не має зеленого поняття про те, чим я живу і що з мене виросте, бо бачить лише мою оболонку, що неймовірно оманлива, а всередині ж я ого-го який непростий.

Спочатку мамуся запхала мене в крамницю пана Жабського, який торгував колоніяльними товарами, там на шильді* так і писалося «Колоніяльні товари», а за вітриною сидів чоколядовий мурин, і довкола нього лежали пуделочка чаю, кави, какао, цинамону, гвоздиків та всіляких заморських приправ, а поміж ними красувалися витесані з дерева і розмальовані банани, ананаси, папайї, кокоси та інші фіґи з маком. За спиною у мурина на полицях красувалися екзотичні напої: лікери гданської фабрики «Marachino di Zara», «Girolamo Luxardo», «Guille Goldwassen», «Persico», «Curasao», «Grand Chartreuse», лікер мандариновий абатства Фекам у Франції, голландський лікер «Wymand Focking», а ще — какао Бендсдорпа з Амстердама, цикорієві кавові напої у барвистих пушках «Франка», «Росманіта», «Фіґова султанська» і «Фіґова королівська». Дітлашня, ідучи зі школи, завше гурмами зупинялася коло тієї вітрини і з нетерпінням чекала, коли мурин до них мруґне або усміхнеться, чи бодай пальцем поманить, а потім дітиська приводили в крамницю своїх батьків і купували халву, шербет, козину*, фініки, родзинки. Не знаю, чи ви вже здогадалися, що тим чоколядовим мурином був я, бо що-що, а сидіти отако без діла я любив найбільше. Сиділося мені іно зранку, коли діти йшли до школи, і пополудні, коли вони верталися, а також у неділю, як люди пленталися з церкви, катуляючи на язику солодкий смак греко-католицького чи прісний католицького причастя.

Найгірше було, коли приходили до вітрини мої кумплі і корчили смішні міни, аби вивести мене з рівноваги: Йосько відкопилював язиком нижню губу і зі своїми настовбурченими вухами скидався на мавпу, Вольф запихав великі пальці обох рук до писка, роздираючи його скількомога, а вказівними відтягував повіки додолу, Ясь притуляв свою мармизу до вітрини і демонстрував свого розплющеного носа. Я терпів, відвівши погляд набік, і думав про високе. Витримав я таку роботу місяць, бо коли якийсь бешкетник заліз на вітрину і намагався відкусити мені вухо, думаючи, що воно чоколядове, я вибухнув праведним гнівом і висипав йому на голову цілий мішечок какао. Пан Жабський не змирився з таким неподобством і доручив мені інше заняття — клеїти наліпки на різні пачечки з продуктами, а на моєму місці опинився інший мурин. Я не знаю, чому крамар собі вирішив, що за годину я повинен наклеїти щонайменше сотню наліпок, відразу видно, що він був позбавлений творчого підходу, тоді, як я мав філософське бачення цього завдання. Кожну наліпку я не просто наквацював клеєм, а й укладав у неї душу, процес вкладання душі тривав щонайменше квадранс*, тому за годину я міг приклеїти не більше чотирьох наліпок, та й то я вважав, що такий поспіх тільки шкодить естетичному керунку справи, і якби моя воля, я б щогодини наклеював не більше однієї наліпки, зате таке пуделочко випромінювало б усю любов мого серця і тепло моєї душі, а що пан Жабський мав іншу думку, то попросив мою маму забрати мене від нього, точніше «від гріха подалі», натякаючи, очевидно, на тихе бажання мене вбити, покавальцювати і продати у вигляді сушених фініків.

«Роздуми і фантазії»: «Ніколи не купуйте сушених фініків у пана Жабсьюто — то можуть бути частини сплюндрованих тіл його колишніх працівників».

Не вийшов із мене й продавець морозива, хоча я й дуже старався, бо першого ж дня, коли я виїхав у місто з возиком, у якому поміж куснів льоду, присипаного трачинням*, було відерце з морозивом, мене відразу обступили мої кумплі, та й не тільки Вольф, Ясько і Йосип, а ще з десяток бенькартів* з нашої парафії, і стали помагати пхати возика, хоча це було і зовсім зайве, бо возик і так собі котився, погецкуючи на бруківці, однак вони не вступалися, а потім стали вимагати, аби я пригостив їх морозивом: «Ми що — дурно пхали?» Я намагався пояснити, що не потребував їхньої допомоги, але вони мене не слухали, підняли накривку, і кожен наклав собі морозива стільки, скільки хотів, у паперові горнятка, аби потім їсти те морозиво маленькими дерев'яними лопатками, та після першої порції їм забаглося ще й другої і третьої, і я навіть не боронився, пам'ятаючи заповідь «як згоріла хата — най горить і стодола», далі вже торгувати не було сенсу, і я притарабанив возика, якого мені уже ніхто не допомагав котити, до пана Цапа, який дуже здивувався, що нема жодного виторгу, але ж я не міг розповісти правду і тому пояснив, що на мене напали бандити, приставили пістолета і забрали морозиво. Він довго дивився на мене здивованими очима, а тоді сказав, що ніколи нічого подібного не чув, і перепитав:

— Приставили пістолет?

— Ось сюди — до чола, — тицьнув я пальцем.

— Добре, але як вони могли в руках перенести стільки морозива?

— Вони мали з собою відро.

— А грошей не забрали?

— Які гроші? Я нічого не встиг вторгувати.

Він зазирнув — там біліло трохи морозива на дні.

— І це все, що залишилося? — спитав він таким тоном, ніби я пропонував йому доїсти за мною миску вареників.

— І то лише завдяки моїй мужності, бо я кинувся на них, як лев, — гордо промовив я. — Фактично я ледь не загинув, мене могли вбити.

Пан Цап узяв мене під руку, вивів на вулицю і показав рукою кудись вдалину:

— Іди, хлопче, і не вертайся. А вернешся — вб'ю. Чи ти щось маєш проти?

Я, усміхаючись, втупився в його правий черевик, потім перевів погляд на шкарпетку, що виднілася з-під штанки, відтак на протерте коліно, піднімаючись вище і вище, дорогою мовби перераховуючи усі ґудзики на його камізельці, і, сягнувши носа, побачив на його кінчику червоного прищика. Мій погляд зупинився на прищику, і я сказав йому: «Ні».

Якщо хтось думає, що я дуже страждав, то помиляється, бо я знову отримав змогу сидіти над своїм зошитом, хоч і недовго, бо справу взяла у свої руки бабця і повела мене до пана Іржи Кнофлика, який мав поховальну контору на Личакові і з натхненням спроваджував своїх клієнтів у кращі світи, ба й називалась вона химерно «Харон» і конкурувала з відповідним закладом пана Антонія Курковського під назвою «Конкордія», хоча конкурувати з Курковським було неймовірно важко, адже мав він кілька чудових зашклених катафалків з чотирма ліхтарями, а на катафалкові, призначеному для офіцерів, височіла постать рицаря в латах і шоломі з опущеною прилбицею та чорними перами, катафалки для дівчат і дітей були біло-блакитно-жовті і запряжені білими кіньми зі струсевими перами, але то ще було не все, бо пан Курковський посідав ще й цілу армію жалібниць і жалібників, які були вбрані на переміну то в шати іспанських ґрандів, то в мундири мадярських гайдуків, а на чолі жалобного походу крокував майстер церемонії у наполеонівському капелюсі, кожен свій крок підтверджуючи змахом маршальського жезла, обабіч катафалка йшла його обслуга, по чотири з кожного боку, з похмурими і закам'янілими обличчями, тримаючи запалені ліхтарі. Сам пан Курковський виглядав досить життєрадісно, його рожеве обличчя, оздоблене тоненькими вусиками, нагадувало великоднього поросятка, він завше під час формування жалобної процесії лише стежив збоку своїм пильним оком, аби усе відбувалося згідно з усталеними приписами. А коли жалобний похід вирушав у напрямку цвинтаря, то таке величне театралізоване видовище уже ніхто пропустити не міг, і процесія обростала випадковими перехожими, пучнявіла і надувалася, як снігова куля.