Спалах, стр. 50

— Мій любий котику, не гарячкуй. Я це роблю, обдумано. А чому ти гарячкуєш — невідомо… Будь ласка, плаща мого почепи так, щоб він помітив його… Бувай…

Вона підійшла до кущика кропу і стала перед ним навколішки.

— Бо я тебе люблю!!! — почула, проте відповісти не встигла — вуста її притулилися до зеленого стебла, і враз відчула себе пір’їнкою, в голові закрутився вихор звуків і барв, якийсь сміх, може, Бузинової пані, почула ще гуркіт стрімких кровоспадів, цей гуркіт швидко затих і перейшов на спокійне дзюрчання, але то вже була не кров, а прохолодний зелений сік, що протікав її галузками…

Розділ XVIII. Автор кається

Тепер, коли я пірнаю своїм зором у далеку країну дитинства й шукаю в ній себе, то вже не знаходжу. Таке враження, наче все, що там відбувалося, все, що жило і квітло, сміялося й плакало, — все те відбувалося в мені, а не довкола мене. І щоб проникнути назад у той дивний світ, мені спочатку треба проникнути в себе. Це зробити неважко, зате важко мені не почувати себе у тім світі чужинцем, коли вже я не дитина і не знаю тії мови, якою говорять діти. За мною котиться важкий віз моїх гріхів, що весело вовтузяться на соломі, підскакують, галайкають і пальцями тикають у мою спину — це наш господар! полюбуйтеся!.. Ні-ні, я вже не той, та, коли пишу про Марту, відчуваю, як наростає в мені якесь дивне до неї почуття, може, навіть смуток, що вона жила у тому, а не в цьому світі і не можу я її зустріти й розмовляти з нею… Може б, і я прийшов до Марти з якоюсь вигаданою історією, може б, і я відчув її тепло, але, зігрітий ним, уже б не пішов нікуди…

А вона ж тут, у мені, тільки руку подати — це ж так близько. Я чую голос її, кроки, вона проходить повз моє серце. Нині там, у мені, негода, сльота. Вона йде під дощем у сірому тонесенькому плащі. Звідусюди сповзаються холодні калюжі, припадають до її ніг, і вітер, зірвавши листочок горіха, тріпоче перед очима моєї Марти і зловтішно регочеться. Листочок опадає в калюжу і перетворюється в маленький човник.

І вона ще б могла врятуватись, якби помітила того човника… А так її змивають дощі, змітають вітри, змітають вітри…

Човник вигойдується, під вагою споминів поринає все глибше, набирає води… тоне…

Розділ XIX. Чари розвіялись

— До дідька з такими спацерами, — пробурмотів Антось, підводячись з землі, він потер рукою спину, помацав голову.

Здається, все в порядку.

Якісь рештки багаття. Вони ще не згасли. Отже, таки хтось тут був. Певно, поки я спустився вниз, він пішов собі. Але не біда — туман розсіявся, і я можу рушати в дорогу. Ого, нічого собі вигляд у мене!

Штани й рукави були в болоті, черевики, остаточно пересварившись, дивилися в різні боки. Антось зірвав жмут листя і почав витирати одяг. Тут помітив на гілках плаща.

Це жіночий плащ… Приношений… А-а, я чув, як тут муркала собі якась жінка. Це, видно, вона й покинула цього плаща. Він їй уже відслужив, а мені ще послужить.

Антось зіжмакав того плаща і заходився зчищати болото зі штанів. Так було зручніше, ніж листям. Коли черга дійшла до мештів, він помітив на галявині чорного кота. Кіт стояв у настороженій поставі, готовий кожної миті кинутися навтьоки, його очі були злі й горіли вогнем. Кіт дивився, не сходячи з місця, вивчаючим і, можливо, осуджуючим поглядом. Цей погляд міг будь-кого роздратувати.

— Киш! — гримнув Антось і вдав, ніби тягнеться за каменем.

Кіт фиркнув і стрибнув у кущі.

Антось, повернувши собі більш-менш пристойний вигляд, шпурнув плаща на тліюче вогнище і, насвистуючи, подерся з яру.

МІСЦЕ ДЛЯ ДРАКОНА

(Повість-казка)

РОЗДІЛ І

У вікні дзижчала муха, і нудотливе оте дзижчання навівало сон, так само, як і порипування віконниць од непомітного вітру. Спекотливий полудень порозморював усе довкола, жовтою від пилюги і сонця вуличкою пленталася баба Дрімота і мак розсипала — куди мак сипне, там усе й засне, а по нивах недожатих блукала Полудниця із серпом і пильнувала, чи не зостався який сміливець на полі у полудень дожинати, але не було нікого, бо добре відомо, що від Полудниці нічим не відкупишся і не відмолишся — махне серпом по шиї, та й край. Попід парканами дрімали коти, собаки, свині й кози впереміш, наче одна родина, позаривалися в порох кури, навіть метелики непорушно застигли на квітах, мов одинокі пелюстини.

Князь люботинський куняв у кріслі, заколисаний мушиним дзижчанням, у сни занурений, наче у мутну, теплу воду, і снилися йому війни, переможні походи, руїни здобутих фортець, довгі вервечки полонених. Були це особливі сни, бо з’являлися вони лише в полудень, а вночі ніколи, й тому-то він із такою шанобою до них ставився, що навіть оголосив по всьому князівству наказ, щоб ані одна душа не важилася в полудень потривожити його супокій. Небавом навіть собаки призвичаїлися до нового розпорядку, хоч, правда, кількоро вже поплатилося життям за те, що о тій святій порі дозволили собі продерти горлянку.

Відколи князь посів батькові володіння, запанувало на люботинських землях небувале затишшя. Лицарі, які були, сиділи по своїх добрах та й наливалися тлущем, якось самі собою відійшли в забуття турнії, а якби й збрело князеві затіяти щось таке, то невідомо, що б з цього вийшло, бо лицарі, не тримаючи тривалий час у руках ні меча, ні списа, тільки посміховсько із себе зробили б. Сусіди перестали зазіхати на спірні прикордонні села й містечка, хоча раніше затівалися баталії навіть через задрипаного хутора чи старого вітряка, якого хтось на межі поставив. Ніхто ні в кого не викрадав доньки, нікому жита не толочив під час ловів. Потроху оця сумирність передавалася й міщанам та селянам, ба навіть бурсаки втихомирились і не влаштовували колотнеч на ярмарках та міських ринках.

Спокій і затишок запанували в князівстві, й полудень став богом, якому хоч і молилися, проте жертву приносили зовсім маленьку, майже непомітну жертву, а в нагороду здобули нудьгу, котра, мов іржа меч, пороз’їдала душі люботинців, а що ті одвикли боронитися, запанувала вона безроздільно, викликаючи неймовірну лінь та розмореність. Здавалося, всі люботинці тільки для того й живуть, щоб виспатись, і якщо не закинули вони ще своїх ремесел та господарок, то тільки тому, що, не забезпечивши здорової їжі, не мали вони й здорового сну. І коли якийсь чужинець заїжджав у ті краї, то навіть сонце над Люботином здавалося йому куди вгодованішим і ситнішим, ніж на батьківщині.

Раніше князь утримував невелике військо, та, оскільки не було війн і воно влітало йому в дзвінкий гріш, розпустив його. Тоді як батько провів життя своє верхи на коні в безконечних походах і тільки мріяв про спокій, князь, навпаки, аж переситився спокоєм. Деколи його опановувало бажання струсити з себе оту сонливість і бездіяльність, кидався щось робити — затіє, було, собор будувати, вже й підвалини закладуть, та раптом махне рукою й більше не з’являється на будові, а майстри розповзуться по домівках, і ніхто потім про собор не згадує.

З літами одступав сон від нього, а натомість сповзалися лихі тривоги, прокрадалися в груди сухі й сичали під горлом, як люті вужі. Безсоння зривало вночі його з ліжка і змушувало блукати, наче сновиду чи привида, лункими покоями замку, і кроки його викликали моторош у сторожі.

У князя була донька — прекрасна Настасія. Прийшла їй пора до вінця ставати, але за давнім звичаєм прихильність князівни здобувалася в турніях чи військових походах. Наречений мусив бути героєм. Та де його взяти в князівстві, котре як не спить, то дрімає? Нема війн, нема розбійників, не з’являються ані злі чаклуни, ані людожери, кудись поділися страшні бататоголові дракони. Звідки візьметься геройство? Чого доброго, князівна задівується, і князь не матиме спадкоємця, розпадеться держава, яку з таким трудом клеїли докупи його пращури. Ось вони осудливо зиркають на нього із портретів, і ніде сховатися йому від їхніх поглядів, які пропікають, наче залізо розпечене. Далебі, вже пора діяти, не має він права зволікати, інакше проклянуть його й духи предків, і наступні покоління.