Спалах, стр. 9
— Сказано: нема! Одійдіть!
— Я, коли пам’ятаєте, і порошинку язиком…
— Нас це не стосується.
Да-а, не пощастило. Невже в них і справді нема начальника? А може, це просто якась дуже важлива таємниця? Не довіряють мені. І правильно роблять — як отако кожному довіряти… Сам би їх перестав поважати, якби на слово повірили. І так добре, що хоч побалакали зі мною. На їхньому місці мене б вилаяти добре, мовляв, чого заважаю? Тут же прибирають, порядкують, а я…
Воно, якщо розібратися, то я враг народа. Бо відриваю їх від роботи. Пхаю носа куди не слід. Інтересуюсь різними деталями. Відриваю від важливої державної роботи. А вони змушені ще й свій дорогоцінний час витрачати на дурні балачки зі мною, мусять обминати мене, адже я перепиняю їм дорогу.
— Дозвольте… І чому ви стали саме тут? Бачите — виносять.
Так-так, відійду, я дам дорогу, боже борони, хіба я що, я нічого… Ось, якщо бажаєте, я й спинку свою підставлю… За честь матиму…
Знову тарабанять здоровенну шафу. А там щось б’ється, гупає кулаками і верещить. Це жіночий голос! Видно, й серед жінок трапляються такі, що стоять на перешкоді. Жінки особливо небезпечні, бо вони виховують дітей. І якщо така жінка має погляди, які йдуть у розріз із генеральною політикою уряду, то цілком можливо, що й дитина стане дисидентом. А це вже неабиякий удар. Адже, поки воно мале, арештувати його неможливо, і держава змушена витрачатися на свого ж таки ворога, даючи йому не тільки можливість вирости, але й стати переконаним, а то й злісно-войовничим революціонером. Виходить, що держава поставлена в жахливу ситуацію: вона роками змушена плекати свого вбивцю! І тільки тоді, коли він стане повнолітнім, уже можна підступитися до нього й спровокувати на якийсь вчинок. А це знову зайвий час. Ворог може бути настільки хитрим, що не дозволить себе спровокувати.
О, з мене ще той філософ! Мені б у міністерстві якомусь попрацювати. Хоча б тиждень. А так пропадає талант. Живу без мети, я тут зайвий. Оно скільки довкола роботи, а я стою як пень…
Ось іще понесли когось. Цей уже не бешкетує, а плаче. Ну, плач, звичайно, очищає і таке інше. А взагалі, кожен повинен мати своє місце.
— Дорогу! Що — повилазило? Не бачите — несемо? Теж мені роззява! Ану щезни!
Зараз-зараз, пробачте…
Хто це стоїть під стіною? Він стоїть непорушно і дивиться. Він в окулярах, з книгою під пахвою. Напевно, розумніший за всіх.
— Скажіть, будь ласка…
О, він повернув голову.
— Ну?
— Скажіть, а що таке порядок?
Він дивиться на мене презирливо. Дивиться хвилину, другу. Бере книгу й гортає. Яка велика ця книга! Він дуже і дуже розумний, коли читає такі великі книги. Нарешті закриває її й каже:
— Ну, гаразд, я і без книги…
Ах, який він розумний! Без книги!
— Порядок? Що таке порядок?
— Еге, скажіть мені, що таке порядок.
— Порядок — це все!
О-о… Який же він тямущий! Оце так відрубав! Ах ти, боже мій, я б ніколи до цього не додумався.
В нашому величезному будинку постійно кипить робота. Яким же терплячим треба бути, щоб миритися з моєю присутністю! Все це триває вже стільки часу, що вони мене помічають лише тоді, коли я їм перепиню дорогу. Виходить, що я, аби якось виправдати своє існування, змушений їм заважати. Тоді й вони, і я переконуємося, що я таки є. Хоча насправді мене вже давно нема.
— Дорогу!
Ні, я таки хам. Доки можна терпіти моє знущання?.. Може, попросити вибачення?.. І щоб якесь місце виділили. Яке-будь, аби знав, що воно моє, що ніхто не займе його.
— Пане! Добродію! Ви такі розумні… Ви без книги таке… таке сказали… що…
— Зникни! Обрид!.. — процідив крізь зуби і блиснув очима.
Ні-ні, я таки неможлива людина. Всюди пхаюся, всім надокучаю. А з шафи, яку виносять попри, мене, лунає дитячий плач… Що за дитина там?.. Чия вона? Якою мовою плаче?
Ось відкрите вікно… На якому я поверсі? Двадцять четвертий чи двадцять п’ятий… Він сказав: зникни… зникни… зникни…
Для кого відкрито це вікно? Кого воно чекає?.. Чи не мене?..
Повинен вступитися, щоб більше нікому не мозолити очі, не цікавитися цими шафами, що забиті людьми, як лахами… Я мушу щезнути… Ось я перехиляюся через підвіконня… перехиляюся, перехиляюся… ах, як легко, як радісно летіти вниз… я ніколи ще не літав… летіння вниз — це насправді летіння вгору… я — янгол… я — сірий янгол… буденний янгол… янгол для всіх… вітайте мене… одне лише бентежить — це те, що їм доведеться тіло розбите моє прибирати… краще було втопитися в рі…
НІЧЛІГ: 1583
Ще якби хтось тої осені сказав, що не нині, то завтра козаки пива наварять на Правобережжі, йому б ніхто не повірив. Тиша, що постала довкола, мало кому навіювала передчуття громів, бо Січ мовчала, заціпивши зуби, мовчали турки з татарами, мовчали й ляхи, тільки небо осіннє час од часу хрипло кашляло в сірі хустинки хмар і вітер жалібно квилив навздогін бузькам.
Львів гуляє й веселиться. Давненько вже тут не було катавасій, татари три роки тому пішли на Правобережжя, але іно Галич спалили, а ще рік тому козаки по тім боці в Переяславі півня пустили. Та все те далеко, сюди й не чути.
Усі львівські шинки переповнені, а шинкарі тішаться, що настали для них золоті часи. В однім такім шинку збирається тілько вибране товариство, бо то дуже славний шинок, а називається «Під білим гусаком», хоч той гусак, що висить над дверима, вже далеко не білий і скидається хутше на мокру ворону. Прості міщани чи там селюки сюди й носа не потикають, бо не дурний казав, що, де пан гуляє, там Іван минає. Перед шинком просторе подвір’я, а там берлини, візочки, брички, коні, челядь. На берлинах пишні герби. Пана видно не тільки по гербу, але й по челяді — одне ходе пихате й мордате, а друге — тонке, як стеблина, ще й лікті зацеровані. Челядь у доброго пана не буде на подвір’ї нудитися, бо пан завше звелить їй вина й пива винести, а до того ще й м’яса. Тоді тая челядь, котора бідніша, підступає зо всіх боків і жадібно очима лупає.
— Ану вступися, бидляку! Чого витріщився, як жаба?
— А тобі що, шкода? Ади який гоноровий! Мордяку нажер, а сам панові задницю лиже!
— Се я лижу? А в пику не хочеш?!
За мить уже й бійка готова, і коли хтось із шинку не вискочить та не пальне в небо з пістоля, то, чого доброго, може й до шабель дійти.
Час від часу в дверях з’явиться котрийсь із панів та почне махати руками, наче вітряк, намагаючись вирівняти світ ув очах, тоді челядники підскакують до нього, беруть попід пахви і ведуть в… е-е… та ви й самі знаєте куди. Ну, пан, коли щедрий, то кине там пару шагів чи вина поставить, а як ні, то й так буде.
Десь так по обідній порі зайшов на подвір’я парубок з кобзою за плечима. Зразу видно — якийсь прителіпанець. Але хто б від нього чекав, що попре просто в шинок? Йде і з дороги не звертає. Челядь остовпіла — аби якийсь хлоп та до панського шинку пхався?
— А чи не дати копняка цьому гультіпаці, жеби він ся не пхав межи чесну братію? — запитався один челядник.
— Нащо панам се задоволення забирати? — відказав другий. — Най собі йде, за хвилю вилетить з гульов під воком!
— Га-га-га-га! — загелготіли слуги і наготовилися чекати забави.
Але ні за хвилю, ані за три парубок не вилетів із шинку з підбитим оком.
— Е-е, щось тут не те… — закивали розчаровано головами челядники та й посипали до вікон.
Те, що вони угледіли, й зовсім їх вивело з рівноваги:
— Ну не псяча кість? Жере й п’є разом із панами!
Раптом один з челядників ляснув себе по чолі:
— Гей! Та се ж не хто, як Дем’янко з Гусятина! Брат його, Северин Наливайко, в надвірному війську князя Василія Острозького служить, а сам він писака вдатний. Ще й нути компонує та потім співає з кобзою. Такого ані оден пан не посміє зачепити, бо то є друга шабля на Волині після Северина.
— О, я також про нього чув! — кивнув інший. — Добре, що ми його не рухали. А то ще б від пана по писку дістали.