Спалах, стр. 49

Він спинився й прислухався. Знизу долинав якийсь шепіт.

Хтось там є. Гей! Хто там?!

Шепіт затих.

Причулося? Просто вітер. Ну ясно, це вітер. А ти б, дурний, уже й побіг туди. Потім весело було б дертися вгору по тих кущах!

Тут він знову почув шепіт за спиною. Спинився і наслухав, але слів не можна було розібрати. Тоді знову загукав, але відповіді не почув. Проте шепіт начеб став гучніший, перейшов у нерозбірливе мимрення. Він вловив звучання кроків. Хтось чалапав там унизу, порскали гілки… Ось наче лайка… Там хтось-таки є. Але й цього разу його волання залишилося без відгуку.

— Ч-чорт, що воно там таке? Або спущуся вниз, або вмру від цікавості. Вмирати рано.

Бузина така густа, що ноги сливе не торкаються землі, а ступають по гілках. Туман піниться з усіх сторін, і дна тому яру нема. Шепіт з кожним кроком чути ліпше, він уже навіть вловлює окремі слова, поступово ці слова в’яжуться в ритм, можна здогадатися, що хтось співає, якась жінка… Гілки хрускають і заважають розібрати її мугикання. Він завмирає на місці, і з туману вилунює спів:

Що вона там бурмоче? Про кого це? Може, яка божевільна. Начеб голос знайомий.

Спускається далі, ноги ковзають по мокрих і слизьких галузках, самі несуть його, і зупинитися він уже не в силі. З розгону вилітає на галявину, проїжджає два метри по траві і гепає на спину. В голові забамкали дзвони, і зорі застрибали перед очима. Він важко підводиться, якусь мить вирівнює світ в очах і лише згодом помічає палахкотіння вогню. Можна погрітись, думає собі. Над вогнем висить казан, а поруч стоїть жінка в зеленій сукні. Вона щось розмішує в казані. Коли повернула до нього обличчя, він починає болісно пригадувати, де його бачив…

— О, ти вже тут!

Цей голос… Що це має означати?

Вона простягає руку до нього, і останнє, що він встиг помітити перед тим, як перетворитися на кущик кропу, — це її усмішка, повна злої втіхи. Баба Люцина! — спалахнуло в його свідомості і згасло.

Бузинова пані зриває галузку кропу, кидає в суп і з задоволенням проказує:

— Саме кропу мені й бракувало.

Розділ XVII. В бузиновім яру

Раптом відчинилися двері, й вітер майнув полою свити по хаті.

— Мняв, привіт!

Марта підвела голову й побачила незнайомого молодого чоловіка в елегантному чорному фраку і чорному капелюсі. Під кучерявою, старанно підстриженою борідкою чорнів зав’язаний «метеликом» широкий бант.

В руках він тримав лискучу паличку з золотим наголівником.

— Ти що, не пізнаєш мене? — Зі всього було видно, що це його дуже тішить. — Я твій улюблений котик, а тепер завдяки тобі прем’єр-міністр великого королівства.

— То це правда? Я думала, вся та пригода з вами в Бузиновім яру була тільки сном.

— Як бачиш, ти помиляєшся. Чому в тебе такий кислий вигляд?

— Неважко здогадатися.

— Пропав твій королевич? Цього слід було чекати.

— Але чому?

— Всі королевичі, а тим більше зачаровані, люблять, коли їх вчасно цілують.

— Я його так і не поцілувала.

— Скільки тебе пам’ятаю, ти завше запізнювалась.

— Що ж тепер робити?

— Годину тому його бачили в наших володіннях.

— На пустирі?

— Хай на пустирі.

— Що ж він там робив?

— Блукав.

— І йому ніхто не показав дороги?

— А хто міг показати? Він зустрів нашого канцлера в паланкіні, але, прийнявши його і челядь за котів, запустив у них палицею. В нас нема часу на балачки. Мусимо квапитися, бо твій милий, чого доброго, забреде в Бузиновий яр… Як ти зібралася? Осінь надворі. Візьми плаща.

— Осінь?

— Ліричні відступи залиш на потім.

— Ми підем через дупло?

— Ніколи в світі! На пустирі легше шукати. А як через дупло — то прийдеться ціле королівство обнишпорити. З ніг зіб’єшся.

— Хіба пустир і королівство не однакових розмірів?

— Марто, не ображай нашого королівства. Воно безмежне.

Пустир зустрів їх непривітно.

— Господи, який тут туман.

— Це все робота Бузинової пані. Зараз я цей туман розжену.

Він свиснув, і враз сотні ворон затріпотіли крильми над їхніми головами, перемелюючи мряку.

Королівська авіація не підводить!

Туман розсунувся, і перед ними розкрився широкий простір, але жодної постаті не могли помітити. Міністр витяг з кишені розсувний далекогляд і почав пильно обстежувати околицю.

— Бачу! — вигукнув він. — Біжімо!

Бігти пустирем було не так легко. Марта спотикалася, збиваючи ноги на купах цегли й залізяччя. Яр був досить далеко, і коли вони врешті добігли, то побачили тільки сліди Антосевого перебування — згори в долину тяглася смуга поламаних, стовчених гілок бузини..

— Він уже внизу, — сказав сумно міністр. — Боюся, що ми запізнились. Але ходімо подивимось.

За кілька хвилин вони опинилися на галявині. Було тихо і пусто. Посеред галявини тліли головешки, чорніла обвуглена трава. І більше нічого.

— Його тут нема, — занепокоїлась Марта. — Що з ним могло статися?

Міністр знову витягнув далекогляд, але тепер почав дивитися з протилежного кінця. Раптом він скрикнув:

— Ось він! — вказав пальцем на рештки багаття.

— Куди ти показуєш? Нічого не бачу там.

— Бачиш кущик кропу?

— Ну?

— Оце і є твій Антось.

— Що ти плетеш?

— Подивися сама.

Марта взяла з його рук далекогляд, спрямувала на кущик і зойкнула — довкола кущика вимальовувалась імлиста постать Антося, що сидів навпочіпки і, здавалося, міцно спав. Галузки кущика наче жили, спліталися у його тілі, але це не було тіло, а тільки густа сива імла.

— Невже ми нічого не можемо зробити?

— А що ти тут зробиш? Проти чарів Бузинової пані ми безсилі.

— Послухай, якщо я тоді не встигла його розчаклувати поцілунком, то, може, встигну зараз?

— Тоді було одне, а тепера інше. Зараз це вже не так просто. Якщо його поцілуєш — чари перейдуть на тебе, і сама станеш кущем зеленого кропу. Уявляєш, яка нудьга — рости десь в яру, довкола осінь, сіється дощ, кубляться тумани, пора прив’ядання…

— Я готова.

— Марто, — заметушився міністр, — не роби дурниць. Твій королевич тебе зрадив. Утік з хати, навіть не попередивши.

— Його виманила чарами Бузинова пані.

— Може, й так, але чи варто віддавати своє життя заради чужого? Зрозумій — він навіть не знатиме, що завдячує своїм порятунком саме тобі! Уяви, як це страшно! Цей кущик буде перетворюватися на людину, а ти — щезатимеш. Він побачить лише кріп. Кріп! Він повернеться й піде. І ніколи не дізнається, що з тобою трапилося. Розумієш?

— А ти… Хіба ти не зможеш йому розповісти?

— Не забувай — я для нього кіт. Просто кіт. Що б я йому не говорив — чутиме одне м’явкання. Найбільше, що зробить, це чимось шпурне.

— А моя тітка?

— Не хвилюйся. Бузинова пані подбала й про це. Він твоєї тітки теж не побачить і не почує. В цьому ти могла пересвідчитися вчора на гостині. Вона там була, але її ніхто не помітив.

— Ну хоч цей кущик кропу він побачить?!

— Подумаєш — кріп! Це ж тобі не ліванський кедр. Думаєш, він щось пам’ятатиме? Бузинова пані не така дурна, як ти собі гадаєш. Він очуняє, вирішить, що втратив свідомість від падіння, — ось перед тобою сліди, що він посковзнувся і впав, а тоді встане й піде своє дорогою. Нічого не згадає з того, що було з ним в яру. Послухай мене, Марто… Нікому таких жертв не потрібно.

— Йому потрібно.

— Він цього не вартий! — аж застогнав з розпачу. — Чому ти така вперта?

Марта помітила сльози на його очах. Але спокійно відказала: